В туалеті від курців Петро чув зневажливі й осудливі оцінки армійських політруків, які ні за що не відповідали, перебуваючи при тому на повному забезпеченні, а тепер за першої-ліпшої нагоди тікали на Схід. Оборону ж тримали, фактично, не військовики, а їхні довголітні утримувачі-трударі, чим і пояснюються численні успіхи віроломних німців. Говорили, що вони тепер не повторять помилок двадцятих років...
Нічні бомбування почастішали й поближчали — гуло й вибухало вже десь під Полтавою. Зважаючи на них, якоїсь ночі Янчук не ліг у своє ліжко під вікном, а обачливо послав собі під ним і скоро заснув, як завжди, поговоривши з Ахмедом. Не встиг Петро й розіспатися, як почався наліт на їх лікарню із нищівним її бомбуванням. За якісь хвилини під оглушливі несамовиті вибухи, що гахнули, здалося, в самій палаті, стряснувши й на мить оглушивши хворих, у сліпучому спаласі світла із брязкотом розлетілося на друзки вікно над Петровим ліжком. За другим нальотом бомби розірвалися десь обік лікарні.
Заспокоївшись, Янчук задрімав, у непроглядній темряві накрившись ковдрою із головою, під стукіт і вовтузення в коридорі й уже звичне фурчання машин у дворі... Острашливою і моторошною була тиша, коли він нарешті проснувся. Обізвавшись до товариша по палаті і не почувши відповіді, Петро виліз із-під ліжка й переконався, що Ахмеда немає, як і всіх його речей та постільної білизни. Його матрац був закапаний кров'ю. Глянувши на своє ліжко, Янчук жахнувся: у вікні над ним зовсім не було шибок, матрац був зрешечений склом і уламками шрапнелі. Лишись він на сон у своєму ліжку, все те було б у його тілі! Виглянувши в коридор, Петро побачив замість довгої доріжки-хідника розкидані порошки й пігулки та розмотані бинти, а заглянувши в процедурну, переконався у такому ж безладі на підлозі й там — шприци, грілки, клізми, ампули, фонендоскопи... І також жодної живої душі! Ні хворих, ні персоналу! Аж подих йому перехопило, аж волосся на голові стало дибки!
«Повтікали, пограбувавши лікарню!» — переляком майнула здогадка в Янчуковій свідомості поряд із вдячною думкою про власне щастя, бо ж попри чергову смерть лишився таки живим! Міряючи патерицею коридор, а потім східці, він дістався комори, в якій виявив якісь рештки нікудишнього ганчір'я, відчувши, як холодний піт покрив йому лоба, адже позбувся і свого чемодана з папіросами, печивом та пряниками, і ковдри, хай поганенької, і плаща, костюма й черевиків. «Тепер один, таки один!» — сказав до себе вголос, злякавшись його хриплості та відчувши, як під ним гойдається підлога. Кинувся назад до своєї палати, згріб уцілілі документи і гроші, постоявши в роздумі, згорнув обидві ковдри, простирадло й рушника і перев'язав усе бинтом, у процедурній назбирав на підлозі розсипаних пігулок червоного стрептоциду і пішов із тим усім східцями до виходу у двір, ще не відаючи, де притулиться, почуваючись геть слабим.
На захаращеному подвір'ї було порожньо й тихо, брама і хвіртка виявились закритими. Ледь відхиливши хвіртку й виглянувши на вулицю, Петро відсахнувся, побачивши невелику чотирирядну колону німецьких автоматників — випещених, як на підбір, із засуканими до ліктів рукавами, що йшли ніби парадним ходом, гупаючи по бруківці кованими чобітьми. Те видовисько запаморочило йому голову й аж замлостило його... Дочекавшись, коли німці віддалились до центру міста, Янчук перейшов навскіс порожню вулицю, попавши у великий двір між трьома цегляними кількаповерховими житловими будинками, серед якого стояла полуторка із убитими водієм у кабіні і бійцями в кузові.
— Ти, видно, з лікарні? — почув Петро співчутливий жіночий голос і оглянувся. З порога до нього зверталася якась молодиця.
— А що, Полтава вже окупована німцями? — замість відповіді запитав він. — А де наші війська?
— Розбіглися ще звечора, як руді миші, бо німець, кажуть, уже аж під Харковом, — відповіла молодиця притишено. — І Полтаву, і за нею все, слава Богу, вже зайняв німець... А ти серед двору не стовбич, а йди сюди, до людей у підвал, хоч на поки-що, — показала рукою Петрові. — Проходь он туди вниз, у бомбосховище, там людей повно.
У неглибокому просторому підвалі Янчук побачив дітей і дорослих, між якими виділялися й хворі з лікарні. Відчуваючи неймовірну слабість, Петро опустився на свій вузол на перших східцях.
— Ти, бачу, ще зовсім слабий, — зауважила молодиця. — Посидь тут, я зараз вернуся, — пішла догори. — На ось, накинь на свої бумазейні куртку і штани галіфе з чортової шкіри й бушлат, узуй оці чоботи-гумаки замість капців, — здивувала й порадувала Янчука. — Це Моршкова одіж, а він виїхав, — ніби виправдовуючись, апелювала вона, видно, до знайомих їй тут. — Покинуте ним все-одно пограбують, не встережу...
Янчук вдягнувся і взувся, про себе вирішивши якось віддячити молодиці за милосердя...
Пройшло чимало часу. Люди пошепки гомоніли, дехто виходив нагору й більше не повертався у підвал. Для хворого Янчука тут було сиро й задушливо.
— Зовсім, бачу, ти нікудишній... Коли не боїшся, можу повести тебе до себе в хату, замкну і сторожитимеш, бо я ночую в сестри.
— Не боюся, поведіть, як недалеко, — зрадів Янчук, бо не міг більше сидіти в підвалі.
Молодиця, відмовившись від плати, показала йому плиту з накладеними дрівцями, на якій він нагріє налиту в баняк воду, миску, в якій він зможе помитися й поголитися чоловіковим приладдям, і дозволила лягти на сон у своє чисте пухке ліжко.
— На ось, з'їж, що Бог послав, — полила вона черствий шматок хліба рештками олії з пляшки й подала Петрові. — Люди грабують ятки й магазини, то і я піду, може щось дістану, — перепнула молодиця хустку перед тьмяним люстром на стіні. — Ставлю тобі цеберко в сінцях для нужди. Будь ласка, закрийся на гак, бо замок можуть зламати.
Лишившись сам, Янчук з'їв хліб, запалив дрова у плиті, роздягнувся до кальсонів та сорочки і ліг у постіль. Теплий дух пішов по хаті, а Петро не вірив своєму щастю... Через щілини закритих на прогоничі віконниць у кімнату проникало світло знадвору. Хтось приходив під хату, пробував прогоничі, ворушив замком, вештався і відходив. Молодиця поверталася з роздобутків, викладала їх і знову спішила кудись бігти.
— Боюся щось прогавити, — обзивалася вона. — Німці не перечать грабункам, то люди в місті мов показилися, беруть усе, що під руку попадеться, — прийшла вона із повним відром. — Лежи, плита хай горить, я не забарюся, — підкинула дрівець і наставила баняк із водою. — Дим також відгонить грабувальників...
І цієї, й кілька наступних ночей Янчук ночував сам, помитий та поголений, відвіданий і нагодований господинею. Стрептоцид, який продовжував приймати, клунок пряників, хліб, масло й сало, які господиня дозволила брати, давали про себе знати. Крупами й борошном, вермішеллю й макаронами, цибулею й картоплею була заставлена вся підлога, в останній день Янчукового перебування господиня носила мило й сіль.
— Хочу піти від вас, Катерино. Лишаю вам обидві ковдри, бо нести не маю сил. Буду просити вас провести мене манівцями до шляху на Решетилівку завтра рано. Боюся німців, самі ж кажете, що ловлять немісцевих, — попросив Петро господиню звечора, вирішивши йти на Кременчук і десь коло Дніпра збочити на Крилів чи на Градизьк, щоб далі попасти в Чигирин або Черкаси. Тішився, що знову лишився в живих, і печалився долею Ліди й Лесі в окупації.
Господиня дала йому з собою лозову кошовку із куснем сала, хлібиною, шматком масла, парою цибулин і головок часнику й вивела городами за місто. Уникнувши зустрічі з німцями, Янчук опинився на дорозі й зустрів там жінку, що вказала йому, де саме має звернути із тракту, щоб попасти на хутір Балку, на якому жила, як згадав, його однокурсниця по університету Клава Зінько. Того дня до хутора він не дійшов, хоч для здорового похідця було й недалеко. Не дійшов, бо шкандибав із патерицею, бо ноги попріли в гумових чоботях, бо від слабості мусів часто сідати спочивати... А ввечері ледве упросився на ніч до хати в якомусь селі.