— Хай усе в вас буде гаразд! — вклонився Петро від порога, як Леся вийшла.
— Хай Бог береже тебе, хлопче! — віддала вузлика з гостинцем і перехрестила Янчука господиня.
— Ага, хай береже тебе доля, не май на мене зла! — заклопотано докинув батько...
Петро з Лесею якийсь час ішли мовчки, вдоволені, що тепер їм уже не треба ховатися.
— Любий мій, як ти думаєш, чому мати попередили, щоб ми не розголошували й не виказували наших стосунків покищо? — обмізковувала дівчина відбуте.
— Мабуть, обоє бояться твоєї ослави, бо ж не відаємо, що буде з нами в подальшому... Їх можна зрозуміти, вони в тебе дуже хороші батьки!.. Мати просили, щоб я тебе не затримував довго, то як ти?..
— Я би провела тебе спочатку до Лідуні, щоб передати гостинця, а потім у Соснівку, бо нестерпно хочу покохатися з тобою, даруй за щирість! У Лідуні ж будемо недовго?
— Якомога коротше, серце моє!.. Дякую тобі, як вірній і любій жоні, що заступилася за мене перед батьками!..
В Янчуковій квартирі, заклавши двері на колодки й завісивши обоє вікон фіранками, молодята мовчки роздягайся і лягли в ліжко, нетерпеливо упиваючись взаємною близькістю і цілуючись до мління.
— Хух! Який же ти в мене солодкий, до одуру, муже! — лежачи всім тілом на Петрові, Леся ніжно ласкала устами його мочки вух і рубець на шиї. — Може поцілуєш мені груди, то розстебни ліфчика на часинку, — дозволила.
— Я б і коси твої розплів?
— Медовий мій! Твоя ж я вся, то роби зі мною, що тобі забагнеться!
— І навіть? — Петро взявся розплітати товсту косу.
— І навіть! Ти ж мій бог!
— Почекаємо, ластівко моя! Адже зрадимо і собі, й батькам, а нам треба не вимушеного, а щирого їх благословення, не боязні, а навпаки — їхнього старання розголосити наше подружнє щастя! — цілував Петро Лесині груди, чамріючи.
— Дивовижний ти у мене і залізний! Увесь, як струна натягнутий, збуджений до трему тіла, як і я, а межі не порушуєш! — приходила до себе дівчина. — Що ж із нами далі буде, муже мій? Як себе поведемо? В армію ж тебе не візьмуть?
— Все може бути, Лесько! Не повинні, але ж уже намагалися перекомісувати мене до нестройової служби, хоч і десь у госпіталь.
— Чуєш, як співає нам соловейко, як цьвохкає?.. Чуєш, які луни котяться від тих трелей у лісі? — поміняла раптом тему розмови дівчина, притихнувши.
— Як би не чув, кохана? Чаруюсь тим співом кожен вечір!
— Треба ж їм отак заливатись!..
У передвечорінні закохані врешті розлучилися — у болісних муках взаємопотягу й мученичих умлівань. Леся полетіла додому, а Петро вернувся у квартиру і включив репродуктор. Вже незабаром почув тривожну об'яву — наказ наркома усім військовозобов'язаним, чиї прізвища починаються на «А», «Б», «О», «Ю», «Я», з'явитися у свої територіальні військкомати для цілодобового призову. Слідом був оголошений наказ черкаського військкома Видригана із вказівкою мати при собі пару білизни, онучі, ложку, речовий мішок, паспорт і військовий квиток, а мешканцям — не палити багаття, не світити світло на вулицях і запинати вікна, інакше — кара військовим судом.
Увесь наступний тиждень курорт вирував розбурханим бджолиним роєм. Хворі й відпочивальники спішно виїжджали хто-куди, а санаторна обслуга щодня ходила копати траншеї за містом.
Петро Янчук у розгубленій спантеличі і тривожних передчуттях переносив потроху до Лідуні свої книги й бібліотечні підручники, якими користувався у підготовці університетської програми. Вертаючись ночувати у квартиру, вечорами й ночами він бачив у червневому небі моторошні промені прожекторів, що перехрещувались і розходились, зводилися і падали, появлялися і зникали...
Серед тижня якось уранці Петра запросив у свій кабінет начальник куруправління Христо Анолович, спершу розпитавши детально, хто він та звідки родом, яких та де має родичів, а потім порадивши усе майно із санаторної квартири, як уже списане, перевезти кіньми до сестри у місто, бо курорт із понеділка закривається і передається військовому гарнізону під госпіталь. Та шокувала Янчука порада Атанасова спішно евакуюватися до дядька в Дніпропетровськ, бо в Черкасах йому лишатися на найближчий період небезпечно.
— Суто між нами скажу тобі, що деякі фінляндці вже арештовані, то й тобі раджу спати не вдома, бо ні за цапову душу, не згинувши по двох смертях, можеш згинути тепер. Всі ми під тим мечем, і недруг у нас спільний, — підсумував він, як Петро написав заяву на звільнення «у зв'язку з негайною евакуацією». — Розпорядися там у себе нині, бо потім буде пізно, та на тому прости і прощай! — і провів Янчука сумним поглядом.
Вернувшись до себе, Петро дав розпорядження бухгалтеру з Вірою спішно отримати наперед у банку зарплатню всьому колективу, кошти на поточні витрати та відпускні й розрахункові всім, кому належало. Поки жінки із машталіром їздили у місто, Янчук написав накази на чергові відпустки і звільнення за власним бажанням, розуміючи, що вони тут останні, і отримав телефоном подяку за кмітливість від Атанасова.
До кінця робочого дня, одержавши належні особисто йому гроші, Петро диктував Вірі Стасівні тексти актів на списання майна й устаткування санепідстанції та затверджував їх, попереджав кожного працівника, що курорт буде передано під госпіталь, і всі, хто не бажає розраховуватися, матимуть змогу продовжувати працювати у військовому гарнізоні.
В полудень Янчук послав машталірів Власовича й Корнійовича до комірника продбази за продуктами, давши їм грошей на належне йому, і коли ті відвезли до Лідуні продовольство й вернулися під вечір, попросив їх досвітком перевезти також і його речі із квартири в місто та запропонував їм за жеребом забрати собі по коневі зі збруєю, упряжжю й підводою, а овес і заготовлене сіно поділити пополам.
День той був пам'ятним для всього колективу: і насиченістю подіями, й перевантаженістю враженнями. Поряд із тривожною журбою всі носили в душах ще й справедливу радість від отриманих коштів. А Янчук не міг забути попередження Атанасова про фінляндців. Сподіваючись, що його може таки навідати тут Леся, він вирішив ризикнути й переночувати ще раз у квартирі. Стривожений, Петро довго сидів під вікном, слідкуючи за ширянням прожекторів у нічному небі, аж раптом почув гул кількох літаків, а вслід — постріли зеніток. Здавалося, літаки летіли через курорт і його квартиру до мосту на Дніпрі, що саме викалатував, виляскуючи, колесами вагонів. За якусь мить у тривозі, за лише мент у страсі саме перед Янчуковим вікном, а властиво, під отією столітньою сосною стався такий сильний вибух і так неймовірно зблиснуло, що будиночок аж підкинуло і, як скошена, у двір повалилася сосна, настовбурчившись корінням над вибуховою ямою. Оглушений і ошелешений, Петро якийсь час приходив до себе, подумки дякуючи сосні, що відвела від нього явну смерть. Вибухи і стрілянина зеніток повторилися, але вже десь на Дніпрі. Згодом усе стихло.
Прийшовши врешті до себе, Янчук сприйняв той вибух, як попередження долі, і до ранку вже не склепив очей, ждучи підвід і боячись уже не лише бомбувань, а й можливого арешту. Власович із Корнійовичем, приїхавши на зорі, сповістили його, довівши до пропасниці, що напередодні ввечері були заарештовані Атанасов і кілька лікарів санаторію. Петро буквально втратив мову і фактично не брав участі у завантаженні підвід майном. Закривши врешті квартиру на замок, він не поїхав із машталірами, подякувавши обом за поміч і приязнь до нього та об'явивши, що він піде пішки на вокзал, щоб у касі купити квитка до Дніпропетровська.
Шкандибаючи, Петро йшов таки до Ліди, але манівцями, провулками й завулками, по путі заглянувши до Бориса й тети Паші, але не з вулиці, а з боку грядки й саду.
— Живий іще нівроку? — ствердила господиня, зустрівши Янчука на порозі хати. — Свят-свят, що робиться! В місті йдуть арешти, німчура вночі била по мосту, а бомбонула Соснівку й геть рознесла Затон... Борис? Де ж йому, сліпому, бути? Вчора ходив на перекомісовку, прийшов над ранок, тепер сидить он із дядьком у траншеї серед двору на сіні. Поснідаєш?