— Йому не дався, а мені дасться! Куди подінеться! — молодий поліцай знову пішов до човна.
— Ти, Янчуче, не подумай втікати, бо пристрелю, як зайця! Стріляю без промаху, — навмисно суворо сказав старий.
— Куди тікатиму, хворий і кривий? Відпустіть по-доброму!
— І не думай!
— Дядьку, мені б лише якось сповістити у лісництві дядька й тітку Гармашів, де я тепер і що зі мною сталося, а потім уже ведіть!
— А Гармаші тобі хто?
— Тітка Палажка — рідна батькова сестра, Василь і Галя — двоюрідні брат і сестра.
— Цікаво, парубче! То ти на фінській побував? — пильніше приглядався поліцай до Янчука. — Дядько й Василь — на фронті, Галя вийшла заміж у Самусівку, а Палажка, коли вона справді твоя тітка, щасливо вдома господарює.
— А далеко нам іти?
— В комендатуру?
— Та ні, до тітки! Я б вам заплатив, коли б завели. Я їй лише скажу про себе й сестру, та й підемо в комендатуру.
— А скільки ж заплатиш?
— Добре заплатю, але гроші дам у тітки!
— Триста карбованців даси?
Петро мав при собі ще три запечатаних пачки по сотні трійок, віддавши Клаві й дідові Водні по сотні п'ятірок, отож згодився. Старий поліцай звернув із путівця в пісок поміж кучугурами коло хат села Липове в бік лісу.
— Дійдемо і ти розрахуєшся зі мною коло двору, щоб тітка не знала.
— Гаразд, дядьку, як схочете...
То було типове лісниче обійстя: чималий цегляний житловий будинок під черепицею, добротна комора з прибудованою до неї загородою, в якій стояли, ремигаючи, корова з телицею, а в її відділку ще й теля-бузівок, здругобіч комори чималий дерев'яний сажик із підсвинком і ряд курників, на причілках хати два чепурно складених великих стіжки сіна, над усім обійстям здійнятий догори журавель, під ним криниця зі зрубу, накрита лядою, а впродовж комори напнутий дріт, до якого тягнувся ланцюг від собачої буди.
Розрахувавшись із поліцаєм Аврамом, Янчук захопився ідилією цього загубленого на околиці двору-раю, якого ніби й не торкнулася жахлива війна. Тарахкання у хвіртку зчинило такий лемент пса, відлунюючи в бору, що годі було щось почути від господині, що тут же з'явилася за хвірткою.
— Племінник? Карпів син Петро? Боженьку! Та тебе ж, хлопче, і не взнати! Кульгавий, худий, чубатий! — тітка врешті відкрила хвіртку. — Заходьте ж у двір! Чим же він прошпетився, Авраме, що ти його до нас привів під рушницею? — сплеснула вона руками, вражена виглядом нежданого гостя.
— Всіх, хто приходить із заплав, Палажко, наказано направляти через комендатуру в Кременчук на відбудову мосту, — дещо запобігливо, на диво Петрові, пояснив поліцай господині.
— В який Кременчук, якого мосту?!. Ідіть до хати, хоч перекусите, що Бог послав... З дороги ж хлопець, — тітка торкнулася Аврамового плеча, ведучи прибулих до ганку під оскаженілий гавкіт пса. — Атож, всідайтеся, я хутко, — поставила вона на стіл у світлиці, як комора, напханій речами, спершу пляшку з мутним самогоном і три келишки. — Наливай і собі, й племінникові, Авраме, не соромся... Ось трохи сала, часник із цибулею, сирі яйця, солоні огірочки, книш, — підкладала наїдки тітка Палажка. — Одна живу тепер, то лінюся собі готувати... А ти, Петре, як же опинився на тих островах? — проворно присіла тітка й хлюпнула й собі горілки для годиться. — Будьмо, Авраме! — заохотила поліцая, зауваживши, що Янчук не торкається чарки. — Як там твоя Христина, діти? — струснула головою від випитого.
— Та що з ними станеться, Палажко? Я ось хлопцем печусь, — перехилив Аврам повну склянку й почав апетитно заїдати випите. — Женуть їх в отой Кременчук, як полонених, хоч і не військові...
— Як собі хочеш, а він і не вояка, і не комуніст, та ще й каліка, то гнати тобі його зась — і не ображайся, — підлила Аврамові самогону господиня. — Зваж, що і сестра жде на нього...
Петро п'яте через десяте оповів, як він тут опинився, докоривши дідові Бодні за обман, і чесно признався, що заплатив йому аж півтисячі карбованців, хоч тітка, зважаючи на його вигляд, і не повірила сказаному.
Допивши решту самогону і вже не заїдаючи, поліцай Аврам довірчо запитав господиню про її Самійла й Василька, поспівчував їм у їх поневіряннях і їй, овдовілій, потоптався і врешті взяв у кочергах свою рушницю, накинув її на плече і, побажавши Палажці з племінником добра, в супроводі господині посунув із хати, неймовірно ощаслививши Янчука, адже й ця його одіссея, здається, щасливо на тому й окошилася.
Петро з тіткою Палажкою по всьому ще довго розповідали один одному пригоди їх родин після голоду... Тітка кілька разів уже й у постелі наголосила, плачучи, що вона тепер більш, ніж удова, бо ні про Самійла, ні про Василька жодної чутки... А в лісництві землі-«викорчі» на зиму залишаються не засіяними, тож Петро, порятований нею, хоч і каліка, а міг би затриматись за харч і зорати їх коровами... А ще вона могла б за його бушлат і обрізані із чобіт калоші, яких він у місті не носитиме, дати йому парусинові ще майже нові черевики...
Янчук не сказав тітці, що в її хаті він упізнав материну скриню із квіткою на передній стінці, її ж хромові чоботи під лавкою, вишиту квітами керсетку на жердці, облямоване мереживом простирадло на ліжку і кілька вигаптуваних матір'ю рушників на іконах. У подяку за рятунок він пообіцяв тітці таки затриматись та виорати й виволочити «викорчівку», а також віддати їй бушлат і калоші від чобіт, лише попросивши на додачу до черевиків якусь душегрійку. На тому господарські справи й погодили.
Ще розпитавши господиню, Петро зрозумів, що юну Галю батьки віддали не так за «сироту Василя», як за його обійстя в Самусівці... Засипаючи, він уже й жалкував, що згодився затриматись, шкода йому було й Галі, і дядька, й обох Василів... Шум бору за вікнами і погавкування знятого на ніч із ланцюга пса у дворі підтверджували безпечність місця ночівлі, тож Янчук врешті солодко заснув, думаючи про завтрашню оранку...
Ранній осінній холод де й подівся разом із туманом, що клубочився над «викорчівкою». Сонце із-за сосон спершу кинуло поодинокі промені, потім згустило їх, зблиснувши рубінами у краплинах роси, і врешті випливло червоним колом на виднокрузі, благодатно зігрівши чималу субірну галявину в затишші, опавутинену разками бісеру на стерні, нагадавши Петрові давнє батьківське поле. Для повної ідилії не вистачало розливу дзюркотливої жайворонової пісні в осінньому піднебессі, натомість чулись оклик грака та стукіт дятла, які бір повторював лунами в далечах.
Свіже повітря було благодійним, проміння сонця ласкавим, шум бору чарував, корівки йшли у плугові смирно, борозни лягали рівно, і Янчук не вірив сам собі, що десь там ішла пожарищем і смертями точилася жахлива війна, а його ризики й поневіряння минули. Оцей клаптик раю на чималій галяві і навколишні тишу і спокій, кульгаючи за плугом, Петро занотовував у пам'яті такими словами, яких раніше, здавалося, не знав ніколи. А над усім поетичним в ньому буяла радість оранки, як творчої праці, по черговому перебуванню на грані смерті в Полтаві. «Невідомі шляхи Твої, Господи!» — крутилося на устах.
Тітка Палажка, що започала з ним оцю оранку, пішла додому готувати обід та порати домашню худобу і птицю, а Янчук лишився один, як палець, серед краси й загадковості і вперше за чималий час, відкинувши клопоти й турботи, любувався тим, як чимала загінка помалу зорюється ходіннями корівок у борозні туди й назад, а скиби землі, лягаючи на посірілі попередні, маснисто блищать. Чепіги були йому нетяжкими і нога з попереком не турбували його, тому гейкав на корівок і долав із ними борозну за борозною у роздумах та спогадах, підкладав корівкам сінця при перепочинках, палив цигарки із дядькового тютюну-самосаду, користуючись натимчас його кисетом і кресалом. Так непомітно і сонце на обід стало... Петро відчув голод, але тут же появилася й тітка із клунком на плечах та з обідом у його кошовці.
— Спиняй, Петрику! — гукнула вона, підходячи, обрадувана й ласкава. — Підкріпися, чим Бог послав, і корівки хай спочинуть... Принесла трохи жита, гадаю, треба ще розширити загінку та засіяти її, все ж може щось і вродить — живий про живе думає!.. По обіді прийде сіяти Яків, то ти вже, хлопче, надолуж, щоб не лише доорати тут, а ще й приорати отам у долинці додатково.