Янчука здивувало, коли вони нарешті пробилися до своїх возів, що біля них було лише двоє їздових, які загородили підводами вулицю упоперек і ледве стримували схарапуджених коней. Юхим ніби щось знав: лишивши Петра, він кудись пішов за рештою. Як відповідальний, Янчук боявся і затіяної операції з продуктами, і зникнення всіх на час бомбувань. Тим двом їздовим він скомандував вивести підводи одна за другою, прив'язуючи коней до полудрабків, що забрало чимало часу. Нарешті кавалькада випросталася, коні прийшли до себе й заспокоїлись, сонце, піднявшись, почало припікати. Янчук розгублено й безпорадно тупцював біля свого воза, не знаючи, що чинити далі, як раптом побачив Юхима і свою команду, що попарно несла якісь тяжкі ящики вулицею з-за магазину таки до його переднього воза. Виявилося, що в тих ящиках свіже сало, густо засипане сіллю.
— Прости нам, начальнику, — звернувся Юхим до Петра. — Довелося трохи затриматися, поки впоралися зі свіжиною: осмалили сяк-так та засолили її, — показав на ящики. — Тут більше твоєї, то з тебе сто карбованців за принагідну нашу кмітливість та оплату свинарям, — приладнав ящики один на другого їздовий. — Сестрі твоїй я також заніс трохи: ноги, вуха та здір. Якась старша сусідка була в неї, то взяла тельбухи і кров... Знаємо, що нетерпеливишся, можемо їхати...
Коні були добротні й вигуляні, і у дорозі їх весь час доводилося стримувати. Кавалькада їхала містом, тарахкаючи ошинованими колесами возів і видзвонюючи кованими копитами так, що чути було не менш, ніж за квартал. На виїзді з міста подорожан перевірила військова застава: подивилася проїзні документи, полічила команду й коней, і відрядженці скоком поїхали далі. Петро, одразу віддавши Юхимові борг, про себе тішився, що не тільки побачить кохану, а й лишить тестям аж три ящики свіжини, галети, локшину, масло, смалець і рис. «Не приховають же вони того від Ліди, а збережуть і поділяться з нею, як надійде. І до мене може ласкавіші будуть!» — рефреном повторювалася думка.
Як кавалькада опинилася на дорозі до села, подорожні побачили картину, що вжахнула їх і приспинила своєю неймовірною злочинністю. Второпали, що підрозділ червоно-армійців, розтягнувшись у довгий ряд, підпалив лан стиглої пшениці, і та при спеці майже бездимно горіла на пні, залишаючи по собі чорне поле. Селянські душі були вражені й обурені.
— Тікають, як пацюки з корабля, лишаючи своїх годівників на поталу ворогові ще й без хліба! І грім їх не поб'є, проклятих! — вилаявся Юхим, а Петро мало не плакав від побаченого.
І порада Юхима залишити продукти із цейхгаузу родичам, і ота свіжина, і цей його виказ прихилили Янчука до їздового і змусили бути йому, значно старшому, вдячним за вчинене і відчути до нього приязнь за сказане. Петрові почуття поглибшали, коли Юхим скупо розповів, що молодим був у червонокозаках і з Приймаком ходив «робити революцію» до китайських уйгурів, діставши там близну на оці.
Неговіркий і мовчазний, Юхим Танцюра супроводив Петра до Лесиного двору, а всі решта лишились чекати на дорозі. Поки Янчук у хаті пояснював Лесі та її батькам, із чим він прибув до них та куди далі прямує, їздовий розвантажив підводу у двір, а потім допоміг Петрові занести все те багатство у сіни, одразу ж повернувшись до коня в очікуванні начальника.
Тесті прийняли нежданого гостя неприязно й холодно, і коли б не Леся, що запобігливо врятувала становище, мало не розплакавшись, то не знати було б, що й робити Янчукові з тим привозом. Жодної радості Петро у них не викликав, у якійсь ступорній розгубі вони навіть не запросили його присісти у їх хаті. Двойго в один голос вони попередили дочку далеко й довго Янчука не проводжати, «бо час непевний тепер».
— Чомусь бояться твоєї евакуації... Гадала, що якось уникнеш її, — говорила Леся, все ще стримуючи плач, проводжаючи коханого провулком услід за підводою, що тихо котилася до дороги. — Приснився мені непристойний сон учора. Після нашої, даруй, злуки, ти ніби тікав від мене, якийсь ніби осоромлений, а я гналася за тобою, а коли догнала, то зблизька побачила, що ти несеш на якусь високу гору тяжкого хреста на плечах... Мати розтлумачила той сон, як твої бездолю й горе, а відтак напророкувала й мені одні нещастя з тобою, безталанним... А я по всьому ще більше, даруй, хочу тебе!..
— Потерпи, люба! Сон — марниця, Лесько!.. Написав тобі на пам'ять вірша, купив ось намисто, вибач, поганеньке... Тож носи в душі «Ми одно назавжди!» із вірша, а на грудях — це намисто на згадку... Я неодмінно й обов'язково вернуся!.. Потурбуйся, як буде потреба, Лідунею, поділися, як буде нужда, трохи моїм привозом.
— Він у нас не пропаде, любий, і не присвоїмо... А скільки тобі їхати до того Азову? — шморгала носом розчулена дівчина, стримуючи себе із усіх сил, щоб не плакати.
— Туди десь два тижні та назад стільки ж... Планую заїхати ще до дядька у Дніпропетровськ, щоб порадитись та зорієнтуватися, що робиться у світі, а заодно упевнити переслідувачів, що вони мене згубили у метушливім безладі війни.
— Тут у селі похапали старих учителів та поправторили ніби в місто, але там і сліду їх рідні не знаходять тепер! — Леся примовкла. — Я люблю тебе, Петре, більше, як себе, батьків і життя разом, то збережи себе для мене і вернись назад, як тільки зможеш!
— І для мене життя без тебе немислиме, то доглянь себе мені й ти!
— Буду й буду глядітись і ждати тебе, рідний мій! Тато пошили мені кацавейку із плису, а мати купили чорну хустку — ховають від військовиків, що були тут наступного дня, як ти пішов від мене, а батьки саме приїхали. Чогось нишпорили по хатах... А тато навіть медом їх погостили, як спалили були увесь колгоспний лан пшениці... Тато кажуть, що буде голод, то закупили і вчора вдосвіта закопали чимало збіжжя і повну яму ще молодої картоплі...
Провулок закінчився, упершись у дорогу. Під довгим рядом гіллястих верб у холодку стояли вози, Юхим Танцюра заїхав і став попереду них. Закоханим прийшла пора прощатися. Леся, ридаючи, обцілувала Петра на очах команди і в голосінні відпустила, відступивши та обпершись об стовбур дерева. Петро йшов від неї до повоза зі сльозами на очах, оглядаючись і панахаючись у душі розлукою, і аж поки видно було кохану під тією вербою, не відводив від неї очей. Закрут дороги, що попнулася вгору, врешті сховав її за галуззям дерев, і Петро, все ще скиглячи в душі, затрясся бруківкою шляху — то Юхим пустив своїх коней клусом, а їм услід пішла так же й решта.
Біль розлуки кровоточив у душі Янчука, а на додаток він відчув ще й постріли у хребті та в нозі, аж мусів сідати в повозі то навпочіпки, то навприсядки, спираючись руками в полудрабки. Юхим, зауваживши те, притримав коней, а дізнавшись про причину, далі їхав інохіддю і правував земляними збочинами, аж поки проти великого села, де трапився ще зелений нескошений лан вівса, не запропонував начальникові спинитися поїсти і запастися поживою для коней у дорогу.
Кавалькада облюбувала ту саму балку, в якій минулого літа Петро провів більше півночі з Лесею, приїхавши дрожками з курорту. Янчук сприйняв такий збіг, як справжнє чаклунство! Отаборилися, і кухар із кількома їздовими спустилися з гори й пішли в колгосп за продуктами і косою, яка виявилася украй їм потрібного тепер. Проводжаючи їх поглядом, Петро бентежився за успіх, як ніхто з решти, боячись, що припис військкомату про забезпечення їх харчами може бути не виконаним.
Забарно принесені посланцями всілякі продукти, зокрема, два цебра молока, чимало цукру, пару слоїків меду — дещо заспокоїли Янчукове сумління, бо таки підтвердилося переконання Юхима, що все видане із цейхгаузу в дорозі їм справді буде не потрібне.
Їздові покосили ще зелений овес і заклали ним доверху ящики возів. Вимірявшись на двох лозинових прутах, вони визначити поміж себе чергових сторожів на ніч і заміну їм на завтра у дорозі кухарем і стельмахом-лимарем. Після водопою в балці прив'язані коні хрумали поживу. Подорожники смакували засмаженою у вогні на прутиках свіжиною та молочною кашею, заправленою маслом із колгоспу. Начальник був задоволений...
На сон Янчук розмістився на засланому ковдрою м'якому вівсові під своєю передньою підводою, поклавши під бік сейфик і прикрившись плащем від комарів, але заснути в духмяному степу не міг довго. Кумкали жабки, крили світ дзвоном жайворонки, батожисто виляскували перепели за балкою, заливалися трелями солов'ї в акацієвій придорожній смузі. Чулися далекі вибухи і гримотіння в місті. Десь поряд гомоніли чергові... Ніби відчуваючи поряд близькість Лесі, з її іменем на вустах Петро врешті заснув, коли пізно зійшов ніби побільшений круг повного посрібленого місяця і у степу стало видно, як удень.