Але знову мав щастя Янчук! Молодий голова управи, при клопотах Тарана, направив за чимось у Черкаси стару півторатонку, яка мала довезти Петра у Тарановій ватянці до Лесиного села. Янчук вирішив, порушуючи всі правила й домовленості, наперекір батькам, таки відвідати кохану й від неї дізнатися, що робиться в Черкасах і де Ліда. Під'їжджаючи до села, Петро відчув упевненість у своєму праві все те вчинити, якої досі не мав.
Пнучись і в'юнячись, визміювався шлях, ховаючись за горизонтом позаду й попереду, то пригасало, то спалахувало проміння політнього сонця, виблискуючи на вітровім склі, панувала навкруг німа степова тиша. Війни не було чути... Коли стара машина глухла, водій сходив і подовгу осатаніло крутив ручкою, ждучи бажаного загорання свічі... Лише іноді в степу на тракті зустрічалися подорожні... Як проїжджали села, деінде ще курилися димами рештки пожеж... Перісто чорніли випалені відступцями лани й посивілі купи колишніх скирт...
Янчук дивився на все те із сумом. Радувало його лише сонячне проміння, що падало, пробиваючись крізь хмари, на незорані й тому засмучені поля... Як виходив із машини, здалося, незважаючи на згар, учув до рідності знайомий запах: полину, свиріпи й материнки... В дорозі мав час подумати й оглянути все пройдене: життя і виживання — поряд із палкою любов'ю до коханої Лесі оці згарища... І безпросвіття подальшого...
— Отут, будь ласка, спиніть! Велике спасибі вам, добрий чоловіче! — Янчук набрав щедру жменю самосаду з Галиної торбинки і всипав у дві жмені водієві, бо той похвалив його, як вони в дорозі разом крутили цигарки.
Був підобід, як Петро завернув у знайомий провулок і побачив цілою хату Лесиної бабусі...
Черкаси. Печора. Інта. 1942-1957 рр.