Першим проявом змін був його стан після прочитання в альтанці чергової порції книжок і розмови з деканом педінституту на тему експорту революції з Москви в Іспанію і її жертвенних наслідків, а фактично, — про людину, як мірило усіх речей, про прихід іще грізніших часів для України в пеклі імперії.
Під впливом прочитаного в історії Дорошенка та в листуванні-полеміці Донцова з Леніним і під враженням почутого в той недільний день від професора Янчук, повернувшись додому, написав вірша-молитву:
На понеділковій зустрічі в будинку саносвіти Петро прочитав літстудійцям цю молитву, отримавши, крім заслуженої критики, ще й похвалу від Чигирина та Осьмачки, що були цього разу присутніми.
— Зверніть увагу, шановне товариство, найпаче наймолодші тут! Ніби за апостолом Павлом: «Нас вбивають, а ми не вмираємо!» Ця молитва — підтвердження того, що основи наші — мова, хата, сила й труд — в ім'я України! Органи НКВС тепер збирають підписи, особливо від молоді, про засудження так званих ворогів народу — севеувців. Але як можна підписувати ті пасквілі, коли вони вигадані на людей, яких ми не знаємо?! — закінчив Чигирин питанням свій виступ і сів...
— Директора нашої тютюнової фабрики Ейдуса енкаведисти заарештували ні за що, а на зборах вимагали, щоб робітники підписалися під вимогою його покарання. Я втік звідти, а багато хто таки поставив свій підпис! — наступного дня повідомив Янчукові під турніком новину Льова.
Розповіді Власа Гулака, висновки декана, зауваження Чигирина, сповіщення Льови осіли аж на дно Петрової душі і не забулися навіть після домовленої другої «райської» ночі з Фесею в наступну неділю, після якої він виявив у бабусиній поштовій скриньці повістку з викликом у міський відділ НКВС в якості свідка.
Що, власне, він мав засвідчити і проти кого, Янчук не здогадувався, але вияснив швидко, як тільки його прийняв недавній окружком, а тепер начальник товариш Левшин. Переглянувши Петрову довідку про те, що він комунар, допитавши, звідки він родом та як опинився на квартирі у жінки, сини й дочки якої — вороги народу, начальник став розпитувати про Хорунжу, викладачів технікуму, письменників Чигирина, Гомона, Недолю та Осьмачку, а не почувши нічого конкретного, бо Петро відбувся тим, що мало знав їх, перейшов до літстудійців і Янчукової «Молитви».
— Напам'ять не знаю, бо не занотував. Написав і прочитав експромтом на семінарі, та й забув!
Левшин, що звик ламати спротив допитуваних, був розгублений і вражений, бо Янчук явно його не боявся, відповідав щиро й заперечливо, нарешті навідріз відмовився підписувати вимогу про кару Хорунжій, Чигиринові і якомусь Якову Погаратному — комуністам-лівоухилістам, що співчувають бухаріно-риківщині. Тож начальникові нічого іншого не лишилося, як пригрозити студентові виключенням з комсомолу й технікуму за непідтримку лінії партії.
— Я на тому належно не розуміюся, то й підписувати нічого не буду, — повторив Янчук на домагання слідчого. — Не був, не бачив, не чув, не пам'ятаю, — товк Петро, немов у ступі, і слідчий мусів нарешті обмежитись записом попередження про ознайомлення студента із відповідальністю за неправдиві свідчення по статтях закону і взяттям його підпису.
Але відпустив хлопця Левшин із натяком, що розмова ще повториться, як Янчук подумає і прийде розповісти про ворожу діяльність усіх згаданих під час допиту...
Ще однією подією, що сприяла поверненню Петра від «райських» ночей до суворої реальності, була зустріч на пристані із Ліною та її подругою. Він вантажив якогось дня баржу фруктами й овочами, помітивши дівчат зовсім випадково і перестоявши між горами ящиків, поки вони не відійшли, Ліна ж, певне, наглядала за його роботою протягом тривалого часу.
Наступного дня в технікумі він прочитав на дошці об'яв виклик до наукового секретаря Віри Володимирівни Баницької, яка була напівсліпою «ходячою енциклопедією», чоловіка якої було засуджено за СВУ та знайомство із Єфремовим і яка, щоб урятувати себе, сина, що учився з Петром у медтехнікумі, старих матір і свекруху та власний дім із садом у центрі міста від висилок і конфіскацій, відмовилася від чоловіка, за його ж порадою, та підписала вимогу про його осуд і належну йому кару.
— Хай буде добрим і для тебе, — відповіла на Янчукове «добридень». — Сідай і поясни мені, чим ти прошпетився, що заввідділом міськосвіти товариш Жук кличе тебе до свого кабінету?
— Заввідділом? Вперше чую від вас його прізвище! — лячно згадав Петро про свої нечисленні гріхи: корки, три свідоцтва зі школи і викрадену у технікумі механізації постіль.
— Ти справді не знаєш його? — щось перечитала на папірці. — Він був колись червонокозаком, як і твій батько.
— Справді. Може, йому щось сказав професор педінституту Василь Самійлович Нерода, який знав мого батька і знає мене?
— Нерода тебе знає!? То це він влаштував тебе на робфак?
— Ні, я з ним познайомився, коли був уже зарахований.
— По яких же це документах, якщо оригінал твого свідоцтва — у нас?
— Дозвольте, Віро Іванівно, на це питання вам не відповідати, щоб не викликати гніву.
— Я то дозволю, але не він, і не ще дехто! — пильно подивилася через багатошарові лінзи науковий секретар на студента. — Він дуже порядний службовець! Іди до нього і вертайся, щоб я знала, яка ще біда на тебе чигає. При твоїй відвертості, може, допоможу тобі, як колись пробувала перед Левшиним, — кинула Петрові навздогін...
— Добре було б, коли б він був добрим, — привітав студента у відповідь заввідділом. — Ні, не помилка, прошу присісти отам на канапі, маю до тебе справу, — уважно роздивлявся Янчука кремезний чолов'яга у сорочці-вишиванці із гумками на рукавах.
Петро чимало часу сидів, як на голках, не сміючи зустрітися із поглядом господаря, що мовчав і критично, хоч і приязно, роздивлявся його.
— Тяжко тобі вчитися? — якось по-батьківськи заговорив він нарешті.
— Тяжкувато... Дуже програма складна в нас, — губився студент у здогадах, вирішивши зайвого не говорити.
— Батько твій був у козаках?
— Були, — почервонів Янчук, пригадавши, що про це він говорив Павлові Силовичу, Асі Соломонівні та Ліні.
— То правда і те, що у вас було десять душ сім'ї, а лишився лише ти один?
— Правда, — знову згадав він поінформованих, морочачись, хто з них міг розповісти його історію заввідділом.
— Підробляєш потроху на прожиття?
— Час від часу, як трапляється.
— То й мені щось своє, родинне й батьківське, розкажи. Може, і я тобі чимось зможу зарадити. Я також колись червонокозаком був.
Янчук, попри своє попереднє рішення, врешті зважено, хоч і коротко, оповів майже все про своє минуле, не утаївши ні безпритульності, ні вуличного жебрацтва та грота у Прикубанні, ні викрадення речей у «шобли» та її помсти, від якої лишився рубець на шиї. Згадав і управителя концесії дядька Гната з Чигирина, і Лізу Потапівну з Одеси, і добру Хорунжу на своїх учителів.
— Скільки ж часу ти був у Ростовській колонії? — уточнив заввно.
— Дуже недовго, бо наглядачі там безбожно обкрадали й об'їдали дітей і ті мерли, як мухи, по десятку на день.
— Як же так сталося, що німець поселив тебе разом із сином у себе вдома?
— Твердо не знаю. Думаю, може син, познайомившись зі мною при отарах, умовив його, щоб учитися від мене української мови, а може, дядько Гнат його на те підбили, попрохавши, — до них німець ставився приязно.