Повільно шкутильгаючи, Петро всю дорогу в Соснівку засмучено думав то про сповіщення в листі Фатіми, то про сказане Аркадієм. Останньому не дуже вірив: хто ж арештовуватиме військовиків на порозі війни, щоб використовувати їх в якості робочої сили?
Із поштової скриньки своєї квартири Янчук здивовано вийняв повістку з військкомату з викликом на завтра — з паспортом і військовим квитком до начальника особливого відділу, якому він колись давав підписку про нерозголошення даних про фінський фронт.
Як не намагався, програмний матеріал в пам'яті осідав погано, те ж повторилося й щодо читання енциклопедії. У Петровій свідомості домінували страх виклику за повісткою, пророкування й попередження Аркадія, а головне — непевність їх спільної з Лесею долі, коли справді скоро почнеться війна. Перекинувшись подумки на кохану наречену, Петро вже не міг думати ні про що інше, тож із тим і заснув.
— Ти міг би ще дослужити свій термін у рядах Червоної Армії, як нестройовик тепер, — наступного дня нагадав Янчукові замполіт у своїм кабінеті, проглядаючи його документи. — Порушення тобою попередження про нерозголошення військової таємниці тягне за собою кару, та, шкодуючи тебе, я візьму з тебе підписку вдруге, ще й про сповіщення мене про ворожі дії, якщо такі зауважиш деінде, — і положив заготовлений заздалегідь листок із текстом зобов'язання перед Петром.
— По-перше, я знятий з військового обліку, як інвалід другої групи, і ваш виклик розцінюю, як свавільний і злочинний. По-друге, я не порушував попередження про військову таємницю і ваше звинувачення вважаю наклепом. І по-третє, жодних підписок я вам не даватиму, бо не є вашим підлеглим, а маю свої прямі службові обов'язки по роботі, — виголосив Янчук продуману звечора відповідь політрукові.
— Ми всі зобов'язані служити батьківщині, і ти цього не забувай як комсомолець, що не відбув терміну служби, — погрозливо підвищив голос військовик.
— Я батьківщині послужив власного кров'ю і тепер служу на своїй роботі. Прошу вас не змушувати мене слугувати вам, ви для мене не батьківщина, а свавілець! — сталевим голосом відповів по роздумі Петро. — Я за вас вашої роботи виконувати не збираюся! — підвівся зі стільця.
— Ти мені тут не грубіянь! Сядь на місце! Я тобі не дозволяв вставати! — звівся, почервонівши, політрук.
— А мені вашого дозволу не потрібно, ви зловживаєте приміщенням військкомату, як своїм власним, — Янчук сховав у кишеню паспорт, військовий квиток і повістку, пішовши до дверей.
— Ти ще пошкодуєш, що так брутально повівся зі мною!
— Це ви пошкодуєте, як не схаменетеся! Я піду до військового прокурора й напишу про ваші наклепи ще й прокуророві військового округу! — демонстративно закрив за собою двері Янчук, тішачись, що, пішовши в наступ, таки налякав замполіта.
Бредучи додому, Петро згадував, як його обмакогонили, постригши чуба, як одягай в уніформу, обезособивши, як поставили в ряди їх, оступачених, одурманених і обмакотерених, як до змори змушували вправлятися коло макетів та манекенів, як до знетям'я годували політбесідами у казармі-кошарі, дурманячи й позбавляючи їх людської гідності... Він сам собі не вірив, що оте все пережив і лишився людиною, хай і скаліченою. Армія з її муштрами й бесідами йому пригадалася тюрмою, а країна, імперність якої відновив Ленін, повернувши владу в болото утопій і тоталітаризму, уявилася ще більшою тюрмою — народів. «Владу імперії в руки вождя — сатрапа, ката й дикуна. Навіть семінарії ж не скінчив!» — пронеслася думка.
Янчукові стосунки з військкоматом повторилися таки того ж тижня. Знову отримав повістку, підписану уже військовим комісаром Видриганом, із вимогою з'явитися на медкомісію, яку йому довелося відбути і яка кінцево підтвердила його інвалідність та закріпила за ним статус «не військовозобов'язаного». При його огляді на комісію справили враження рубці на череві і на шиї та впадини на хребті — явні ознаки випадіння дисків при тяжкому пораненні. Знайомі лікарі були приязні до Петра, дивуючись перекомісовці. Повторний виклик Янчука підтвердив припущення Аркадія, що компетентні органи відають про наближення воєнної катастрофи і тому шаленіють... До прокурора зі скаргою на замполіта Петро не пішов, бо вважав їх слугами одного спеку...
Із настанням літа санепідстанція, а особливо її лабораторія, заледь устигали виявляти, вирощувати, вивчати і заключно фіксувати всілякі хвороботвори: палички, бацили, спірохети, коки, віруси, спори... Але ні робота, ні ота вовтузня з військкоматом не затуляли від Янчука шаленого лету довгих днів і куцих чаклунних ночей, їх особливо магічної краси й чарівності, що западали в душу, обворожливо загострювали зір і слух, запам'ятовувалися навічно поряд із Лідунею й Лесею, до яких він чув себе пуповинно прив'язаним усім своїм єством, а ще тепер, як вирішив оте одруження, що заволоділо його свідомістю, інтенсивно визріваючи і запановуючи над ним.
Наступної неділі перед обідом, ледь не одночасно з Петром, що повернувся з магазину з продуктами, в Лідунину хату вступила Леся. Прийшла із села, врахувавши, що батько у відрядженні, а мати вдома в місті, тож у бабусиній хаті шукати ніхто її не буде. Лідуня спішно прасувала своє вбрання, ще від ранку готуючись іти на денний сеанс у кіно, і «зовицю», на диво Петрові, зустріла дуже прихильно, можливо тому, що гостя принесла чималий дзбанок меду і пляшку запашної олії.
По «добриднях» розмова одразу перейшла до теми одруження, про яке Ліда вже знала від брата. Леся при ній оповіла про свою відверту бесіду з матір'ю, яка закінчилася материним плачем і словами: «Видно, судженого і конем не об'їдеш, доню». Це сповіщення було вже більш-менш конкретним для Петра, тож молоді вирішили, що вони разом конче навідають Лесиних батьків уже ближчими тижнями.
— Бридяться вони, Лесю, Петром чи аж так тобою гордяться, що він не сміє запросто піти до них? — дещо роздратовано спитала Лідуня, ображена за брата, вже вдягнута, щоб іти з дому. — Не знають вони, що він — твоє щастя!
— А таки не знають, сестричко, є те в них, та ми з Петрусем їх переламаємо, бо любимося! Будь прихильною до нас, ми тебе, сироту, не образимо, і нікому того не дамо вчинити, — рішуче сказала Леся зовиці, пом'якшуючи роздратування.
Лишившись у хаті, на свою радість, наодинці, молоді якийсь час мовчазно і стримано голубилися й милувалися, заглядаючи одне одному в очі, а відтак перейшли в малу Петрову кімнату, відкрили вікно і, злігши поряд на його поплінну подушку та стіснившись, славили у спогадах цю їхню «тиху гавань», вслухалися в загадковий шепіт казкових для них яворів над лавицею їх кохання, насолоджуючись уже для них подружньою близькістю. Яворині ожурливі шепоти під повівами леготів у розлогих верхів'ях заворожували їх, зголоднілих до кохання, налаштовували на взаємність і захопливі насолоди, підігріті відчуттям осамоченості, дотичністю їх пружних, мов наелектризованих тіл, щиро і щедро обопільно довірчих.
— Може ти мене, муже мій, погостиш якимось обідом, бо побігла сюди, навіть не поснідавши? — попросила згодом Леся.
— О, люба жоно! Даруй мені мою неувагу! За поезією нашої зустрічі я зовсім забув за прозу буття! — повів Петро гостю в кухоньку і запобігливо поставив на стіл усе, що зготувала Лідуня.
Допомагаючи йому, Леся цікавилася, що вони з Лідою їдять, хоч про те й не говорила. Вона не поспішала сідати до столу, а почала перед люстром укладати косу, явно любуючись собою.
— Напоїв не маєш, звичайно? — оглянула врешті гостя невибагливі почастунки.
— Є, та лише вермут, — здивувався Петро її забаганці.
— Чи ж я на тому розуміюся? Хочу з тобою випити, хай то буде причастя наше...
Обідаючи та символічно пригублюючи, молоді неспіхом обговорювали процес майбутньої зустрічі й кінцевої розмови з Лесиними батьками, намічали свої аргументи в розмові з ними, майже певні, що ті вимушено їх таки благословлять, коли вони відкриють таємниці своїх стосунків, зустрічей і віддавна спільних спаннів у одному ліжку. Єдине, із чим батьки могли не погодитися, так це з вимогою Петра, щоб Леся після одруження домувала з ним у Лідуниній хаті або в його квартирі у Соснівці. Він давно вже переконав кохану, що мешкаючи при батьках, вона не почуватиметься повноправною господинею, що при батьках вона ніяковітиме й соромитиметься віддаватися йому, як жона, і не зможе вповні насолоджуватись інтимною близькістю з мужем.