— Візьму, але...
— Ніякого але, любий! Ну, уваж, ну, уступи, хай натішуся! — затисла Петрові уста рукою, не даючи заперечити.
Так була складена між ними домова, після якої Янчук бачив Фесю рідко. Кілька разів, не дочекавшись його вдома, вона приносила йому на берег канапки, розпитувала про новини і з тим ішла додому.
Зарібки у Петра були різними, але чималими, тож, міняючи дріб'язок на асигнації і складаючи їх у столі, він виділяв собі на їжу, не шкодуючи, від чого почув себе врешті дужим, та й Льова якось уранці на турнікові те зауважив.
Була іще одна вечеря у Фесі — уже із «чекушкою», принесеною Янчуком. Господиня так же шалено проявила радість, а її гість відчув гіркотливу терпкість після її прощального цілунку, що страхав його не сам по собі, а як прояв шаленої вдовиної пристрасті, яку кожного разу при ньому Феся не могла стримати. Роботи вона мала по вуха, заробляла добре, не лінячись, у їжі собі не відмовляла, і при зустрічах всякий раз нагадувала про заміж і бажання мати дитинку, якою, здавалося, снила.
Петро за якийсь час настільки відчув себе здоровим, що вирішив стати донором. Група крові в нього була нульовою, отож, при потребі мав і гроші, і ситий обід. Якось стався випадок, коли «швидка» взяла його вночі прямо з постелі, — він, на щастя, встиг випити з літру води перед тим, як сісти в машину, — до жінки, що не приходила до себе і була вже біла, як папір. Отримавши чотириста грамів його крові, вона опритомніла, зарум'янилась і лишилася в його пам'яті зразком жіночої вроди. Вдячний її чоловік записав Петрову адресу і через пару тижнів приніс йому додому кілька плиток шоколаду і аж сто карбованців. Тож каса Петрова росла не лише на перевозах, аж не вірилось.
Та канікули, а з ними й можливості заробити, скінчилися, і Феся на знак завершення вимолила в нього згоду на спільну вечерю в неї, танці під патефон на всю ніч і «трохи кохання». І не хотів, а мусив Петро дотримати слова і віддячити модистці за човна, що дав йому можливість непогано заробити на прожиття.
Переодягнувшись у святкове вбрання і підстригшись у перукарні, він по обіді напередодні початку навчань прийшов до неї із квітами подяки і «чекушкою», як і попереднього разу.
— Любий мій! — перехрестила вона його у дверях. — Який же ти слівний та уважний! — обняла й поцілувала, беручи квіти. — Я рада, що прислужилася тобі, давши змогу заробити, а ти ще й змужнів за літо! Ось глянь на себе в люстро! — силоміць потягла його. — Чим не мужчина?
Петро побачив себе якимось інакшим та й Феся йому здалася ніби переляканою.
— Скинь, може, френча, бо жарко від плити, а у нас же свято нині спільне! — почала вона підпалювати лампадку в кутку під старезною іконкою. — Дозволь мені помолитися за нас обох, милий мій, та й приступимо до вечері.
В хаті було поночі, бо Феся перед молитвою завісила вікна. Янчук присів у кутку, іронічно спостерігаючи, як господиня била поклони, хрестилася і палко шептала молитви.
— ...І нині, і прісно, і на віки віків! — закінчила врешті вдова і помалу звелася. — Оцим цілунком передаю тобі рівно половину всього вимоленого мною у Бога нашого, — набожно поцілувала гостя і розпорядилася, все ще перебуваючи під враженням молитви. — Сідай до столу першим, а я отут скраю, — поправила ряднинку, послану на ослінчику на двох. — Закладу ще двері, щоб нам не заважали, — і пішла в сіни.
Стіл був заставлений стравами, були й вино з горілкою у пляшках. Петро, перейнявшись святковістю, чув себе урочисто, хоч і не подавав виду.
— То за що вип'ємо, любий? — осяяла його Феся гарячим поглядом.
— За твоє здоров'я і щастя, — запропонував гість.
— Я, нівроку, здорова, а ось за щастя та радість із тобою вип'ю! Але, цур, до дна!
Янчук одразу зрозумів, що до його вина була домішана горілка, але випив, сказавши собі «будь — що буде!»
— Отак, гістоньку мій, заїдай канапкою зі смальцем, щоб не сп'яніти... Розкуйся і не бійся, голубе мій! Пополуднуємо та й приступимо до свята... Який же ти божественно-цнотливий! Дякую, Боженьку, що ти звів нас, обом на радість, — витерла господиня сльозу, посміхнувшись. — Не зважай, Петрусю, це в мене від щастя й радості. Понад рік же чекала!
Пили, закушували і розмовляли, не кваплячись. Янчук чув, що алкоголь вступає йому в ноги, але Феся продовжувала наливати, і хоч пили потроху, хлопцеві ставало жарко і чомусь сумно, а господині, навпаки, весело. Вона невпоміт підсувалася до нього і палила його стегно своїм, гарячим і приємним. Нарешті полудник закінчили, розмови також обірвалися.
— Як ти себе почуваєш? — спитала Феся, обцілувавши Петрові лице.
— А ти? — хлопець відчув, як заплітається язик.
— На сьомому небі, коханий мій! Ще не в раю, але вже коло нього. Тішусь, що ти не п'яний, а випивши. То, може, заведу патефон та трохи потанцюємо?
— Танцівник із мене нікудишній!
— Я не краща! — і почала накручувати пружину патефона.
Слухали музику і топталися, притиснувшись, міняли платівки, Феся підспівувала — радісно-піднесено, але тихо. Знову пили й заїдали, цілувалися, і Петро також відчув себе «коло раю». Цілунки Фесині ставали все палкішими й гарячішими.
— Хух, Фесю, задушиш же!
— Тобі неприємно, любий?
— Приємно, але ж задихнемося!
— Роздягайся і лягай у ліжко, — Феся почала допомагати хлопцеві зняти із себе одіж. — Отак, любий, не соромся! Тіло в тебе гарне! Озвичаюйся.
Янчук роздягався, відчуваючи десь аж на дні власного сумління докір і осуд, але прохання жінки були такими зливно-пристрасними, що не відповісти їм він не міг, все більше втрачаючи волю й глузд. Тож врешті опинився в прохолодній постелі — спершу сам, а за мить уже з нею, зовсім голою...
Цокав монотонно настінний годинник, заливався десь цвіркун, у напівтемряві блимала лампадка. В шепоті Фесі Петро вчував якусь молитву, божеволіючи від запаху її єства і гри тіла...
— Мушу трохи полежати отак, любий! — шепнула вона, як між ними відбулося роковане. — Пошли, Боже, мені зачаття щасливе від мого пізнього кохання під благодатною планетою, а йому — життя довге, радощі й утіхи земні, — продовжила, христячись. — Мені перевертатися зась покищо... Осмілюйся, не стримуй себе! Це ж свята наша ніч, а для тебе — ще й перша!
«Цілуй, цілуй, цілуй її, знов молодість не буде!» — згадав Янчук Олеся і, прийнятий, знову поринув у отой названий Фесею рай... Знову хвалила його силу, дякувала за насолоду, отриману від нього, нарешті запропонувала випити ще по ковтку, «на брудершафт», щоб освятити перехід на «ти»...
Якийсь час випочивали, потім Феся розповіла про чоловіка, якого не любила, про те, як навмисно запізнювалася із вечірніх курсів, чекаючи під вікном, поки той засне, прикидалася недужою, бридилася близькістю з ним. Знову Петро подав їй келишка, а заїдали цукерками. Вдова будила у хлопцеві чоловіка, розважливо учила його премудрості в тому сороміцтві, задихаючись у шаленстві й пристрасті, ласкаючи студента так, що він млів і втрачав голову.
— Ти справжній мужчина, Петрусю! І неабиякий! Спасибі тобі вічне моє буде, як я ще й завагітнію в цю ніч нашого з тобою свята! Може, вже й заснемо?
— Як хочеш, Фесю! Лякає мене лише те, що можеш завагітніти.
— Викинь з голови! Як тільки відчую, одразу ж вийду заміж за якогось вдівця, порадую його новиною, що то жінка його була недітною, а не він, — я вже все продумала! — знову заціловувала вона коханого, поки не стомилися обоє.
— Тепер заснемо, дорогий мій! Хорошого потроху, бо обезціниться! Якщо забажаєш, то через пару тижнів, як сил наберемося, можемо повторити свято. І на тому й закінчимо, гадаю, щоб не втягуватися в розпусту, — поцілувала вона студента на сон і затихла, лежачи горілиць. Швидко заснув і Петро, забувши, що з ним і де він.
Відчуття своєї довершеної дорослості, пізнання власної чоловічої інтимності та жіночої оголеної сексуальності Янчук, ніби у стані алкогольного сп'яніння, якийсь час носив у собі — з подивом, приємністю та гордістю, запам'ятавши їх на все подальше. Тим більше, що в його будні неждано вклинилися події, які змінили власне сенс його життя, нагадавши вже вкотре про нетривалість і тлінність всього людського під тягарем невідворотної Долі.