— Дякую тобі, Галю, за щирість і щедрість, а гроші хай мати поділить із тобою пополам, як мій дарунок. Буду тобі справжнім братом назавжди, але їм племінником вже ніколи не буду! І чоботи, і скриню, і рушники, і простирадло, і керсетку материні в них побачив, які собі присвоїли, а ще ж мої бушлат і гроші... Не можу їм простити! — сказав по довгій мовчанці Янчук, як повечеряли.
— Ти ото фершал, то подивися, що воно за порошки й пігулки я дістала в аптеці? Дам тобі патерицю одну з чотирьох звідти ж, — молодичка розв'язала цілу хустку ліків, розвернувши її на столі. — Чи не отруйні, бува?
Петро довго бабрався, куштуючи на смак окремі порошки й таблетки, поки чимало з них пізнав чи розгадав. Розділивши, він продиктував Галі їхні назви та від чого вони лікують. Найціннішим він уважав червоний стрептоцид, половину якого випросив у Галі для себе.
— Ото, слава Богу, що ти мені їх розписав, а то питати у санітарки з амбулаторії мені незручно, — втішилася Галя, завертаючи ліки у ганчірочки й хустинки. — Ось маєш патериці, вибирай собі якусь! — подала Янчукові.
Петро так обрадів, вибравши собі відповідну, що й слів не знаходив для подяки! Дякував і в постелі, коли вже вляглися в обох хатах при відкритих дверях у сіни. Радів він і теплому духові від плити, яку Галя запалила, наклавши дровами, бо в хаті без неї було б досить прохолодно...
Загадково й ніби по-змовницьки шумів верховіттями бір, коли Янчук, раненько нагодований Галею, вийшов із повного кошовкою харчів у дорогу.
— Як буде можна писати, листуймося, брате, я тепер Шопа Галина Самійлівна, — за руку прощалася з ним сестра.
— Шопа? А хоч знаєш, що значить твоє прізвище?
— Ніхто не знає! Воно мені не подобається, бо злі язики, дражнячись, «ш» на «ж» переінакшують.
— Бо нерозумні! Шопа — то навіс чи возівня без передньої стінки.
— Ти тільки подумай! І Василько того не знає! Тепер буду пояснювати всім! Дурні вони, як затички!.. Ходи здоровий, брате, і не згадуй лихом!
— І ти мене! Може коли й зустрінемось іще...
— Живі будем, зустрінемось!.. А на могилці дядини Ганни та Гриця ти й за мене поплач, як зайдеш до них...
— Дякую, зайду обов'язково і поплачу, — вже з віддалі обізвався подорожній до Галі, оглянувшись...
Обійшлася без пригод Янчукова подальша путь, яку він так добре знав ще з часів свого жебракування, що міг і з закритими очима нею йти, не збившись. Трапився, правда, йому в дорозі відділок німців на мотоциклах, поїзд якого він, почувши з віддалі, пересидів за деревом і бугром...
Врешті Петро таки опинився, досить зморившись, коло тієї нещасної хати-розвалюхи без вікон і дверей під бором, поряд з якою материна й Грицева могилки стали вже не горбочками, а виямками, після якої їх великої родини не стало вже на світі. Як не дивно, а в тій розвалюсі між рештками дров Янчук знайшов чи дідового Турикового, чи дідового Самусевого колуна, яким із тяжкою мукою зрубав невдалік пару фійок і їх віттям нагорнув чималі горбики піску на рідні могилки. А обдерши кору з молодої липи, зв'язав два хрестики та поставив у головах матері й Гриця, ридма ридаючи у жалобі й розпачі... Сидів Петро у задумі й зажурі довго на пні, а перед ним вставали й спиналися сторчаками картини його тяжкого життя: і заможнішого, ще при батькові, і вже злиденного, нужденного й голодоморного потім — аж до знищення їх великої родини й цілого сонму їм подібних, найпаче в колективізацію та й по ній під час суцільних всечасових арештів і розстрілів без суду й слідства, аж до приходу війни...
Про те ж думав і перед гробками матері й брата, поминаючи їх, і вже шкутильгаючи дорогою на Чигирин, де собі на радість почув дзвін із каланчі, що хрипло сповіщав години з Кам'яної Гори, розливаючи луни в навкілля. Той дзвін ніби кликав Янчука, бовкаючи, ніби вселяв у нього певність у житті при гараздах, ніби обнадіював, що все навколишнє — марнота марнот, лише час вічний.
Чигирин зустрів Петра підозріло спокійно. Мешканці по-давньому клопотали по дворах, нечисельні з них вешталися по вулицях: рідних, до болю знайомих і чимось не таких, як знав їх раніше. Помітно вражало тут усе тим, що було ніби меншим за розміром та обсягом, ніби якимось запустілим і наче покинутим. Хата дядини Оксани, як підійшов до неї, видалася йому зовсім малою, а своя від неї здалася такою самотньою, покинутою й забутою, такою розхристаною й обдертою, що душа Янчукова холонула від її вигляду...
— О, Петро! Живий! Слава тобі, Боже великий, і нині, і прісно, і навіки віків! — перестріла Петра на порозі своєї хати дядина Оксана, христячись і христячи. — Так таки й шкутильгаєш? Проходь же, проходь до лави! Дівчата, живий, нівроку, ваш брат! — постать господині виявилася зігнутою мало не вдвоє. — Звідки ти отут? Мо, вирішив переселитися? Ми тут говорили вже, що люди беруть назад своє, то чому б і вам із Лідунею не взяти батьківщини? — засипала дядина гостя питаннями, як він присів на лаві.
— Я, дядино, ще не думав про те, із Лідою не радився, то вам нічого сказати не можу.
— А ти думай, радься та вирішуй, не гаючись! У Чигирині є тепер міська управа, поліція, оселились якийсь німець-начальник із кількома помічниками — по викачці м'яса і хліба... Були і грабунки, і крадіжки, то двох хлопців повісили над вулицею і фанеру на грудях почепили, що їх страчено за розбій і злодійство, тепер як пошептало.
— Тутешні?
— Ні, де там! Десь іздалеку, жовніри, тут у прийми пристали, втекли від війни... Тут тепер стільки дівчат на вибір, що й ти можеш одружитися вигідно: і на вродливій, і на заможній, і на роботящій! А калікуваті й поготів у ціні, бо й німці не зачеплять!
— Хіба когось зачіпають?
— Та ніби Бог милував, а що воно буде, подивимося. Люди їх зовсім не бояться! Я з одним австріякою говорила, то й маткою назвав, і сказав, що все гаразд буде.
Говорили довго про все, усівшись колом. Вислухавши скупу Петрову сповідь, і сестри, й дядина радили йому одружитися, забрати хату і свої меблі в управі, а в радгоспу відібрати коней, корову, млина, інвентар, то й хату матиме за що перебудувати, і жити зможе. Господарі були щиро раді Янчукові, а ще як він віддав їм четвертину сала, цибулю й половину масла, не признавшись, звідки те все в нього взялося.
Повечеряли звареною дядиною затіркою, засмаженою салом, і Петро, дізнавшись, що Арсен Кузьмович Таран живий і родичається з ними, а тепер ще й «ходить у начальстві», пішов його відвідати, оговоривши, що ночувати прийде може й пізненько.
— Вечорами у нас люди не дуже ходять, то стережися, — попередила Янчука господиня.
— Авжеж, стережися, — в один голос докинули Марійка й Катя.
— Буду й буду стерегтися, — закрив за собою двері Петро, поспішаючи.
— О, є таки на світі телепатія, Петросе! Не давніше, як учора, я говорив про тебе із головою управи, колишнім учителем німецької мови у школі, — тиснучи руку гостеві, Арсен Кузьмович навикло поправляв окуляри. — Розказав йому про весь твій рід, про переслідування, про меблі в його бюро натякнув... А відтак, ти — своя людина тепер у місті, — жартував учитель. — Сідай, друже, та оповідай, а я чаю зігрію, слухаючи, — почав він накачувати керогаз на верандочці.
— Ви, любий учителю, співробітничаєте з фашистами? — і собі пожартував Янчук.
— Працюю на ниві просвіти й освіти, що потрібні людям, як хліб насущний. Може статися, що у нас появиться можливість мати свою державу, хай і таку, як у Словаччині. А як ми до того готові, тобі розжовувати не треба. Райх — типова наша соціалістична імперія із шаленою колонізацією, гнобленням одного народу іншим, хоч і менш завуальована братством та кличами й гаслами інтернаціоналізму. У них нема такого: «В місті Сталіно, на заводі імені Сталіна, що на вулиці Сталіна, ставши на сталінську вахту...», адже підміна трудової моралі стахановщиною не має нічого спільного з марксизмом!.. А постійні терори по всій землі, намічені Комінтерном? Та й Маркс, як і Ленін, «починав за здравіє, а кінчив за упокій» — наливав господар чай у склянки. — Марксизм став релігією небаченого масштабу, а його провідники перевершили звіриною люттю інквізиторів, довівши його до абсурду, до блюзнірства, до знущальної пародії, до глуму! Марксизм був вивіскою на парадному фасаді, яким, як циган сонцем, крутили й один, і другий вождь, щоб посилити гноблення трударів, їх небачений визиск. Німчура, друже, просто, як бачу, не відає, що визиск поневолених можна довести аж до такої межі, хоч Геббельсівська маячня й наслідує замежну нелюдяність безвідповідальних більшовиків. Тотальна диктатура й кабала, опричнина й держимордство, культуртрегерство показовості й вигаданості!.. Тому-то появу тевтонів, як і інші поневолені, ми мусимо вітати, печучись нашим народом при ослабленні обох ворогів, відтворюючи наші історичності, поволі знімаючи облудну плащаницю, що закриває розп'яття народів, у тому числі, й російського.