Десь перед північчю надійшов додатковий відділок міліціонерів із «летючими мишами», слідом громохко прибула машина. Міліціонери, поділившись, почали розвантажувати її, повну трупів, і кидати їх у яму. Заледве була випорожнена машина, як із гуркотом під'їхало кілька підвід, запряжених у парукінь, теж завалених трупами, накритими парусиною...
Улюлюкали плаксиво на яворовому та акаційному вітті сичі, перекидали по місту своє гавкання пси, і до самого ранку гримотіли машини та підводи від тюрми до цвинтаря — аж засідці задубіли від холоду, за усім тим споглядаючи. Та врешті почало світати, дальній грюкіт припинився, остання машина й підвода були спішно розвантажені і всі міліціонери взялися дружно закидати ями.
Коли міліція розійшлася, хлопці, цокотячи зубами, звелися на рівні і роздивилися зблизька місце масових поховань: крім загорнутих вчорашніх двох і закиданих сьогоднішніх двох, лишалося ще дві зяючі ями — напевне, на завтра.
Тета Паша, як Борис із Петром прийшли до неї, перемерзлі, висварила у гніві обох, чи здогадуючись, чи й знаючи, де вони провели ніч, наказала навіть не заїкатися нікому про те, що побачили, і дала їм на сніданок гарячого. А наступної ночі до ранку просиділа з Борисом у дворі під парканом, нарахувавши сімнадцять підвід і шість машин, що перевезли трупи убитих з тюрми у решту ям на цвинтарі.
Наступного дня, як Борис із Петром навідались на цвинтар, вони побачили старанно накиданий свіжий грунт на ямах — в розрахунку на його подальше осідання.
Факт кривавого злочину закарбувався у Петровій пам'яті навіки! Крім усього, він дізнався від Леся Гомона, що і Чигирина, і матір Аркадія П'юро напередодні було заарештовано. А через пару днів Борис сповістив Петра, що і татегу його «щипають», що в інституті зробили трус, а у склепищі реквізували багато давніх, найпаче історичних, книжок і цілу їх гору попалили у дворі.
Саме в ці дні бабуся Параня, перебираючи свої потаємні вузлики і закутки з реліквіями, знайшла там старого чоловікового кишенькового годинника у посрібленому і полудненому футлярі-«шабатурці» із яскравою квіткою троянди на циферблаті та й подарувала його Петрові, від чого студент мало не затанцював на радощах.
Один із міських годинникарів, Ошер Маркгрох, високий і статний уже літній дідуган, що працював від артілі у ятці на Хрещатику, обдивляючись уважно спершу Петра, а потім у лупу-монокль його давно мертвого годинника, поспівчував хлопцеві: «Річ ця тепер — хіба гарна забавка, хоч циферблат досить рідкісний, ще турецький».
— Може таки, дядьку Ошере, ви якось його оживите!? Баба Сара Фанштейниха казала, що тільки ви зможете осилити цю роботу за недорогу ціну!
— Звідки знаєш імена — і моє, і баби?! — пильно подивився годинникар на студента.
— Сусідка вона моєї бабусі — через паркан живемо, а з її онуком Льовою Бервальдом я на турніку вправляюсь і до рабина ми разом ходили, — як медом помазав Янчук.
— Немає таких деталей у мене, але пошукаю, може й зремонтую, як поталанить, — і старий майстер зацікавлено взявся длубатись у металевій скрині із безліччю годинникарського мотлоху. — Приходи через тиждень, може, я щось і зумію зробити — але без гарантії!
— Прошу тільки циферблата лишити!
— Буде по-твоєму! Він тут — як рубін на шишці!
— А чи не можна буде продати шабатурку?
— Кому вона потрібна, хлопче?!
— То прийду через тиждень, бувайте!
— Бувай здоров! — ледь відкараскався майстер від настирливого клієнта.
Щонеділі вечорами на Хрещатику тротуари і бруківку заповняли маси «променадників». Ходити взад-вперед саме у цьому місці було звичаєм черкасців, тож Хрещатик шаркав тисячами підошов, жебонів розмовами — тихими, пристойними, статечно-чемними, здавна уведеними у звичай. Матері виводили своїх доньок «на показ» і придивлялися до потенційних «кавалерів», особливо військовиків, що проти інтелігенції і робітників були втричі краще забезпечені — і зарплатнею, і безкоштовним обмундируванням, і пайками, і квартирами. Шниряли тут і підлітки...
Янчук вибивався із загального правила — обходив Хрещатик, бо ніколи не мав вільного часу, але на цей раз, вийшовши від майстра, влився знічев'я в людський потік і неждано-негадано зустрівся із Ліною Жук та її подругою Оксаною Крижанівською, дівчиною тичкуватою, з короною дуже кручених вороних кіс, що навіть закривали їй лице.
— Ти, Петре, тут?! Марнуєш час?! — по вітанні спитала здивовано Ліна і пішла поряд із хлопцем, тягнучи за собою подругу. — А я вже не знала, де тебе й шукати, — явно зраділа дівчина. — Батько з матір'ю дуже тебе хвалять!.. — тільки тепер Янчук здогадався, що Ліна — дочка заввно. — Чувала, у тебе сестричка знайшлася!? От і чудово!.. — щебетала без упину. — Може, проведеш нас додому з цього ярмарку? — попрохала.
— З радістю!.. Я тут випадково, спокусився цікавістю, що ж тут роблять статечні черкащани, а найпаче, отакі чарівні панни, як ви, — спробував пожартувати Петро.
— Я говорила тобі, Оксанко, що він — унікум! Такої долі, як його, і в романі не вичитаєш! Вірші пише й оповідання! В технікумі вчиться і у вечірній школі — ще й одночасно працює! Не повіриш!
Янчук увійшов у раж, переповнюючись настроєм і натхненністю: сіяв латинськими висловами, декламував вірші, оповідав цікаві історії, переказував анекдоти...
На якомусь розі Оксана спинилася, подала Петрові руку, подякувала обом і сховалася у хвіртці.
— Її батько викладає у нас латину, — чомусь посмутніла Ліна.
— Оксана — донька Крижанівського!? — спаленів у душі Янчук, адже тільки-но хвастав перед нею. — Я оце тільки-но здогадався, що твій батько й ти вчинили для мене! Спасибі тобі сердечне! — Петро хотів поцілувати дівчину, але та вивернулася в'юном.
— Це моя тобі віддяка за приємно проведені зустрічі і доказ, що можна дружити і без цілунків, — потисла Ліна хлопцеві руку. — Хай тобі щастить і на добраніч! — поспішила дівчина, хоч вони ще й не порівнялися із її дверима.
Петро якийсь час постояв у розгубі спантеличено та врешті пішов додому, невдоволений собою. Вечір був холодний, із Дніпра дув сіверець, щипаючи хлопця за носа й вуха... В хаті Павло Силович топив грубу, бо бабуся почувалася недужою.
— У місті йдуть поголовні обшуки й арешти, розстріли й захоронення, — сказав Кліщук тихо, підкидаючи полінця в огонь. — Мого доброго знайомого Якова Погаратного, що був колись міліціонером, а тепер працює вантажником на станції, арештували разом з товаришами. Тепер взялися за школи, технікуми й інститут, тож будь обачним, тим більше, що ти у Левшина на примітці.
— Невже проти того свавілля немає ради в людей?!
— Боротися з ним сьогодні, це бити батогом по обухові, Петре, це Сізіфова праця... Дурнями були всі: і червонокозаки, і солдати, і наші революціонери, і партійні діячі, що не підтримали своєчасно укапістів і боротьбістів чи Петлюру, Грушевського й Винниченка, — тяжко дихав Павло Силович. — Доведеться і мені, мабуть, розрахуватися і переїхати у рідне Погребище, — напіввідкрив він дверцята груби і пішов до себе в кімнату.
Янчук ще якийсь час посидів на стільчику під грубою, потім перейшов навшпиньки горницю, у якій спала Лідуня, і тихо закрив за собою двері з наміром узятися до уроків і конспектів. За вікном у явориному вітті завивав сіверець, зриваючи останнє листя, що подосі протрималось, і шарудів ним по дахові, прохолода в кімнатці поволі замінялася теплом від груби, а наука Петрові ніяк не давалася, бо перед очима стояли ями на цвинтарі і палахкотіли книжки на дворищі інституту.
«Мушу завтра ж навідати Василя Самійловича чи Петра в гуртожитку, щоб хоч щось від них дізнатися, — прийшло раптове рішення. — А-а-а... буду таки обачним: погуляю увечері навколо, придивлюся, а тоді вже й загляну, хоч на пару хвилин, а то якось не по-людськи виходить...»
Наступний день минув у загальній скованості і в мовчазному траурі, про причину яких здогадувалися (чи й знали напевне) вихованці колонії, що читалося в їх очах. Петро, як агітатор-пропагандист, зранку заведено понавирізував із газет статей для політхвилини та понаклеював їх у спеціальному журналі, а на великій перерві прочитав персоналові колонії замітку із «Правди» про фашизм у Німеччині й Італії, що придушує революцію в Іспанії. На додані Янчуком від себе подробиці про спалювання німцями творів Маркса і вождя світового пролетаріату Леніна більшість слухачів, як здалося Петрові, не відреагувала, тож він залишив журнал у кабінеті директора на сейфі з готовим рішенням пропустити практику в технікумі та навідатись до Василя Самійловича, що домовлено чекав на нього.