— І російського, Арсене Кузьмовичу? — знову здивувався Янчук.
— А чому ні? Він не гнобиться лише мовно, не судиться за шовінізм, хоч і не нищиться так масово, як інші. А неволя та ж, визиск той же, злидні й нужда такі ж! Безпринципних і запопадливих фанатиків, жадібних утриманців, безпросвітних невігласів і вчених, що кинули свої рідні місця й роз'їхались по поневолених народах ти росіянами не числи, вони відступники, що прикриваються інтересами Росії, вони бачать лише те, що їм прищеплюють їх годівники, вони жонглери від філософії й факіри від великодержавної лжеісторії! Пройшло відсвячення царів-деспотів, як святих героїв, звичайно ж, непомірно великих, їхні полководці-загарбники й агресори стали народними героями, як і в інших захланних імперіях... Кожен народ колись мусить або вмерти, або стати незалежним! І прихід тевтонів, що тільки й здатні розбити собі подібних, може покласти початок і нашому воскресінню, — не горів, а палав учитель, забувши про чай, що вже вистиг перед ним. — Коли тевтонці дійсно звільняють народи, то вони пройдуть землі, не воюючи, як проходять нашу тепер, а коли замінять одне ярмо іншим, то смерть їх прийде неминуче — не тепер, то в четвер! — Арсен Кузьмович взявся за чай, палко зітхнувши.
— А як замиряться, бо ж «два сапога пара»?
— Для кремлівських вождів це неможливо, бо вони іншого життя не знають і не знатимуть, поки не будуть деформовані до своїх основ.
— До основ — це до Московської Русі?
— І не менше! Тверська, Новгородська, Суздальська та іже з ними — не московити, а поневолені ними! Їх історія сьогодні намальована грабіжниками...
На якийсь час співбесідники поринули кожен у своє, кімнату заполонили темінь і ніч, Янчук став збиратися до дядини.
— Ти що! У нас комендантська година, а в тебе й документів немає!
— Як це немає? І паспорт, і військовий квиток, і навіть заліковка зі мною!
— Це, друже, не документи тепер! Дійсний тепер лише аусвайс! Є такий наказ гебіткомісара.
— Досі я щасливо йшов і з цими.
— То ж досі... А завтра без ризику вже не підеш! Ночуватимеш у мене, я тобі подарую ватника, з рукавами, трохи пристойнішого, дістанемо довідку на двох мовах для безпечності, щось вирішиш із батьковою хатою і майном, та й ще про дещо поговоримо...
— Коли так, то може ще трохи мені німців охарактеризуєте, — був утішений нічлігом Янчук. — Мене дивує ваше твердження про росіян.
— А що тут дивного? Більшовицько-сатрапна, групово-зграйна, плюндрувально-анархічна деспотія невігласного вождизму розтліває і їх, крім мови, вони не мають нічого свого, бо все — наше і навіть уряд їх союзний, а це розбавляє, розчиняє духовні сили росіян, прищеплює їм панівні почуття, хоча й ілюзорні.
Помовчали й перейшли до Янчукової поезії, київських неокласиків, «Ранку» Микитенка, обмовилися про «Партія веде», як фіксацію дійсності й рятівний спосіб завуалювання автора, розтовкмачили «Ваграмову ніч» Первомайського-Гуревича, «Майстрів часу» Кочерги, згадали плеяду молодих: Веретельника, Славутича, Ігоря Качірівського, братів Зерових...
Врешті Таран включив радіоприймач, і Петро почув вісті з Москви: «Після запеклих боїв з переважаючими силами оскаженілого противника наші героїчні війська, знищивши всі цінності й комунікації, щоб не дісталися ворогові, планово відступили на нові стратегічні позиції й нещадно нищать ворога вночі і вдень, проявляючи в боях небачений героїзм і кмітливість під командою талановитих полководців і під керівництвом більшовиків, як провідної сили нашого народу...»
Чи не те ж почули і в передачі з Берліну. Янчук погано розумів німецьку мову, але торжествування фашистів було явним, а відомості вражали масштабністю й упевненістю.
— Невже, Арсене Кузьмовичу, німці швидко переможуть у війні? — запитав Петро, як учитель виключив радіоприймача.
— Все може бути... Регулярна армія складається тепер у більшості з учорашніх робітників і селян, вона наспіх сформована із тих, хто прийшов від верстата й плуга. Важливо, як тевтон поведеться з нами, молдаванами, білорусами, прибалтійцями та всіма іншими... Але не забувай, що Наполеон був не гіршим стратегом за Гітлера, мав войовничу армію, а перемогла його російська зима!
— І таке може бути?
— Може, коли Гітлер розпилюватиме сили замість зосередити їх на одному головному напрямку, — по роздумі зітхнув господар.
— А хіба німці дозволяють прийом радіопередач? — поцікавився Петро.
— Не дозволяють, але я не зловживаю... Вони ще не визначилися у своїй окупації, багато залежатиме від того, наскільки ми будемо свідомі своєї державності... Прибалти вже організовують свої формування в поміч гітлерівцям, але і французи купчать спротив з допомогою Черчілля... Я, на шкоду собі, не розумію зовсім парлякання, а шпрехання ледь дотумкую, то ти закарбуй собі і при нагоді надолуж та вивчи мови!
— Дякую за пораду, намагатимусь!.. По-вашому, не Росія нас гнобила, а Союз, так треба розуміти?
— Гнобив нас проросійський елемент опричного шовінізму, на якому абсурдно й Ленін зіграв усесвітовою революцією, самозвано користуючись російською мовою від імені Росії, затуляючи шулерством інтернаціоналізму, як фіговим листком, свої імперське сороміцтво, бандитизм і визиск. Чужий трудовим росіянам, той шовінізм сповідувався втікачами із Росії, окупантами й покручами, що забули пам'ять свого роду-племені... Якщо не допомагати німцям, то хоч не заважати їм у плані «Ост», то пак, розчленуванні й роздрібненні тюрмонародної кошари нам треба... А ще — вчитися трудової моралі, що безсумнівно є прикладною у світі, — радив учитель, явно зморившись. — Гітлер, як і Сталін, навіжено-біснуватий і несамовитий, але проти опричного може йти тільки опричний належно!.. Нам у поміч стало й те тепер, що пророки союзності, окупанти, рятуючи свої шкури, втекли у своє отечество, як і їх колоритні прихлібці, таки нашого роду, лишивши напризволяще своїх годувальників, забравши із собою все, що лише можна було забрати, і не собі, а своєму хлібодавцеві. Істинно: «народжені повзати, літати не можуть!», будуть лише чорносотенцями... Відчуваю твоє розгублення, та й сам його розділяю, бо маємо справу з непередбачуваними авантюристами, тому можливо оцінюємо наше становище помилково. Та назагал знай: доки буде Союз, доти буде імперія в нас, а для народної спаяності й єдності нам би допоміг і словацький варіант, — явно засипав учитель, невбарі й змовкнувши.
Йому вслід заснув і Петро...
Наступні три дні і дві ночі Янчук провів у дядини. У клопотах відвідав він із Тараном міську управу, де дістав довідку, що він є мешканцем Чигирина, що місто має повернути йому, єдиному із сім'ї, що згинула в голодоморі, обійстя батька, знищеного чекістами. Утішено опорядив Петро могили обох дідів і бабусь, тітки Домки та дядьків Пилипа й Левка. Напоки-що він згодився не вимагати від влади своїх худоби, інвентаря, меблів і млина, а обійшовши власне обійстя, лишив ключі від хати колишньому сторожеві школи, догляд за садками і грядками припоручивши дядині Оксані із дочками на їх неймовірну радість.
Сам собі подивувався Янчук, бо можливість повернути собі батькове добро замість принести втіху додала йому непотрібного клопоту, до приходу в Чигирин незнаного, бо все, що оглянув, як тепер своє, не відчував собі належним, навіть хата здалася чужою. І не мав Петро можливості комусь признатися у своїх почуттях при загальній піднесеності всіх, із ким зустрічався й спілкувався.