До пристані йшли, занурені кожен у своє. Феся виглядала помолоділою і навіть привабливою. Перевізників на березі виявилося дуже багато, чим Петро був дуже розчарований.
— Все хочу тебе спитати, — спинилася модистка вже коло берега. — Може, ти вже яку дівчину собі знайшов? — несподівано запитала у Янчука.
— Яка дівчина, при моїй нужді?!. Була одна, ще зі школи, тепер в Одесі — підстилкою стала.
— Гляди мені, ніякої дівчини і не думай шукати поки-що! Ось трохи змужнієш, зодягнешся, а я, з твого дозволу, вийду заміж, тоді й знайдеш, — взялася відмикати замка на човні. — Чи ж добре я його пофарбувала?
— Добре, як новий!
— Дбала більше для тебе, ніж для себе, — похвалилася. — Небезпечно лише, що фінінспектори можуть до тебе пристати.
Янчук перевіз Фесю на той бік, захопивши заодно іще якусь жінку — за п'ятака. Модистка одразу ж роздяглася, і він уперше побачив її, не як сестру, а як жінку. Рожеві ліфчик і труси були підігнані по фігурі і красувалися на її загорілому тілі, що було молодим і пружним... Цілий день, перевозячи відпочивальників туди-сюди, він спостерігав за Фесею, що загорала на сонці, чи стоячи, чи лежачи. Заробіток того дня Феся відмовилася від нього взяти, мабуть, тому, що був надто мізерним.
— Відведи мене додому, будь ласка, а тоді вже до своїх лекцій підеш, — попросила хлопця, як уже вертали назад.
В хаті, куди господиня мало не силою закликала Петра, вона почала просити:
— Щира я до тебе, тож і ти мені відкрийся: хто ти, як жив, бо ж скільки можеш бути загадкою — і в душі моїй, і в серці?!
— Нецікаве моє життя, жебрацьке.
— Мені байдуже! Хочу знати все! Ну, прошу тебе! — в її голосі з'явилася тиха ласка. — Будемо вечеряти і я тебе слухатиму.
Аж до півночі Петро розстилав своє життя і перед собою, і перед Фесею, нічого не втаюючи. В кінці рожевою ниточкою згадав і про Марусину... Врешті господиня таки відпровадила його додому.
— Спасибі тобі велике! Іди, любчику мій, уже спати. І хай тобі присниться Марусина. А зраду вимушену ти їй прости і забудь, бо вона невинна і не дня тебе! А тебе я ще більше вподобала, хоч знаю, що не рівня я тобі та ще й прищувата!
— Дарма ти так про себе. Ті родинки навіть прикрашають тебе!
— Ти й справді так думаєш? Я тобі не осоружна?
— І думаю, і не осоружна, — пішов хлопець до виходу.
— Спасибі тобі! Закрий на гачок хвіртку і приходь, коли зможеш, — гукнула вслід йому із дверей господиня.
— Зайду! — Янчук вперше відчув тепло до цієї Богом посланої йому душі, щирої й доброї до нього, як ніхто. «На літніх канікулах, як усе буде гаразд, підроблю собі більше, — думав і дорогою, і вже вдома. — Напевне, вона справді мене полюбила, як ото я Марусину, та знає, що не для неї я...»
А життя йшло своєю колією, час ховав від чутливого зору Петра у насущні щоденні потреби і світлі дні, і місячно-зоряні чи сиво-молочні ночі. Постійні пошуки зарібку на прожиття стали основою його буття. Захопливі анатомія з фізіологією чи латинь із її мудруваннями були лише фоном до нього. Навчальні програми перенасичувалися, а педагоги ставали такими невичерпними у своїх захопливих викладах, що Янчук разом із іншими втрачав розум і віру колись те все належно засвоїти. Хоча латинь, як нікому, давалася йому легко, особливо завчив вульгарні й сороміцькі рецепти та крилаті вислови, втопаючи у морській специфіці афоризмів, лексичностей, фразеологій, що творили у ньому нову світобудову у неймовірній круговерті світобачення... Тим часом близилася сесія.
Випадкову зустріч у кінотеатрі з Ліною сприйняв байдуже, на її прохання по закінченні кіносеансу проводжав її додому. Дорогою вияснив, що дівчина пойнято захоплена музикою, навчається у двох школах, що виснажує її до знемоги.
Борис теж був перевантажений знаннями. Його, як найздібнішого, перевели в іншу групу, де він став кращим учнем із правом після сесії бути зарахованим на перший курс інституту.
Мало не плакав від насичених програм Роман Дорошенко, а Кирило Курилович, замучений кресленнями і механікою, сміявся з нього на кутні.
Потоки інформації від педагогів виробляли у студентів поняття про світову науку і її невичерпність. Для Янчука ж перше місце зайняла література, бо потай закохався у її викладачку Галину Трохимівну. Статна, завжди вишукано-ошатна, надзвичайно вродлива і недоступна, зі своїми «так» і «ні», «педагогша» доводила хлопців до нестями, до душевного трему лише тим, що ненароком схилялася над одним або другим, дарувала ласкаве слово чи обвіювала ледь помітним запахом парфумів. Не дивно, що вона стала для слухачів божеством, культовою святинею, як і така ж математичка...
Вишуканість у мові й одязі для Янчука, як і для більшості його однокурсників усіх трьох груп, стали нормою і потребою. Мінявся його голос, росло світобачення. Відвідування міського літсемінару, друкування в газеті дописів, нарисів та віршів створювали своєрідний «німб» Янчукові серед посвячених, хоч усі добре знали про його комунівське походження, нужду і нестерпний, невідступний, непогамовний та невситимий голод.
У квартиранта склалися врешті дуже хороші стосунки із бабусею Паранею. Вона все менше могла ходити — лише за хвіртку на свою лавочку. Петро ж із її дозволу спорудив собі власну — між двома яворами за хатою, підрубавши кору. В тому райському, закритому із усіх боків куточку під трояндами і жасмином Льова тихенько кохався з дівчатами в недільні дні, задобривши дітвору найдешевшими цукерками «за упокій Меланії, Нестора, Гната, Олімпії» і цілого списку інших.
Читаючи ночами романи й повісті з книжок Власа Гулака, — бабуся вже не обмежувала йому користування світлом! — Янчук занотовував із них цитати, вірші, окремі думки для власного використання. Не отримуючи листів від Марусини, він байдужів до неї ще й тому, що не мав часу і вгору глянути, аж поки не відбув сесій та не дочекався канікул.
З початком канікул настали голодні часи, адже їдальня в технікумі закрилася і безкоштовних обідів не стало! Отоді, після тривалої перерви, Петро пішов до Фесі домовлятися кінцево про човна і плату за нього, сподіваючись і пообідати, якщо припросить.
— Ой, любий мій! Ой, хороший та славний! Ти вже здав сесії? Ти вже на канікулах? Слава Богу! Поздоровляю тебе! — радісно зустріла його модистка, схопившись із-за машини від шитва. — А я молила Бога, щоб ти прийшов! — палко стискала долоні. — Скучила я за тобою! — раптом засміялась крізь сльози. — Не появляєшся, не знаю, чи ти живий, а я ж жити без тебе не можу! Я вже збожеволіла без тебе! Чуєш, збожеволіла!
— Чую, але чим можу тобі зарадити?
— Я ж нічого не вимагаю, прошу лише бути мені братом! Хіба ж це так тяжко тобі, самотньому? — знову заслізилася.
— Дякую, буду! Але тепер би пообідав, як твоя ласка.
— Невже це ти кажеш?! Невже це не для замирення і задобрення? — розмазувала Феся сльози по лиці. — Ой, любий мій, я миттю, я зараз! — і почала спішно носити їжу на стіл. — Може, й вип'ємо трохи? Маю про запас.
— Пити не буду, Фесю!
— Як скажеш, любий! — почала краяти хліб. — Я без твого бажання нічого від тебе не хочу!.. А до сала, може, цибулину або часничину тобі дати? Чи будеш холодний суп квасолевий їсти?
— Давай і суп, і часник із цибулею, і все, що хочеш, їстиму все із задоволенням!
— Насміхаєшся з мене? — скривила раптом уста. — Жертвуєш?
— Чому ж? Справді їстиму!
— Холодний він у мене, — накладала у миску загуслий суп.
— То й добре, не попечемося!
— Рідний мій! Яким же ти вмієш бути хорошим! Підсідай ближче, бери ложку та їжмо, — шморгнула вона носом.
Янчук їв із апетитом, Феся підтримувала його. Не стало супу, перейшли до хліба з цибулею та сала, згодом до вишкварок, аж поки їсти вже більше не було сил.
— Маю ще кисіль, будеш?
— На кисіль місце знайдеться, думаю.
— Пий, любий мій, я вже не хочу.. А ти тепер на перевіз підеш?
— Ще не думав, прошу твоєї поради.
— На перевіз іди. Там, хоч і тяжко, але щось за літо заробиш, здоров'я скріпиш, загориш. Мені за човна платити не треба, я, слава Богу, копійку маю, а ще й задоволення матиму, що тобі в пригоді стала, а цього і за гроші не купиш. Дам тобі трохи ковбаси та банку смальцю. Візьмеш?