— Як дасте!
— Нічого смачного не маю, сину. Хлібом із салом та цибулею пригощу.
— І за те дяка! — Петро всівся до столу й розповів господині про свої останні пригоди.
— Тяжка в тебе доля, хлопче!.. А той вибух — то таки тобі попередження! Тебе той Атанасов застеріг, а себе, бач, не уберіг! Глядись, уїлися вони в тебе не на жарт, а їх, чувати, аж п'ять команд у місті, і всі нюшкують за «шпигунами, агентами і ворогами народу»...
Янчук чекав, що тета Паша запропонує йому пожити в них, а не дочекавшись, попрощався й направився садами-городами на берег Дніпра, звідки стежкою — до Лідиної хати.
— Ой, братику! Навезли мені машталіри продуктів та майна всякого, а що маю з тим робити? Льова поміг позаносити все до хати та й пішов до війська... Нашу трикотажку закривають, а дівчат, хто бажає, переводять на ватно-ковдрову шити рукавиці... Вранці був тут якийсь червоноармієць, казав, щоб ти не барився і прийшов у військкомат до Фіми Йосиповича... Баба Сара має квитка на потяг до сестри на Урал на евакуацію, хату забиває й віддає мені ключі... У Фонрабів уночі був трус, дядька Якова заарештували, а хлопці були саме у військкоматі, тож Лося тепер ночуватиме зі мною...
Слухаючи сестрині оповіді, Петро взявся укладати енциклопедію, книжки та підручники у стару бабину Парасчину скриню, обкладаючи їх із дна, з боків і зверху одягом, аж поки скриня заповнилась дощенту. По всьому Ліда тягла той вантаж за шнурівку, а Петро ломиком підсовував його у вишняк. За якусь годину, геть упрівши, Янчук викопав поряд яму, в яку вони втрьох, покликавши бабу Сару, по дошці спустили ту скриню, Петро накрив її зверху бабусиною цератою, засипав землею, розкидавши решту, та заклав поліняками місце схову.
Врешті Ліда готувала пізній сніданок, а Петро, помившись по роботі, чекав у дворі, як тут у хвіртку зайшов Леонід Недоля з портфелем у руці. Прихід письменника був таким несподіваним і невірогідним, що Янчук спершу розгубився, але потім таки оговтався.
— Леоніде Володимировичу! Що вас привело у мої палестини мені на радість?!
— «Як гора не йде до Магомета», — привітавшись, гість оглядав на ходу кухоньку і світличку з низькими стелями, захаращені щойно привезеними із Соснівки речами. — Відшукав у редакції твою адресу, порадився з Раїсою Ісаківною та й тут, — всівся він на підставлений Петром стілець. — А ви, бачу, збиралися підобідувати?
— Просимо з нами, як не відмовитесь! — не знав Петро, на яку стати.
— Дякую, снідав рано й лише кавою.
— Підсідайте до столу, будь ласка, а ти, Лідуню, з такого поважного приводу дістань нам із мисника оту пляшечку священного вермуту, кращої для нього нагоди чи й матиму коли, — Петро всівся навпроти гостя.
— А таки божественний він, з ароматами шафрану, м'яти й полину! — надпив Недоля, неспіхом снідаючи. — І почастунки маєш знакомиті!
— Це бенкет серед чуми, Володимировичу, курорт закрився, його рештки розпродані...
— Там також були арешти? — притишено спитав гість.
— І то хороших людей, — відказав Янчук, згадавши Атанасова. — А що в редакції?
— Ошелешені всі, Раїса Ісаківна збирається виїздити... Після Завіновського кореспонденти стали агітаторами-пропагандистами... Читав у іранках твій нарис «Ніч така місячна» і чудувався його химерністю, повнотою почуттів, багатством фарб у словах, півтонах і натяках. Вмієш ти любити, чується вплив на тебе Віталія Чигирина і Раїси Троянкер, яку Надія Олицька вважає дуже талановитою.
— А де вони тепер обидві?
— Олицька була в Умані під наглядом після арешту Падалко, а Троянкер виїхала, здається, в Архангельськ, утікши від колоніальної задухи і кривовладдя, як і Лесь Дмитрович — у Сухуми.
— А хіба там задухи немає?
— Є, але звідти до нас не везуть добровольців по вироках суду, а навпаки.
— До чого те все дійде, Леоніде Володимировичу? Ви ж комуніст!
— Був колись, та весь вийшов, як став членом партії... Давно пора розкуркулювати куркулів у партії, як вони розкуркулювали народ у двадцяті, бо ж ленінізм став привидом у державі-імперії реальної влади репресивного спеку, а ще після спаю з націонал-фашизмом, який несе смерть нашому народові. Адже дії фашистів є повторенням дій наших партійних куркулів, адже армія, яку народ сито годував усі роки, без годувальників нічого не варта, комісари лишають її напризволяще, перевдягаючись і втікаючи безвісти... Мені також прийшов виклик до військкомату, завтра поголять і поправторять, а я ж усе-таки якийсь письменник і учасник пореволюційних подій!
— Ви гадаєте, що Гітлер переможе?
— Армію він уже переміг, а народи, хто зна... А все через ототожнення Росії й Союзу, як єдиного цілого, на зло їй, як імперії, бо ж вона сьогодні з її державним обличчям — міраж на трудовому російському горбі. Тому бійці і здаються в полон німцеві, як визволителеві, зрозумівши, хто оті червоні лицедії і клоуни у кремлівському вертепі, — гість на якийсь час примовк. — Як думаєш, чого я до тебе прийшов?
— Даруйте, не здогадуюсь. Кажіть, радо послухаю.
— Приніс тобі свої книжки: «Амуртасову дочку», «Підземну комуну», «Стоколоса», «Свої права» та «Жовті брати або Крізь Хуну». Сумніваюся, що повернуся живим, юний друже, — викладав гість на стіл із портфеля перелічене, — то може у тебе це все таки збережеться. Нотатки є у родичів у селі, хочу, щоб ти колись їх розшукав та опублікував, як буде нагода... Це мені Раїса Ісаківна порадила, кланяється тобі... Не відмовиш?
— Де б же осмілився відмовити Вам, Леоніде Володимировичу?! Сховаю, а чи збережу, хто зна, бо й самому не безпечно ведеться.
— Велика тобі дяка! То дозволь мені відбути, бо маю ще досить клопотів — хочу відвідати Тодося Осьмачку у психушці.
— Привітайте його від мене! Його «Скітські вогні» та «Клекіт» навіки запали мені в душу! Живий буду та здужаю, напишу щось про русалок.
— Це похвально, друже, але треба б комусь і про козацтво наше написати, про національне відродження в сімнадцятому столітті, — мов цвяха, забив Петрові в голову думку гість на прощання...
Янчук закопав у цераті й Недолині книжки і вирішив навідати у військкоматі Дейча, домовившись із сестрою, що вона всім говоритиме про його евакуацію в Дніпропетровськ...
У військкоматі, як і у всьому місті, творилося щось неймовірне: гамір, метушня, сум'яття, юртування! Гурти і юрби заполонили не лише двоповерхову будівлю штабу, а й чималий його двір та прилеглу вулицю, і Янчука порятувала лише півгодинна перерва на обід, під час якої він зумів прорватися в кабінет Дейча.
— Добрий, добрий! Слава Богу! В тебе все гаразд? — зустрів Янчука господар, перекушуючи бутербродом на своїм столом.
— Та як сказати, Фімо Йосиповичу, — Петро не знав, чому його покликано.
— Дуже тобі небезпечно лишатися в місті! — випалив скоромовкою Дейч. — Спати вдома не бажано. Штаб може цими днями направити тебе в евакуацію на своєму транспорті з командою. Це суто між нами, то згоджуйся. Чи маєш де переховатися?
— А конче треба евакуюватися?
— Тобі — неодмінно, і що швидше, то краще!
— Я згоден, коли так, але що маю робити?
— Пережди десь два дні, а Лідуню зорієнтуй, що поїхав, приміром, до товариша, а третього вранці явися сюди для відправки.
— Дякую вам дуже! Так і зроблю!
— Будь здоров і до зустрічі! — і Дейч спішно випровадив Янчука...
Виприсаючи з юрб і гуртів призовників, Петро відчув, що він уже не керує собою, а несамохіть віддався, як і всі тут, якійсь силі, що несе його, не знати куди й чому, за велінням долі-фатуму. Це було щось подібне до його відчуттів перед і під час боїв на фінському фронті. Побувши серед приречених призовників і їх проводжальників, в основному, матерів і дівчат, Янчук підсвідомо вирішив навідати Лесю у батьків, та може в них і переночувати.
Поспішаючи, Петро слухав оголошення з репродукторів і накази оборонних штабів: про вивіз збіжжя і всякої живності, про евакуацію устаткування фабрик і заводів; дивувався, що про відступ наших військ сповіщалося, як про плановий і виправданий: наша доблесна армія відбила наступ переважаючих фашистів, зайняла стратегічно важливі населені пункти, підірвавши мости й дороги, але чомусь значно східніше від тих, що звучали у вчорашніх зведеннях. Мимоволі робив висновок: в імперії брехня на брехні їде і брехнею поганяє...