— Чубисько в тебе, як у попа, мабуть, і воші маєш? — щось переставляючи в миснику, запитливо обізвалася господиня.
— Ні, бабусю, вошей, слава Богу, не маю...
У хаті запанувала скута мовчанка. Янчук, не запрошений сісти, стояв у порозі, переступаючи з ноги на ногу. Господар сопів, крутячи цигарку, поки баба, сходивши у валькірчик, не винесла й не кинула сердито пару ряден і подушку на лаву і, не гаючись, мовчки зникла, погасивши свічку.
— Проходь помацки, роздягайся та лягай на лаві, а на нічліг даси мені твою патерицю, — бовкнув дід, в темноті викрешуючи на трут вогню до цигарки.
— Треба вона мені, але коли так хочете, то беріть, я якось і без неї обійдуся, — відповів Петро, влігшись на лаву.
— Шкандибаєш від народження?
— Від раніння на фінському фронті.
— Син наш там загинув, — закашляв господар сказане, тяжко задихавши, і далі цмулив цигарку із самосаду, сидячи коло столу на табуреті. — А як думаєш переїхати рукави і заплави Дніпра? — обізвався згодом.
— Спробую знайти перевізника на Липове, за плату, звичайно.
— Важка це справа, берег німці пантрують, багато грошей доведеться платити.
— А скільки, діду, багато?
— Тяжко сказати, гроші тепер, що полова, — засвітив господар цигаркою у пітьмі.
— А все-таки скільки ж?
— Гадаю, не менше півтисячі...
— Заплатю і півтисячі, як знайдете охочого, діду, — тихо сказав Янчук по роздумі.
— Коли нарубаєш мені чорної лози на островах та будеш туди гребцем, можу вдосвіта тебе перевезти, — геть перегодя обізвався старий. — Обоямо небезпечна це справа: і німці тут можуть убити, і комуняки на островах розстріляти.
— В ранішньому тумані, діду, знаючи ті рукави й заплави, вдосвіта та тихо пливучи... Ніхто й знати не буде! — Петро пробував обережно умовляти старого.
Випаливши врешті цигарку, господар погодився.
— Тобі, хлопче, воно так, а мені ж як?.. Опівночі розбуджу, розвідаємо берег та може й вирушимо... А гроші коли даси?
— Під берегом у Липовому.
— Веслування твоє і лози нарубаєш?
— Нарубаю, аби сокира гостра...
Янчук і не думав, і не гадав, що оті дніпрові рукави й заплави проти Градизька такі великі й довгі. Пливли й плуталися в них кілька годин: дід стернував, а Петро веслував. На воді зустрічали розбухлі трупи — і червоноармійців, і німців. Уже геть однів холодний сирий ранок, коли Янчук, не раз упрівши, при повному розвидні нарешті побачив спершу бакен на неширокому фарватері-бистрині, а слідом і річковий слуп на горбі із вказівними знаками правого берега.
— Де це ми опинилися, діду? — спитав. — Ніби берег уже, — явно радів Петро.
— А він же, липівський, слава Богу! — якось заморочливо й несміливо відповів дід.
— Щось він до липівського не подібний, діду, я той добре знаю.
— Липове трохи вище, але проти води по бистрині тяжко до нього добратися...
Сокира дідова була гострою, робота на острівці йшла удатно-швидко. Янчук на радощах нарубав чорної лози тільки певної товщини, переніс нарубане до заплави та склав усе на купу. Тіло його від спітніння пашіло, руки-ноги від перевтоми трусилися, нога глухо боліла, в попереку пострілювало.
— Перепочинь трохи, розрахуйся зі мною, допоможи мені скласти лозу на човна та й підемо до твого берега через бистрину до отих он слупів із дошкою, — сидячи на лозі, дід неспіхом скрутив цигарку собі й подав Петрові. — Доведеться тобі під берегом скочити у воду, бо, кажуть, тут заміновано, — обізвався, як вони вже майже перетнули бистрину, натужно підпливаючи до берега.
— Вода ж крижана! Де ж я висушуся? А ще й хворий!
— Світне без добрих людей, парубче! А до берега я не пристану впритул! Ось маєш кілька сірників, розпалиш собі багаття, дров тут повно... Хутче скакай у воду, бо бистрина зносить човна!
Спершу кинувши на берег свою кошовку і скакаючи слідом, Янчук на льоту зауважив на піщаному дні дротяну сітку і, обімлівши й жахнувшись, зрозумів, що берег дійсно замінований. По пояс у воді, він не бачив, як, кинувши його напризволяще й утікаючи від нього, бистриною віддалився перевізник. Удатливо скочивши у квадрат сітки, Петро дочекався просвітлення дна й обережно пішов до берега, переступаючи дроти, ні живий, ні мертвий. Хоч виходив із води якісь хвилини, вони йому здалися вічністю. Мокрий нижче пояса, Янчук ще й упрів від хвилювання. Сухим був лише бушлат, якого він у воді тримав над головою. Трясучись, на березі він спершу наспіх роззувся, познімав із себе онучі, шкарпетки, обоє штанів і кальсони й усе те старанно повикручував.
Проминула, як здалося Петрові, ціла година, поки таки загорілася нарвана трава, соснова глиця й сирі дрова у розведеному багатті, підпаливши навіть мох. Благодатний вогонь врешті зігрів подорожнього, угамувавши лихоманку його тіла, і Янчук взявся сушити свій одяг... Висушені шкарпетки й запасні онучі з кошовки зігріли його ноги, а коли вдягнув сухі кальсони і штани, відчув, як затихли біль і поколювання в боку. Висохли й чоботи...
Був полудень, коли, перекусивши шматком хліба і засмаженим на прутику салом й оглянувши місцевість, заліснену соснами, вербами й вільхами і зарослу лозами й шелюгою, Петро на свій жах зрозумів, що він опинився трохи нижче села Липового на острові, відділеному широким і глибоким стариком. Його розпач, обур і лють на облудника-перевізника були шаленими! Згасила їх поява добротного вже здичавілого коня із недоуздком, що забрів у балку. Надія піймати його й переїхати старик на ньому верхи тут же і згасла, бо на диво ситий огир навіть близько його до себе не підпустив, грайливо понісшись із усіх сил у глибінь острова.
Зневірившись піймати того коня, подорожній у розпачі полишив рятівне багаття й перебрався під кущі шелюги на обвітрений берег, з якого за кучугурами було добре видно верхи хат села Липового і човна на березі навпроти, припнутого до пакола. Ніде не було жодної живої душі! Додатково нажахало Янчука й те, що цей берег був у воді замінований тими ж клітчастими дротами.
Але було таки щастя в Петра, хоч він уже й не вірив у нього! Коли він вирішив вернутися до багаття, то потойбіч невдалік від човна уздрів якогось хлопчину і почав йому кричати, щоб покликав до берега батька чи матір. Той щось відповідав, але не можна було розчути, а потім подався геть, зникнувши, як з'ява, за кучугурами, ледь не до сліз довівши обманутого подорожника на замінованому острові.
Минуло чимало часу в безнадії, невільник-острів'янин підклав дровець у своє багаття і зігрівся, надіючись на нього, як на свій рятунок вночі, вернувся на берег за кошовкою під кущем шелюги, щоб іще трохи посидіти на принесеному жмутові трави, аж раптом на свою неймовірну радість побачив двох чоловіків у чорному, що вигулькнули із-за кучугур із рушницями за плечима. Янчук здогадався, що то поліцаї, але виходу не мав, тож почав благально гукати, щоб вони перевезли його човном.
Чимало часу посперечавшись, поліцаї: один літній, а другий молодий, таки підпливли до берега — тихо й обережно, побоюючись отої мінувальної сітки.
— Влазь у човна! — наказав старший, що сидів на стерні. — Хто ти, звідки, як опинився на острові? — вдавав грізного.
— Я студент, ось документи. Дідок із Градизька привіз мене на острів, обманувши.
— А лози, часом, ти йому не рубав? — посміхнувся старий. — І скільки ж він із тебе здер?
— Заплатив, скільки сказав.
— Ти третій, обманутий дідом Боднею. Відвеземо тебе в комендатуру, — молодий зійшов із човна першим і почав замикати його до пакола. — Людей на острові часом не бачив?
— Людей не бачив, коня хотів упіймати, щоб ним переїхати, та він не дався, видно, здичавів.
— Коня, кажеш, бачив? — перепитав молодий.
— Ага. Ситий, вигуляний, аж блищить, із недоуздком. Ганяє, як несамовитий... Може й не один він, бо слідів копитних і ратичних там багато, — для підсилення враження прибрехав Петро.
— Ви, дядьку Авраме, правтеся в комендатуру, а я берегом пройдуся та погляну. Кінь чи ще там що, як добуду, пополам на двох.
— Каже ж парубок, що він до рук не дається?