— Півінституту викладачів та працівників наших ходять на допити, хлопче, а мене ще Бог милує, та знаю, що то ненадовго, — привітавши гостя, заговорив господар. — Знову спалили гору книжок — і давніших, і періоду відродження та українізації, б'ючи себе в груди, що вони ленінці!
— А хто ж по Вашому насправді той Ленін? — запитав зацікавлено Петро.
— Ленін, хлопче, — запеклий єдинонеділимець, вихований у тюрмонародно-жандармській атмосфері, який, фактично, порятував імперію, безприкладною критикою вибивши потрухле самодержавство та замінивши його ідеї своїми і перелицьованими царськими. Його критично-погромні статті і нещадні виступи про надуту національну гордість росіян були невідпірною приманкою для всіх інородців, настрої яких він уміло використав для збереження монархії. Недарма Володимир Пуришкевич, реакціонер-анархіст і чорносотенець, хвалив його за рідну органічність імперіалістично-національної великоросійської ідеї цілісності і неділимості тюрми народів, — вогнем горіли очі господаря. — Масові розстріли нашого люду, особливо інтелігенції, без суду і слідства, гуртові захоронення: у шести ямах коло єврейського цвинтаря, у трьох — під сінно-базарним храмом, у чотирьох — за Покровським кладовищем, ще в чотирьох — за Кривалівським кладовищем, у двох — за цукрозаводом біля брам колишнього монастиря — хіба це не достатні свідчення незмінного продовження Сталіним душегубної ленінської політики?! — палали гнівом очі професора.
— А як же з Комуністичною партією?..
— Вона така ж далека від комунізму, як Земля від Сонця! Партійці, в першу чергу — дармоїди й утриманці, в другу — бандити-убивці, шпигуни та агенти експортно-імперської революції і лише в третю — масово осліплені-ошукані чи обнадіяні можливими пільгами та безпекою від режимних переслідувань, як ось я, наприклад. Людського в партії немає нічого, а при зміцненні імперії за рахунок рабської сили і всенародних жертв — і в майбутньому не буде!
— То так буде вічно?
— До аморального саморозвалу, думаю, буде, а там — не знаю... Мабуть, ніхто тобі того не скаже напевне...
Поговорили ще про те, про се... Янчук все сподівався, що Василь Самійлович дасть йому якусь рідкісну книжку, але професор про те і не думав, тож Петро почав прощатися.
— Ходи здоровий! Гараздів тобі! А про мене — ані слова, як домовлялися!
— Само-собою! — Янчук спершу оглянув через паркан вулицю і лише потім вийшов із двору.
«Декан, професор, член партії, а живе у страсі, як і всі інші! Що ж це за життя, що за держава, де влада не дотримується конституції і не рахується із задекларованими правами громадян!?» — думалось Янчукові дорогою на вечірні уроки до школи.
Додому вертався з Лідунею, як завжди, пізно. Дівчина в черговий раз тарабанила йому про те, як дядько Левко відвів її, пухлу, ще тієї весни до Хорунжої, і як їй там сито жилося, як минулого року арештували «за саботаж і шкідництво» Нестора Миновича, а цього «за ухили» — Варвару Степанівну. Петро ніби й слухав, але думками повертався до розмови з професором, який на завершення назвав владу «наслідувачкою» німецько-фашистської...
Ніби у продовження теми наступного дня на бульварі по дорозі з колонії в школу він зустрів Бориса Педя.
— Салют! От добре, що ми зустрілися! — сказав товариш із іронією й сумом. — Чудеса в решеті відбуваються! Арештували отого «ромбового» корпусного лікаря Висоцького, що викладав військову санітарію та гігієну у вашому технікумі і в інституті, разом із водієм, що возив його, — сповістив утаємничено. — А до нас нічним потягом із Києва приїхав мій дяха Потай. Про щось шепнуться, криючись від мене, з мамелою... А сьогодні рано він збив із дощок скриню, наклав її книжками, журналами, газетами, при мені закопав її і залив місце водою... Може, зайдемо до нас?
— Уроки ж у мене! Хоч, правда, перші два — креслення...
— Пропусти! Може, щось вивудимо від дяхи... Він же, сам знаєш, ще з літа має мене за пустуна, а тебе — за вундеркінда... Пробував розпитати його, то отримав у відповідь: «Багато знатимеш, далеко підеш, як чека не допоможе з арештом».
Спокуса почути щось цікаве взяла гору, і Янчук завернув до Педя... Йому було дуже шкода Висоцького, як рідного, — на подив приязного, бадьорого, дотепного, ерудованого, ставного, у рипучій портупеї, зеленавих завжди старанно випрасуваних галіфе і в гімнастерці з ромбами на петлицях.
— У тому, і Борко, і Петре, більш ризиковано-трагічного, ніж дивного, — сказав дяха Потай хлопцям, як Борис «на заводження» похвалився новиною з інституту про Висоцького. — По всій Україні військовики-викладачі арештовані, а Школи Червоних Старшин, що вони їх кінчали, лавними маршами відведені в тюрми Києва, Харкова, Луганська, Сталіного, Одеси, Вінниці, Чернігова... Та найбільше тепер в Україні заарештовано письменників і журналістів. В самому Києві, кажуть, десь близько тисячі. Мій сусіда по мешканню, Гео Шкурупій, запевняв мене перед арештом, що й більше тисячі, якщо рахувати і артистів.
— А той Шкурупій за що арештований, дядьку? — згадав Петро читані колись його «Монгольські оповідання».
— За «Міс Андрієну», як цілком буржуазну.
— То що ж це твориться, дядьку Потапе?! — траурним голосом вигукнув Янчук.
— Іде знищення нашого народу, а особливо інтелігенції, — після короткої мовчанки сказав інженер-мостовик. — Якщо між нами, юні друзі, то директивники-догматики монопольно-свавільної влади режимно-казарменного утопічного комунізму і дутого інтернаціоналізму під диктатурою пролетаріату творять і уже створили найреакційнішу на усій землі капіталістичну імперію, прикриту символами соціалізму, із режимом спеку, що перейшов усілякі межі людяності своїми ницістю, хижістю й лютістю, — завівся дяха Потай. — Осуджувати, Борисе-небоже, Москву, — натякав він на якусь їх попередню розмову, — можна, але усіх росіян — зась! Трудящі з них — у Москві, правда, таких практично немає — не гнітяться і не визискуються хіба лише національно. А те, що Лівша підкував блоху саме в Росії, що у жодній іншій державі подібне навіть у буйній уяві недопустиме — швидше облудна компрометація, ніж похвала російському народові. Все це — криводзеркальна ширма, що спотворює, перекручує й калічить російську дійсність і справжню уяву про народ, як і вся попередня російсько-дворянська історія, що прищепила йому псевдопоняття про себе і продовжує робити те саме сьогодні при голому королеві — деспотові Сталіну і його запопадливо-брехливих прибічниках-догматиках. Справжньої, дійсної історії російський народ не має і не вивчає — лише вигадану, з початку і до кінця. Тільки подумайте, юні друзі, села сьогодні партовладцями та визиском доведені до надкріпацтва й рабства, міста поставлені в черги до мавзолею-боввана, де нічого не «викидають» і не «дають», і до «робкоопів-торгсинів», де часом щось таки «викидають» і «дають». Анекдот?! Нісенітниця?! Так би було, якби не суцільне мракобісся і божевільний безум багатьох маренців у всьому суспільстві...
Для Янчука розмова була вкрай цікавою, але він мав спішити до школи, тож подякував і перепросив дяху Потапа. Почуте передумував не лише дорогою, а й на уроках...
Додому йшли знову з Лідунею. Мороз був тріскучим. На Розкопному вузвозі несподівано наткнулися на Фесю.
— Пошила Лідуні шкільного фартушка-опинку в дарунок, — подала модистка дівчині згорточок у газеті, — та вирішила вас зустріти... А ти, Петре, казав, що цеї ночі чергуватимеш, — непомітно наступила хлопцеві на ногу, — видно, щось змінилося?
— Ні, не змінилося, просто мені треба взяти інші підручники, а заодно відвести Лідуню. На дванадцяту ще встигну! Дякуємо тобі, Фесю, ми обидвоє, а тепер пробач — поспішаємо, бо боюся спізнитися на чергування, — дав Янчук зрозуміти, що швидко повернеться.