Янчука господарі зустріли приязно і пригостили обідом, був саме полудень. Борис ознайомив його зі сховищем, у якому вони з «дяхою» пересиджували вдень і спали вночі на сіні, боячись бомбувань. Петро упросився лишитися в них переночувати, маючи на меті при нагоді дізнатися від «дяхи», що робиться у світі, який стає сторчма, та як себе в ньому вести.
Ввечері «дяха» розпитав Янчука про його становище і врешті відверто розговорився, ніби продовжуючи розпочату ще вчора розмову з небожем. Згадав сподвижників Олександра Македонського і перекинувся до Альберта Ейнштейна.
— Це той, чиї праці палить Гітлер і кого наші вчені вважають шарлатаном? — щось ніби знаючи, спитав Борис.
— Цей «шарлатан» перевертає світ дотеперішніх понять догори дном! Він стає в одну шеренгу з Піфагором, Птоломеєм, Аристотелем, Коперніком, Галілеєм, Кеплером, а бідного Ньютона ледь не скидає з п'єдесталу!
— І ти в те віриш? — здивувався Борис, викликавши поблажливий погляд «дяхи».
— Нобелівську премію дають лише визнаним, саме таким Ейнштейн і є, які б ганебні ярлики не навішували на нього наші вчені...
Розмова поволі перетікала у бурхливе, захопливе для юнаків русло, шугала у давні аналоги цікавого й різноманітного людського буття.
— Слухайте й запам'ятовуйте, юні друзі, мотайте собі на вус! Як казав Екзюпері: «Єдина справжня розкіш — це розкіш людського спілкування».
«Дяха» Потай був диваком, що ніколи не одружувався, він мав таку ж, як і небіж, короткозорість, був також широкоплечий і короткошиїй. Говорив він уміло й невимушено, вдаючись до цікавих історичних паралелей чи протилежностей, пересипаючи свої оповіді цитатами й підсумовуючи сказане оригінальними висловами світил. Петро, слухаючи його, яскраво бачив перед собою високу гору, на яку йому не вийти ніколи. За тією своєрідною лекцією він забув про час, щиро заздрячи Борисові, і наповнювався знаннями, ловлячи себе на аж хворобливій зацікавленості.
Несподівано «дяха» Потап перевів мову на фінську війну, тож і Петро мав змогу висловитися. Він заявив, що твердження про напад фінів — справжня облуда, що героїзм наших військ не виправдовує неймовірної кількості жертв, а служба в армії то доведення молоді до рабського тваринного стану.
— Дуже кепські твої справи, раз вони полюють на тебе, — співчутливо сказав «дяха». — А про ораблення це ти правду сказав. Понад двадцять років метисна лабораторія імперії продовжує ще царську селекцію асимільованих і русифікованих шовіністів-космополітів, одягаючи своїх адептів у інтернаціоналізм замість народного патріотизму, як ніби буржуазного націоналізму... Але твердити про ворожість російщини, ототожнювати російщину з радянщиною, по-моєму, хибно, адже російська мова деспотично використовується сатрапами й духовними мракобісами і для насилля над російськими трудівниками, — помовчавши, він продовжив. — Патріотизм не є націоналізмом чи нацизмом. Пропаганда кремлівського месіанізму це одвічна хвороба московських загарбників, не обов'язково росіян за походженням, а не російського народу. Росіянами у нас вважають себе мігранти, як бачите тепер, коли вони масово тікають та свої малі батьківщини, і паразитичні окупанти, що послуговуються російською мовою від імені російського народу, який не уповноважував їх на чужих землях захищати свій паразитизм під назвою інтернаціоналізму Ніякий то не інтернаціоналізм і не соціалізм, а загарбницький фашизм по суті! А маніпулятори деклараціями в Комінтерні — міжнародні злочинці! — робив кінцеві висновки «дяха» Потай. — Наше вікове горе ще й у тому, що хто б із європейців не бився між собою, а у вогні горіла при тому наша земля, і революція не знищила колоніальних мостів, а лише поновила їх... Теперішній дозвіл релігійних відправ під скіпетром патріархії — це не що інше, як сприяння реакційним силам монархії в їх повному повороті до імперії. Цей дозвіл продиктований не гуманністю, а непереливками, адже колегії ОДНУ, трійки НКВС, ОСО, воєнколегії і трибунали нищать людей масово, хоч і не є судовими органами, — чогось явно не договорював «дяха». — Централізаторське братерство міжнаціональних відносин ще за Леніна не розв'язало їх, а залило кров'ю, хоч шовінізм декларувався як націоналізм пануючої нації, а патріотизм, як націоналізм пригнобленої.
— Тож ти розділяєш росіян — трудівників і росіян — кремлівських функціонерів, — виділив основну думку Борис.
— Пануючи віки, росіяни не досягли жодних успіхів ні в економічному, ні в політичному світовому прогресі, здобувши натомість іпостась тотального старшого брата — насильника і плюндрувальника всього не лише інонародного, а й суто свого, до звиродніння. Передбачена шовіністами з імперських міркувань русифікація є злочином, кермування й маневрування партії привели на нашу голову Гітлера, незважаючи на теперішні успіхи якого, ще хтозна, як ця битва закінчиться, бо ж він лише копіює свого супротивника, не маючи у ворожому тилу п'ятиколонного Комінтерну, бо ж не спритний так до вивертів і псевдо-обітниць, бо ж його ставленики в нас, ці набрідці-окупанти, разом із прислужниками-холуями масово тікають державним транспортом, демонтуючи фабрики і заводи, вивозячи збіжжя, виганяючи худобу, знищуючи все життєдайне, перевершивши грабунки у громадянську війну.
— То ти не віриш у перемогу фюрера? — перепитав Борис.
— Якщо Гітлер створить національні уряди, в тому числі, й російський, він переможе, інакше, замінивши одну окупацію іншою, хай і з меншим грабунком, він врешті сконає, як поляки в сімнадцятому столітті, а Бонапарт — у дев'ятнадцятому... Імперію, гадаю, можна перемогти тільки утворенням окремих держав на її території, — дивував хлопців своїми сентенціями «дяха» Потай.
— Дехто мріє про можливість опинитися за кордоном при окупації, що на те скажеш? — Борис явно мав на увазі Аркадія.
— Добровільно міняти батьківщину на чужину — злочинно було, є й буде, якщо тобі не загрожує смерть, небоже! — посуворішав «дяха». — Чув же, що словени з хорватами так чинять, бо в минулому належали до Австро-Угорщини, а не до турецьких вілаєтів. Фюрер обіцяє Любляні й Загребу золоті гори, як і Україні й Білорусії разом із Прибалтикою, але у Львові арештовує проголошувачів вільної України. Фюрер — той же протектор, що і Сталін, хоч і уступає йому в облудствах, опираючись на менше вправних функціонерів.
— Ти хвалив якось Бісмарка, а тепер мовчиш про нього? — Борис явно мав на увазі щось своє.
— Що говорив, те й говорю! Бісмарк і Муссоліні показали, як народ може самовиразитись, коли має державу, але вони фактично повторили Бонапарта, що, будучи першим виразником прогресу національної державності, хоч і спалив Москву, та врешті був переможений, бо не створював із її колоній дружніх собі держав. Гітлер, мабуть, допустить ту ж помилку, захопившись успіхами армії і проігнорувавши політику.
— А що ти все-таки думаєш про Сталіна? — нетерпеливився Борис.
— По-моєму, і Ленін, і Сталін — пойняті дикі варвари, ідеологи неділимства, що підтасовували під прогрес шовіністичний інтернаціоналізм, як панацею для збереження імперії, тримаючись тронного крісла. Соціалізмом від них і не пахне! Мені добре знана Ольга Пілацька, член ЦК КП(б)У з 1927-го року, знищена у грудні 1937-го чекістами, казала, що «Короткий курс» — то суцільна брехня в обгортці інтернаціоналізму, — пригадливо ділився «дяха».
— А я днями чув, ніби Гітлер переможе Сталіна, — нав'язливо цікавився його думкою Борис.
— Витриманий живе довше від невитриманого, той, хто воює не за свою державу, завжди слабший за того, хто захищає її, отож, перемога має бути на боці Сталіна, а чи буде, побачимо...
«Дяха» згадав також про імітацію Гітлером сталінських «визволень», про обурливі викриття більшовицьких злочинів проти інородців, про імперське двопідданство в Союзі, про жахи червоного терору, про колективізацію й голодомор, про параліч уряду й армії в радянській монархії, і Янчук почувався розгубленим, бо ніякої конкретної поради не отримав, як сподівався, а лише переконався у рафінованій ерудованості «дяхи» Потапа. Десь підспудно в душі відчув навіть заперечення: протест, обурення й невдоволення.