— Голубе мій сизокрилий! Ти знову, бачу, з патерицею? Та марниця! Ми переможемо!.. Вчора у мене були тато, навідували пасіку. Поки вони ходили коло бджіл, я їм допомагала й усе розповідала про нас із тобою, за порадою матері. Вони і блідли, й сатаніли, бо навіть у думці не допускали чогось подібного у моїй поведінці, — розповідала Леся Петрові на лавиці у дворі. — Я їх попередила, що ми не поступимося й поберемося, навіть коли вони не благословлять нас. Диво та й годі! Вони почали мені радити зробити аборт! А коли я сказала, що я тобою збережена неторкнутою, то не йняли тому віри!
— Може то й добре, Лесько! Дякую тобі за любов! Я готовий уже йти до них!
— Я їх попередила, що ми будемо нині, я також готова йти, — рішуче сказала Леся, притискаючись до коханого...
Лесині батьки, хоч і вдавали, що донька з Петром — неждані-негадані гості, давно ждали молодих, заздалегідь вирішивши їм відмовити, але так, щоб не змусити їх піти на крайність. По «добриднях» та короткій незручній мовчанці батько звелів матері поставити на стіл сніданок, «що Бог послав», а сам приніс із льоху пляшку медівки, миску квашених яблук та чималого кавуна на тарелі. Леся, зрідка вимушено перекидаючись випадковими словами з матір'ю, допомогла їй накрити стіл убрусом і заставити його почастунками.
Припрошені господинею, мили руки й сідали взастіл мовчки, але по кількох келишках медівки й апетитній, добре умлілій кролятині з картоплею у сметанній підливі, що, паруючи, пахла на всю хату, батько заговорив першим.
— Ти, хлопче, пробач мені оту мою колишню лайку в гуртожитку. Не знали ми, який ти насправді є, признаюся, та й тепер не відаємо, хто ти та як зумів приворожити нашу Лесю, — поправив він вороні вуса.
— Леся наша, — подавши узвар з медом, підпряглася в розмову мати, — як бачиш, до всього в господарстві привчена, не так нами, як покійницею бабусею... Слава Богу, чесна і вродлива, то від хлопців-приставальників відбою не має... Ти бідний сирота та ще й калікуватий тепер, прости мені на слові, то переживаємо, як батьки, і за неї, і вже за тебе. А до всього ви ще ж і студенти, то за що житимете, чим харчуватиметеся, у що вдягатиметеся і як, не дай Боже, даватимете собі раду, як вона завагітніє?
— Рідні мої! — не стрималася обурена Леся. — Не принижуйте Петра його каліцтвом! Він для мене цінніший за всіх ваших повноцінних! Я тепер міряю всіх його міркою! А він мені — совість і честь, гідність і правда, радість і втіха! І це не слова, а моє єство і моя суть! Бідність минеться, ми не будемо мати дітей, поки студенти, жити будемо на його зарплату і мою стипендію, на канікули приїжджатиму до нього на квартиру, бабусину хату заб'ємо, якщо ви відмовитесь її доглядати, а грядку будемо обходжувати, як досі я то робила!
— Терпіли ви вже чимало, Лесю, то може б іще який рік пождали? — не здавалася мати. — А жити ви могли б і в нас, чей же місця тут досить нам усім, бо кому ж ми настарали все нажите, як не тобі, дитино?
— Мови про життя при вас і бути не може! — обізвався Петро, тішачись, що йдеться не про відмову батьків йому, а про співжиття двох родин.
— Це для нас несподіваний поворот, — вклинився в розмову батько, — може дасте нам трохи часу подумати?.. Відвідаємо твою, хлопче, квартиру в Соснівці, сестрину хату на Митниці... Бо ж хочеш отак безжально відібрати в нас найдорожче, дочку нашу, ще й, пробач, будучи калікою в рубцях, хай і заворожливих для наївної Лесі, — примовк, щось роздумуючи.
— Не ображайте нас, тату, нагадуванням про Петрове каліцтво, бо шкодуватимете все життя, бо змусите мене не поважати вас належно! — обурилась Леся.
— Студенти ж ви обоє, а ти, Лесько, ще дитина, хоч і доросла вже!.. Дайте нам із татом роздивитися на зятя, потерпіть ще рік бодай, коли вже терпіли три, — не стримувала сліз мати. — Ми б хотіли бачити твою сестру, Петре, але без розголосу поки-що... Ми ж батьки, а вам треба нашого благословення не під погрозами й насилом, а по-божому, у згоді та злагоді, по звичаю нашому ще дідівському, щоб і в нас не було до вас докорів і нарікань, і у вас була совість чистою, — моління матері були незаперечно-обачливими.
Про що лише не було переговорено за цим рокованим столом благословенної трапези під часті плачі й молитви матері, поки не почався фактичний показ батьком зятеві спочатку багатого гардеробу нареченої, сувоїв різних тканин, взуття на всі пори року та дорогих хутер, про які й Леся не відала, потім батько провів зятя по кімнатах, до яких треба буде прибудувати лише ганок від вулиці, а з вікна зробити двері для окремого входу, щоб молоді таки жили з батьками під одним дахом, далі ними були оглянуті господарські будівлі, льох, сад, що цього року пов'язався дуже щедро, та грядочки з городиною.
День був, мов на замовлення, навдивовижу по-літньому теплим і сонячним. Родина вже направлялася до хати, як зоднобіч над парканом показався літній сивовусий сусіда, виринувши із зелені свого саду.
— Добрий, та не дуже, Петровичу! — відповів він на господареве привітання, взявшись рукою за дашок кепки. — Бачу, ви не знаєте, що нині почалася війна у нас із німцями?
— Свят-свят! Яка війна, куме?! Здорові жартуйте! — не йняла віри мати почутому, що мов громом ударило Петрові по свідомості.
— Включіть радіобрехача, то почуєте й ви, що з ночі йде війна, а Гітлер уже не друг нашому вождеві, а ворог, — притишив голос сусіда і, махнувши рукою, зник у зеленому галуззі свого саду.
Несподівана новина була такою ошелешливою, що всіх позамакітрювала, першим прийшов до тями батько, кинувшись до хати, щоб включити навішеного на стіні круглого чорного репродуктора.
— Скільки разів казав уже тобі, Саню, не виключати радіо! — докорив на ходу матері, нервово всівшись для слухання.
Всі схвильовано зайшли за ним у хату й почули спочатку якесь шипіння і тріск, а потім — тривожні позивні і громовий голос Левітана: «Увага! Увага! Увага! Повідомляємо, що гітлерівська Німеччина нагло й несподівано, зненацька цієї ночі напала на наші мирні міста і села, порушивши в багатьох місцях священні кордони нашої улюбленої Батьківщини, віроломно потоптавши мирні домови з СРСР...» Ще і ще раз: «Увага! Увага! Увага!..» і тиша...
Петро вислухав те повідомлення як неймовірно моторошну вість і своє особисте горе, бо ж який тепер може бути університет і яке одруження!? У глибині душі, правда, десь аж підспудно, під буремною тривогою й бентегою, Янчук на мить утішився, що його суперник Микола, як військовий лікар, після академії, мабуть, додому попаде нешвидко, а відтак, не стане на його путі, але ж із війною неминуче прийдуть тисячі нещасть, бої ж точитимуться зразу в Україні, як на токовищі, — рідний народ в черговий раз на своїх плечах винесе війну імперії, годуючи її своїм хлібом і встеляючи землю народними трупами...
— Лесю! Що з нами буде тепер?! — вирвалося в Петра і він палко в розпачі поцілував дівчині руку на очах старших. — Гадаю, Лесенько, дамо батькам тиждень чи й більше при цьому нещасті й горі — подумати і порадитися, а зустрінемося вдвох у Ліди, як трохи зорієнтуємось у подіях, — звівся він із крісла.
— Як скажеш, любий мій! — розгублено відповіла дівчина, збліднувши. — Знаєш же, що я безвідмовна, — геть здивувала вона матір.
— Дорогі мої, дозвольте вам подякувати від усього серця і за прийом, і за вболівання та бесіду, і за дуже смачний обід, і за показ мені обійстя й господарства, і за милостиву вашу до нас увагу, — Янчук на мить примовк. — Просив би вас дозволити Лесі мене провести, — подивився закохано на дівчину.
— Звичайно, любий, я проведу тебе! Пожди хвилину, хай накину сукню замість халата, — поспіхом кинулася Леся у свою кімнату.
— То вона аж отак тебе слухає, бідна! — вирвалися ревнощі з материних уст. — Прости нам, хлопче!.. І ми тобі дякуємо, сину, за неймовірну порядність! — між тим завернула вона у папір гостинець для Петра. — Не май на нас злоби ні за що, бо ми ж батьки Лесині, та може й тобі не чужими колись будемо, — розчулено продовжила зі сльозами на очах. — Бачиш же, що у світі робиться, на наше й ваше горе!.. А Лесю довго не затримуй, бо ж мусимо порадитись родиною! — торкнулась Петрового плеча і додала притишено, щоб Леся не почула з-за дверей, — Одна ж вона в нас, рідна кровинка, обоє зважуйте на це і щадіть нас!