Довгу путь подорожнім пощастило скоротити, упросивши якогось водія за трояка довезти їх до міста в кузові на лантухах зі збіжжям, тож за кілька годин Петро й Лідуня вже домовлялися із бабусею про те, щоб у світлиці поставити для дівчини якесь ліжко, на що та врешті згодилася за 10 карбованців на місяць. На щастя, в баби Сари знайшлося на горищі старе ліжко-отоманка, тож уже тієї ночі Ліда спала у своїй постелі — при лампадці і тиканні настінних «ходиків». Петро ж довго не міг заснути: обдумував і долю сестри, і свою.
За порадою баби Сари Лідуня пішла на трикотажну фабрику ученицею і у вечірню школу на навчання.
Петро дякував долі, що тепер матиме зарібок на утримання сестри і не буде голодним, але доля заарештованих змушувала його пригадати і втямити вислови Кузьми Сидоровича, сказані колись батькові, пізніші — його сина Арсена Кузьмовича, а також недавні — Власа Гулака, Василя Самійловича і Віталія Чигирина, зміст яких зводився до того, що живуть вони «безправними в імперській колонії, де хижо й люто нищиться інтелігенція та історична пам'ять рідного народу».
До кінця того тижня Янчук турботливо-клопітно возився із сестрою — то на фабриці, то в поліклініці. Пропустивши лекції в технікумі, знову ходив до заввно, де дістав направлення для Лідуні в шосту, а для себе — в дев'яту групу вечірки. І звичайно ж, знайомився зі специфікою виховної роботи в колонії — з чотириразовим достатнім харчуванням там.
Янчукове життя поволі увійшло в майже посильне, хоч і дуже перевантажене русло. На радість і втіху вихователів і вчителів колонії він нерідко згоджувався чергувати за них у нічні години, маючи можливість, завдяки домовленості з нянями, не лише трохи поспати, а й у цілковитій тиші при світлі в учительській почитати книжки та конспекти від минулих чи до наступних лекцій у технікумі або ж приготувати, повторити чи визубрити домашні завдання з наявних підручників для середньої школи.
Події тієї осені були особливими, і Петро мимоволі, поза власним бажанням, був причетний до них. Вже в наступну неділю Кирило Курилович сповістив його, що в будинку саносвіти збирається важливий літгурток, куди із запізненням прийшов і він. Зібрання було, властиво, скликане саме для того, щоб оголосити про розформування студії за наказом начальника міськвідділу НКВС, бо «ніде не зареєстрована і не відповідає за змістом саносвіті». Всім було зрозуміло, що мотиви вигадані, репресивні, але вони характеризували час і його режим.
Із письменників був присутній лише Віталій Чигирин. Настрій панував приголомшено-пригнічений, бо всі до єдиного літстудійці були напередодні допитані Левшиним. Аркадія П'юро було ним суворо попереджено, що над його матір'ю, викладачкою французької та німецької мов в інституті, як дружиною колишнього кадета, розпочато слідство, крім того, йде збір підписів серед студентів з вимогою її осуду, «як буржуазного елемента, що пробрався у вищий навчальний заклад за завданням іноземних розвідок». Сина її, Аркадія, рятувало те, що він чимало часу жив у якоїсь вдовиці, як коханець, а та була впливовою особою у політвідділі партії.
Отож, взявши слово по об'яві про розпуск студії, письменник Чигирин, тепер також підслідний, виголосив прощальну промову, яка всім присутнім, а Петрові особливо, запам'яталася на все життя.
— Шановні друзі! — звернувся Чигирин до студійців приреченим голосом. — Йде інтенсивне нищення народу нашої України, її виробничих та інтелектуальних верств! Після голодоморів двадцять першого і тридцять другого-третього років, поряд із експлуатацією наших природних та людських ресурсів мають місце всебічна й тотальна експансія, анексія і кріпосницько-рабська колонізація, яким при напливі чужих «временщиків» нема аналогічних прикладів у світовій історії людства.
По відродженні у наше середовище неспинно проникають пройдисвітні прийоми нацьковувань режимниками спеку та обожнювачами ідолів в поєднанні з ординською агресивністю і інквізиторською пойнятістю, прикриті братством і псевдоісторичностями, облудствами й ошуканствами, несучи нам смерть, а світові — експортну революцію фашистського гатунку і невиліковної імперської паранойності через партократів, з посадами і без, що підписують все, осліплені страхом та бажанням вижити, зробити кар'єру і добитись хоч би мізерних привілеїв у житті.
Заповідаю вам, найпаче молодшим тут, як наступникам, свій життєвий висновок: із чиновними росіянами, якщо вони не зміняться в часах від якихось імперських трагедій, катастроф чи катаклізмів, не можна мати ніколи ніяких або хоч якихось людських стосунків, бо вони з діда-прадіда були, є і будуть тільки утриманцями, ошуканно-шельмовими і зверхньо-шулерними, чим би спекулятивно-шляхетним не були прикриті у своїх закликах, плакатах і лозунгах. Повторюю: були, є і будуть принципово-аморальними і зверхньо-гноблячими для нас!
Дії більшовиків до Лютневої революції, спай батьків наших із ними і їх послідовниками були непростимими помилками та злочинами. Про це вам волають мільйони уже ними знищених, в тому числі, і під Крутами. Результатом їх дій є сьогоднішнє становище нашого народу та уже тисячні наші жертви у так званих інтернаціональних бригадах у Іспанській революційній війні, не кажучи про тюрми, геть забиті нашою інтелігенцією, і дальні табори — селянством і робітництвом! Отож, заповідаю вам пам'ятати це, захищатися і передати своїм наступникам, щоб знали і не повторили дідівських, батьківських, наших і ваших помилок, поки живі! Так я хочу, так наказую вам! Дякую! — порвав він на шматочки якогось папірця і пішов, не оглядаючись.
Мовчки, розгублено, сковані заціпенінням сиділи присутні чималий час, аж поки П'юро, першим оговтавшись, не об'явив, що «на цьому існування літстудії припиняється»...
Янчук оту заповідь Чигирина запам'ятав навік, як мало хто із присутніх, і при зустрічі переповів її товаришам: Романові, Кирилові та Борисові. Перший із них запевнив його, що письменник фактично виніс собі смертний вирок.
Не лише серед студійців панували страх і розгубленість, — всі в місті відчували те саме...
Невдовзі сталася ще одна подія в житті Янчука. Якось у неділю Борис викликав його з колонії, щоб розповісти, що його дядька, який викладав Петрові у школі хімію, та тітку Олімпіаду Ониськівну, яка була вчителькою математики в колонії, почали таскати на допити за колишню підтримку петлюрівщини, що між турецьким і єврейським цвинтарями накопані великі ями і цієї ночі в них будуть звозити постріляних людей з тюрми, бо там їм уже не вистачає місця.
В Янчука того дня всі години були вже відпрацьовані, тож він розписався в журналі обліку і вони з Борисом пішли до товариша додому.
— Як ти подивишся на те, щоб за дня засісти між надгробками єврейського кладовища і дочекатися ночі, — спитав Борис Петра дорогою.
— А чи безпечно?
— Вночі нас ніхто не помітить, а подію побачимо на власні очі! Сусіди вже бачили, як чекісти при «летючих мишах» звозили мерців у дальні ями, — намагався загітувати Петра Борис.
— Раз ти так наполягаєш, я не проти, — згодився Янчук.
— От і добре, от і гаразд! Зайдемо до моєї мамели пополуднуємо, скажемо їй, що я ночуватиму в тебе, та й махнемо на місце залягання.
— То мусимо сходити ще й до мене, щоб сказати, що ночуватиму в тебе.
— Лади, брате! — Педь був явно у захваті від свого задуму.
Як тільки друзі влаштували собі спостережний пункт на цвинтарі, облюбувавши місце в густій малині в кутку, звідки ями були добре видні, вони помітили двох міліціонерів, що обійшли та перейшли по діагоналі цвинтар, а згодом зауважили інших, що вартували вздовж кварталу із ямами.
Ставало прохолодніше, тож студенти підгрібали під себе листя й галуззя, щоб не лежати на сирій землі, мерзнучи, але не шкодуючи про вчинене.