Врешті «дяха» приліг на сон, сказавши хлопцям «на добраніч», Борис виключив електролампу, і бункер занурився в непроглядну пітьму.
Тієї ночі німці не бомбували місто, і Петро спав на запашному сіні спокійно. Розбуджений рано тетою Пашею, він неохоче підвівся, виліз із бункера, заклав лаз дровами і направився грядками й позадвір'ями до Дніпра, щоб берегом навідати Ліду.
Евакуація через Дніпро продовжувалася, і не лише на пристані, а всюди, де плавзасоби могли підійти до берега, що був запруджений утікачами — з кіньми й коровами, свинями й вівцями — так, що й стати було ніде. Лемент, галас, голосіння, гамір та іржання, ревіння, хрюкання, мекання зливалися у такий суцільний гармидер, що годі було щось там добрати. Катери й наспіх змонтований пором приймали оте скупчення на березі і правторили на тогобіч, бо залізний і дерев'яний мости та понтон через Дніпро приймали лише військових зі спорядженням і машини із родинами партійців.
Зустрівши в юрбі бабу Сару, Янчук допоміг їй повантажитись на пором і потім, зважаючи на ранній час, із годину сидів невдалік пристані та спостерігав за пароплавами. Спінені води бурлили під ними, а вони молотили плицями, і у бризках із-під їх коліс вигравали веселки. Пароплави натужно скрикували, прощаючись лункими гудками із причалами, розганяючи попереду себе плаксивих чайок.
Дізнавшись від сестри, що уночі за ним таки приходили міліціонери і зробили в хаті трус, але нічого не вилучили, Петро взяв плаща та стару ковдру і, попрощавшись із Лідусею, пішов до військкомату. Йшов косогором і завулками, ловлячи себе на тому, що він неймовірно заляканий, що втратив внутрішню волю і тому бачить западню навіть там, де її й немає. Його не радувало, що баба Сара передала ключі від своєї хати Ліді, але він зорієнтувався, що може в ній переховатись, якщо не поїде в евакуацію.
На подвір'ї військкомату годі було щось уторопати: суцільна мобілізація нагнала сюди стільки люду, що ним були запруджені й підступи, та Янчук врешті добився до капітана Дейча.
— Твої напарники досі не з'явилися, то приходь на дев'яту завтра, — тільки й сказав він Петрові на ходу. — Обов'язково поїдеш завтра, а вдома не ночуй, — притишив голос, відходячи.
Мав таки Янчук щастя! Як тільки вернувся до Ліди й вона закрила його на колодку в хаті баби Сари, у себе вдома мусила зустрічати гостей із НКВС, що грубо допитували її про нього. Знову перетрусили все в хаті й погребі, але у дворі не шукали, задовольнившись її відповіддю, що брат «у Лісках у товариша». А Петро, не здогадуючись ні про що, морочливо писав прощального вірша Лесі:
Вірш ліг на папір куди гіршим, аніж був задуманий і виношений, бо Ліда врешті сповістила брата про прихід непроханих гостей, налякавши його припущенням, що вони можуть пошукати його по сусідах. Уночі, весь час тривожачись аж до розпачу, і не лише із-за бомбувань, Янчук спав насторожено, та й ця ніч минула для нього щасливо. Вранці, поснідавши, випроваджений Лідою, Петро знову пішов до військкомату, цього разу дещо припізнившись.
— Чому забарився?! Я вже не знав, що й думати! На тебе ж розшук об'явлено! — явно у гніві й тривозі, вів кудись Янчука Дейч запрудженим коридором. — Лейтенанте, ось він! Оформляй і негайно відправляй із командою!
— Слухаю і виконую, товаришу капітан! У нас все готове, як наказували, — кинувся той до якихось паперів на столі.
— Щасливої тобі путі та гараздів у житті! — побажав Дейч на прощання і зник у коридорному сум'ятті.
Усе подальше через поспіх новоспечений начальник команди Янчук не встигав належно сприймати. Начфін при лейтенантові познайомив його, змушуючи розписуватись у копіях, із відомостями на гроші для команди: добові, відряджувальні, службові, польові, укладаючи їх пачками у металевий сейфик та прикриваючи кожну пачку відповідною відомістю. Туди ж лягли двадцять дев'ять паспортів і стільки ж знятих із обліку військових квитків членів команди. По всьому лейтенант видав Петрові маршрутку-попутку на секретне доправлення коней у Азов з вимогою суворо дотримуватися напрямку і розкладу слідування. Насамкінець удвох із лейтенантом Янчук виніс на петлі тяжкенького сейфика у двір до впряжених підвід і поклав його на один із возів, де розписався ще в одній відомості за п'ятдесят чотирьох коней, за відношення до адміністрацій попутних колгоспів безвідмовно забезпечувати команду й коней харчами і фуражем та за наряд на отримання у гарнізоннім цейхгаузі продуктів команді й оброку коням на десять діб. Не встигнувши належно й познайомитися зі своїми супутниками, за наказом лейтенанта Петро вирушив підводою із фірманом до цейхгаузу, де отримав по ящикові локшини, масла, смальцю і галет, мішок рису і чотири — вівса. Повернувшись у двір до команди, Янчук дослівно за хвилини був спроваджений у путь із наказом ніде не затримуватись і вчасно здати коней у гарнізоні.
— Чи далеко звідси ти живеш? — запитав Петра їздовий перед їх викотом із двору.
— За два квартали, а що?
— Оскільки нас у путі будуть безвідмовно забезпечувати харчами, нам не слід везти із собою оте все, одержане у цейхгаузі. Лишимо твоїм родичам та й по тому, — порадив притишено.
— А як же команда? — зніяковів у розгубі Янчук.
— Вони всі із верхніх сіл, я з ними і це, і ще дещо уже погодив... А твоїм буде поміч, — не без умислу умовляв він начальника. — Вирішуй!
Отож, виїхавши із двору, кавалькада впряжених возів з їздовими-фірманами направилася Хрещатим Яром до Митниці, а не в місто, як їй належало за маршрутом, і вже по спускові врізалася в густе стовпище гнаних до переправи бузівків, свиней і овець та із квартал ледь рухалася в отому скупченні нещасних тварин. Плутаючись у їх загребі, Петро вирішив зайти до Ліди, тільки щоб попрощатися, а всі продукти для неї попутно завезти до Лесі в село, де вони надійно зберігатимуться і видаватимуться сестрі, коли та за ними приходитиме чи приїжджатиме на велосипеді. Їздовий Юхим охоче згодився і на таке рішення свого начальника.
Поки їх підвода, відокремившись від решти, недовго стояла під брамою у Ліди, а Петро сповіщав сестру про свій намір залишити їй продукти у Лесі в селі та по-старшинству радив перевезти туди ж велосипедом іще дещо з речей, придбаних ним на курорті, в небі появилися німецькі літаки й почали інтенсивно, як ніколи, бомбувати місто. Стрясалася земля, суцільний гул і часті вибухи глушили слух, рев тварин нагадував содом і гоморру, тож Петро мусив лишити заплакану Ліду під хвірткою і спішно податися підводою з їздовим до решти.