— На фінському фронті комісар також був для нас, вояків, п'ятим колесом до воза, — згадав Янчук.
— Коли він утікав, перевдягнувшись, командир і начальник штабу побили його у нашому дворі до крові й відпустили заюшеного у батьковій свиті, яку він виміняв на відріз діагоналю... До речі, мій харківський гість пропагує Володимира Вернадського, як світового вченого й академіста, що не має собі рівних сьогодні, хоч і замовчується пропагандою Мінотаврів із кремлівського лабіринту людожерів, які всі ці роки вимагали від нас жертв, — давала Петрові знати Клава, що харків'янин таки дійсно цікавий адепт.
Петро повідомив дівчину про кабалістику дат, почуту ним від Арсена Кузьмовича в Чигирині, і Клава не повірила, що Гітлер може програти війну в 1945-му році, бо на власні очі бачила німецькі війська недавно, коли ті проходили через сусіднє село, в якому вона дотепер працювала бібліотекарем.
— Це щось подібне до пророкувань середньовічного Нострадамуса, про якого позавчора мені говорив Влас Кононович, — продовжила аналоги вражена цифрами Клава. — Він і оті надзвичайно рідкісні північні сяйва в нас у березні трактує, як роковані знамення, згадка про які, за його твердженнями, є у французького астролога.
— Нострадамус жив у середньовіччі, як він міг пророкувати долю Московщини, якої тоді ще не існувало? — виказав сумнів Янчук. — Я тільки прізвище його чув, тож нічого не можу стверджувати, — Петро про себе заздрив Клаві, що зустріла того харків'янина, справді непересічного ерудита.
— О, а ми про вас тільки згадували! — замість привітання обізвалася дівчина до гостя, що надійшов із-за хати. — Прибився до нас мій однокурсник, не мені пара, то знайомтесь! Смію запевнити вас: ви нічого не втратите, а мені приємність зробите.
— Шапран! — подав Петрові руку гість, видивляючись на його вдяганку й гумові чоботи.
— Янчук! — звівся Петро, відчувати жилаву руку кандидата.
— Не дивіться, Власе Кононовичу, на нього так підозріло, він не перевдягнутий політрук! Це його так якась милосердна полтавчанка ошатила після чергової несмерті в лікарні, — в кількох словах переповіла Клава Янчукову історію.
Розмова якийсь час не клеїлась: перескакували з новин на чутки й навпаки, поки гість не повідомив, що німці вже під Харковом і він готується й собі вирушити туди. Шапран мав десь років сорок, був небагатослівним, темношкірим, чимось подібним до недавнього Петрового однопалатника Ахмеда. Властиво, Янчук згадав про останнього, щоб перевести розмову до теми давньої історії, викликавши одразу симпатію Власа Кононовича.
Зробивши кваліфікований екскурс у глибини віків, гість, дещо сьорбаючи слова, перейшов до поточного моменту, а коли Петро продовжив переповідку про кабалістичні дати, зокрема, народження і смерті Леніна, у відповідь здивував його знаннями про вбивства полковника Коновальця й отамана Петлюри, про що згадав лише побіжно, фактом володіння латиною і французькою мовою та характеристикою кремлівської імперії, заставленої бовванами, в якій «державі все, а людині нічого».
— Не печіться, юні друзі, німцями, — заспокоював він своїх слухачів. — Якими б поганими вони не були, а гіршими за лютих більшовицьких чорносотенців, що перемогли народи соціалізмом, поневоливши їх, як опричники, вони не будуть хоча б тому, що за природою своєю не хворіють доморощеною дрімучою безгосподарністю та пришибеївщиною і їм не сняться десятками мільйонів жертви тільки нашого народу, не кажучи вже про інших. А вірою ми консолідуємося, відродимося, виживемо й матимемо владу без розбазарювальників і розтлінників комуністів, які своєю режимною системою породили утриманство спадкоємців і посадили їх у керівні крісла на шиї народів.
— Даруйте, Власе Кононовичу, — перервала Клава харків'янина. — Хочу запропонувати вам із Петром якусь вечерю, то подам на столі у дворі, бо тут на призьбі вже досить сиро й холодно?
— Мені хіба гербатку, — звівся з протягу Шапран, запрошуючи і Янчука.
— Я, Власе Кононовичу, даруйте, хотів би почути вашу думку про КПУ та КПЗУ, — звернувся Петро до харків'янина, коли вони всілися на лавицях навкруг столу перед хатою у затишному дворі.
— Твоя цікавість і похвальна, й насущна, адже про них у програмах наших вузів усе замовчувалося або перекручувалося, — примовк на мить кандидат. — Банди ЧК винищили у нас до коріння членів КПУ, а деяких членів КПЗУ, їм споріднених, лишили в Польщі для підривної роботи, з нормованим дозволом уболівати за суто національні інтереси України. Назагал, душачи все інонародне всередині деспотії, розкидані по світу тиранові агенти будь-якою ціною сплутували й загнуздували світову свідомість своїми напрямками думок, висновками, вирішеннями доль, оцінками подій. Мається на увазі не лише лігвище Комінтерну, а й еміграція вчорашніх царственників із їх ностальгією за необмеженим пануванням, і дорогі друковані видання із характерною трактовкою подій у них, і наївна довірливість Заходу до мирних закликів та дружби, — примовк Шапран. — Зараз, чувати, йде неофіційне виселення німців із Поволжя, подібне до проведеної нещодавно депортації осадників із західних земель України й Білорусії, щось незрозуміле твориться у Криму над татарами й караїмами, іноземні радіостанції сповіщають про подібні акції щодо чечено-інгушів, каракалпаків і кабардино-балкарців... А під Польщею та Австро-Угорщиною українців хоч і не душили масово голодом, та все ж експлуатували й висотували: і двадцятим снопом, і заборонами рідної мови, об'єднань, спілок-кооперувань, і явними й прихованими ігноруваннями людських потреб... Надія галичан на свого Євгена Петрушевича із його прихильниками-невдахами, з'єднання з Директорією було повтором краху дрогобицького повстання завдяки розбрату, який сіяли капезеувці під упливом Комінтерну в непідготованім до державності тлумі нужди і злиднів, що йшов на обіцянки й хабарі, як риба на приманку, як і здавна при гетьманщинах та потім. Взагалі, у нашім народнім нещасті окупаційної провінційності виною, в першу чергу, наші роз'єднаність, отаманство і підкупність. У західних землях, правда, ще хоч якось можна було працювати на рідній царині, а у східних при сталінській інквізиції навіть в уяві мати оту працю було неможливо... КПУ й КПЗУ були маріонетковими сестрами московського Комінтерну. Доречніше говорити, чим вони не різнилися, — уважно поглянув Шапран на Янчука, — утриманством, осліпленням, запобіганням перед ВКП(б), змаганням за місце під більшовицьким сонцем. Правда, КПЗУ з дев'ятнадцятого року була легальною і, терплячи переслідування польської офензиви, була менш переслідуваною чекістами, ніж КПУ, яку Ленін на словах підтримував, а таємно проголошував їй нищівну війну, розвалював і трощив її. Влившись до лав компартії Польщі, за нацьковами із Москви КПЗУ поширила свої дії на Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся і діяла в суто національному дусі, тоді як КПУ про щось національне і думати не мала права. Такі журнали й газети КПЗУ, — звичайно, субсидовані з Москви, — як «Горно», «Вікна», «Наша правда», «Трибуна робітнича», «Земля і воля», «До наступу», відображали, крім прокремлівських інтересів, і загальнонародні. Навіть знання про них і при харківській, і при київській більшовицьких династіях були крамолою, а ті, що знали про їх змісти, були потенційними ворогами радянської влади навіть тоді, коли не були етнічними українцями на республіканському престолі. Проводирі КПЗУ були мучениками: і Бариля-Савка, і Бойко, і Букатчук, і Роздольський, і Ладан, і Маханець. Їх побратими, покійники у день німецького нападу: Тудор і Гаврилюк, Кацько і Талан, як потенційні агенти не використовувалися. Та ж доля спіткала і членів проводу КП Буковини й Закарпаття. Їх було знищено, як лиш відпала в них потреба, — дивував знаннями Шапран і Клаву, й Петра.