Підводи звернули на дорідний лан пшениці, ніч була місячною й зоряною, тишу порушували далекі вибухи й гудіння літаків та погавкування псів і кукурікання півнів десь близько.
— Що ви натворили, окаянні ви! — вилаявся Янчук, звівшись у фаетоні на повен зріст. — Поїдемо на гавкіт, лишивши тут при дорозі чергових до ранку, може ж таки дочекаються тієї підводи... Застави стріляли ж, мабуть?
— Стріляли, та Бог нас милував, — зітхнув Юхим.
— Кухар і лимар чекатимуть тут у схованці, а вранці по слідах наших колій у пшениці знайдуть нас... І затримуватись, і їхати тим же шляхом нам небезпечно, то правитимемось іншим... Рушайте, Юхиме, з Богом!..
Село лише просипалося, вкутане молочним туманом і ранішньою прохолодою, як валка зупинилася при розхристаному колгоспному дворищі і натимчас випряглася. Коні, форкаючи й зітхаючи, жували овес. Їздові, збагнувши скоєне, перешіптувалися.
— Ми заварили цю кашу, ми її й розсьорбувати будемо, — заговорив Юхим, сходивши «до вітру». — Тобі було наказано хворих коней у путі здавати у ветлікарні чи колгоспи, беручи взамін довідки, тож спробуємо дістати такий документ тут та й утечемо, не замешкуючись, — запропонував Янчукові Танцюра. — Тутешня молодичка сказала мені, що в цьому селі є ветфельдшер.
— Чи ж дасть він таку довідку? — заклопотано зітхнув Янчук.
— За добрі гроші може й дасть!.. Дозволь піти розвідати, — вселив у Петра надію Юхим.
Зібравши у складчину гроші на довідку, Юхим пішов до «фершала» і десь за часину, як із засади прибилися ні з чим кашовар і лимар, повернувся радісний із папером, де значилося, що залишені в колгоспі коні хворі чумкою і потребують тривалого лікування. Янчук мов виліз із холодної ополонки на теплий берег, отримавши того документа.
Команда негайно знялася з місця й поїхала селами в напрямку Дніпропетровська, роблячи в путі великі гаки. А її начальник замислився над тим, чи не навідати йому військкомату в місті і чи не поскаржитися там на застави, що затримали їх у дорозі аж на два тижні. Роздумував також, як би одержати додатково добові, польові, нічні й відряджувальні, щоб покрити гроші, витрачені на довідку, бо команда вимагала коштів «на видатки», а згідно настанови, всі відомості мусили бути закритими лише по прибутті на місце призначення після здачі коней.
Дорогою до Дніпропетровська валка підібрала із сотню нещасних школярів, голодних і холодних, що поверталися з роботи в колгоспі... Вже у місті команді не дозволили переправитися через стратегічний міст, тож Янчук урешті був змушений скаржитися у військкоматі не лише на застави, а й на тутешніх мостовиків. Після приведених ним «фактів» усі його грошові вимоги були задоволені, у маршрутці команди була зроблена відмітка про її затримку заставами на тривалий термін, а переправа була вказана на наступному мосту через Дніпро.
Інтенсивне й осатаніле бомбування німцями міста змусило подорожан, отримавши гроші по додаткових відомостях, чимдуж вибиратися з нього, зупинившись ще з деякими школярами у повозах за містом коло цвинтаря. Петро, розпитавши людей, як потрапити до Аптечної Балки, навідав свого родича, від якого дізнався, що другий дядько розстріляний «за колоски», а дядина десь у таборах, і повернувся до команди, яка саме збиралася полуднувати...
Наступною пригодою Янчука була неждана зустріч на мосту при переправі з Рітою Генріхівною Шмідт, яка із двома великими валізами правилася на повній людьми й бебехами полуторці в евакуацію на Кубань. Полуторка слідувала на Казань, тож за мостом, випручавшись із товчії, Ріта Генріхівна з допомогою Петра і Юхима перенесла свої валізи на одну з підвід, а сама пересіла в фаетон і далі до «місця призначення» їхала в команді, як кашовар, — і собі на втіху, і на неймовірну радість Петра, адже міг нарешті віддячити своїй колишній менторці й меценатці.
Янчук і Шмідт весь час говорили, й не лише про її свекруху, — була вже одруженою і чоловік її пішов на фронт, — ай про Гітлера, Сталіна, Муссоліні, Даладьє на інших... Шмідт утекла з Києва, бо нею вже двічі дуже цікавилися пильні органи, нібито до знайомих у Чернігів, а насправді влаштувалася за хабар в оту півторатонку. Янчука в цій дорозі їй послало саме провидіння.
Співрозмовників об'єднувала обопільна ненависть і до шовіністично-більшовицького, і до націонал-соціалістичного фашизмів, які, за словами Шмідт, ще наб'ють собі чванливі пики й пихаті лоби до крові і може аж тоді стануть людьми на землі, без зверхності й хамства. Фрау Ріта, як жартівливо називав її Петро, вважала, що гітлерівці роблять помилку, бомбуючи міста й мости, розпилюючи сили й вибухівку там, де їм фактично немає спротиву, замість того, щоб направити всю повітряну армаду на евакуйовану Москву й розтрощити в ній Кремль, як лігво Сталіна і сталінців, при найменших невинних жертвах.
Чужиною команда їхала значно швидше і до Азова добралася без особливих пригод, отаборившись та випрягши коней на луці перед містом. Того ж дня Янчук і на одне око сліпий здоровань Федь понесли Рітині валізи на пристань, Петро, попрощавшись зі Шмідт, пішов до військкомату, а Федь побрів до таборища.
У військкоматі вияснилося, що частини, до якої правилися коні, в Азові давно немає, тож Янчук лише третього дня при допомозі прокурора, начальника НКВД та військового комісара ледве збавився тих коней, здавши їх у гарнізон, хоч там їх і не хотіли приймати.
До здачі коней команда жила в накритих сіном із копиць куренях на луці. А після отримання грошей, паспортів і військових квитків усі розійшлися, а Янчук, залишивши порожнього сейфа в курені, поніс у військкомат відомості і звіт про виконане відрядження, по всьому полегшено зітхнувши, виспавшись і купивши на гроші, яких у такій кількості ніколи не мав, валізу, папіроси «Труд» і різного печива та пряників, вирішивши пробиватися назад до Дніпропетровська.
Востаннє проявив себе тямковитий Юхим Танцюра, порадивши Янчукові через прокурора домогтися одержання в гарнізоні доплати всій команді за неоплачений період правлення коней, розписатися за всіх хрестиками і поділити гроші із ним на двох. Янчук ніколи досі не був таким багатим!
Дні стояли дощисті й непривітні, а ночі були сирі й холодні. Німці бомбували місто й околиці. Про «визволення» люди говорили осудливо, а про Сталіна навіть співчутливо. Янчук якогось вечора в розгубі й самотності пішов на станцію з наміром повернутися потягом у Дніпропетровськ, може навіть когось підкупивши.
Ножі прожекторів панахали темне небо, час від часу освічуючи його ракетами й опускаючи його на землю по їх згасанні...
На краю життя
Секція 12
Після передачі коней і прощання з командою опинившись пізно ввечері на затемненій і замаскованій залізничній станції з валізою в руках і купюрами в кишенях, Янчук, промерзлий до кісток, відчуваючи себе досить багатим безпритульним, довгенько стояв у розгубі, поки таки зорієнтувався, побачивши при відкриванні кимось дверей трохи освітлене приміщення, і направився до нього.
— Добрий вечір, люди! Дозвольте трохи зігрітися біля вас, бо геть уже задубів на вулиці, — привітався він до двох колійників із пригашеними «летючими мишами» на земляній підлозі, які сиділи біля розпеченої буржуйки, повної кам'яного вугілля, що розносила благодатне тепло по закіптюженому приміщенню з лавицями попід стінами.
— Хто ти і де тут узявся? Не знаєш хіба, що зараз комендантська година і тебе можуть схопити вартові червоноармійці? — спитав у відповідь один із них.
— Не знаю... Я приправляв коней у міський гарнізон, — без запрошення Петро присів на краєчок лавиці. — Хочу тепер якось добратися до Дніпропетровська... Із військового обліку я знятий, — витяг він із кишені квитка.