Завдяки літстудійцю Петрові Нероді Янчук цієї весни врешті відвідав удома його брата — декана і професора інституту Василя Самійловича — батькового знайомого. Докладно розпитавши Петра про долю десятидушої родини батька Карпа і про джерела утримування його самого, той схвалив і перехід хлопця із робфаку, і методи підробітків на життя, а після пригощення обідом ще й познайомив гостя з подіями, про які студент не відав, насамкінець запросивши його «запросто» ходити до них для читання без виносу книжок та одержання порад при «складних ситуаціях», яких «у всіх тепер доста» і яким «потурати зась».
— У місті та й в усій так званій нашій республіці знову почалися масові арешти та виловлення інтелігенції, але цього разу саме тих, що на березі Дніпра справляли Пасхальне Воскресіння чи у синагозі святкували Пасах. Для чого кажу це? А для того, що репресивні органи змушують найпаче студентів підписувати у відозвах вимоги їх покарання, а як можна вимагати кари для того, кого не знаєш, і про провину якого не відаєш?! Отож, бережися легковажності, коли мова йде про долі людей!
— Вдячний за пораду... А чи можу вже сьогодні попросити у вас щось для прочитання.
— Це ось листування Леніна і полемічні диспути його із Дмитром Донцовим. Почитай, може сподобаються, вони вже тепер рідкісні, а в подальшому будуть і зовсім недоступними. Читай не для захоплення, а лиш для ознайомлення і, Боже упаси, нічого не занотовуй, тільки запам'ятовуй! Читай у хаті або в альтанці у дворі і ні з ким не ділися, що, де і коли читав!
Були то два журнали: «Літературно-науковий вісник» НТШ зі Львова і «Знаття» з Харкова. Янчук аж до стемніння читав і перечитував їх у дворі, домовившись прийти закінчити завтра. Додому пішов під неймовірним враженням! А прийшовши, експромтом написав вірша, якого навіть Гомін-Королевич необачно похвалив на семінарі. А звучав він так:
Вдячність професорові і заздрість до його книжкових багатств переповняли Петрову душу, відкрили йому новий світ, в якому живуть лише окремі люди. Спосіб життя і становище професора стали для Петра недосяжним Олімпом, особливо після прочитання «Історії України-Руси» Грушевського та «Історії України» Дорошенка у наступні відвідини. Книжки Василя Самійловича були для Янчука вікнами в інший світ, адже саме з такою метою і рекомендувалися йому...
В наступні дні, на несподівану радість Романа, вони побували на виставі «Поки сонце зійде...», і товариш відмітив явне подорослішання Петра. Довелося Янчукові пропустити аж два дні навчань і піти на пристань вантажити тачками вугілля на баржі. Феся Антипівна пошила йому першу в житті батистову сорочку біло-голубавого кольору, тож мусів десь добути грошей — розрахуватися за неї та ще на харчування. Наробився до одерев'яніння в тілі, зате заробив без сплати четвертушок аж тридцять сім керебе. Отож, недільного дня поніс Фесі Антипівні борги в надії домовитися ще й за човна, щоб перевозити людей до островів і назад.
— Чого ти спішиш мені відборгуватись, я, чей, не бідна тепер! І чого ти все ото називаєш мене Антипівною, ніби я якась пані вельможна! Називай мене просто Фесею, Петрику! — зустріла його у порозі хати господиня. — Ну, хто, скажи, повірить, що ти брат мені — не більше, коли ти мене отак величаєш? Адже я ще маю надію заміж вийти, — радо всаджувала вона гостя на лаву. — Облиш уже оте «ви», бо воно заводить побічних у небажані здогади, чого б я зовсім не хотіла!
Снідали повільно й довго, уже «тикаючи», і Янчук при тому заїкався, шарівся та по змозі обходився, коли можна було. Феся ніби чекала на нього — була в завитих косах, підрум'янена і погарніла. Припрошувала випити, але не наполягала. Коли ж прибрала вже посуд зі столу, дістала із шафки якусь торбинку і стала його інтригувати.
— Купила тобі подарунок, може й востаннє, на згадку! — виговорила. — Залюбуєшся, як побачиш!
— Фесю! Казав же, що не маю сил все те виплачувати! Не поривати ж мені дружби нашої із-за твоїх старань заборгувати мене?!
— Думаю, брате, про заміж, то й хочу тими подарунками лишити про себе добру пам'ять. Не твоя це, а моя радість! — вийняла вона із торбинки кашкета із сірих крапчастих ховрашків. — Бачиш, як угадала! — наділа йому на голову дорогу річ. — Як на тебе шитий! Можна і в морози ходити, бо ще й із навушниками. Ні в кого такого не буде! А оце, бач, обрізки-скутки. Для чого вони, як думаєш? Для коміра до пальто! Я їх позшиваю так, що буде непомітно, і спорядю коміра, щоб начіплявся і знімався. А з оцих ось шерстяних шматків пошию ще одну підкладку до пальто, тож будеш забезпечений і на осінь, і на зиму. Пам'ятатимеш свою модистку, як справжню сестру! — заливалася господиня радістю. — Тож принеси мені пальто невідкладно, щоб я із ним закінчила вже, — наказала.
Кашкет, в якому Петро побачив себе в люстрі, видався йому недосяжно багатим — аж не пізнав себе в ньому. А Феся була так захоплена, що аж поцілувала його палко і рвійно, геть розгубивши гостя.
«Одягатиму колись пізніше, бо тепер або засміють, або запідозрять у крадіжці», — вирішив про себе Петро, радіючи дарункові.
— Приніс тобі, Фесю, борг за сорочку, ось маєш, — подав гроші господині. — А це ось, — розгорнув складену пакетиком газету, — конвалії тобі від мене!
— Мені?! Від тебе?! — рвійно оповила руками його шию модистка і впилася устами в уста, запаленівши, як у гарячці. — Спасибі, любий! Дякую, милий! Не так за букетик, як за увагу і пам'ять про мене. Мені зроду ніхто квітів не дарував! — кинулася вона шукати горня і заливати в нього воду. — На базарі купив чи на пристані? — чомусь посуворішала вона.
— На пристані... А ти ніби чимось не вдоволена?
— Не зважай, любий брате! Вередую — і від твоєї уваги, і від тебе, — витерла сльози з очей. — В мені жінка нуртує, Петрусю! Тобі це ще не втямити... Хочу матерею бути, а чи буду, якщо і цей вдівець, що відшукала, значно старший від мене і безплідний, як і мій чоловік був?..
— Хто ж він, звідки, який? — відчув щось подібне на ревнощі Янчук.
— Та ти не турбуйся, любий! Я чиста, як ангел, — навіть більше! Знатимеш, бачитимеш, благословиш нас, або навпроти станеш. Але це, коли й буде, то хіба аж зимою.
Мовчали обоє протяжно-довго, лиш настінний важелевий годинник якось по-особливому гулко відбивав хвилини і Феся вгамовувала пришвидшене дихання. У кімнаті ледь пахло парфумами і отими конваліями...
— Якщо ти не проти, я пішов би сьогодні на човна, — першим обізвався Петро.
— Чи ж я можу бути проти!? Обезволена я перед тобою! — сказала вона журливо. — Поснідаємо, — почала збирати страви на стіл, — та й підемо. Я, може, покупаюся та позагоряю, як порядні люди.
— Я вже підснідав, та й не зручно мені у тебе снідати!
— Чи ж можна почуватися незручно у сестри, більш ніж рідної тобі!? — знову повеселіла господиня. — Голитися тобі вже пора, вус он сіється, слава Богу, ознака дорослості й зрілості, — мов ошпарила вона зненацька Петра, краючи хліб. — Трохи підростуть борода й вуса, поголю тебе першою і чоловікову бритву подарую з усім причандаллям для гоління. Їжмо хутчіш, бо нерано!