Поглиблювалася дружба Петра із сусідом Льовою, не лише завдяки спільним ранковим вправам на турніку та іншому спорядженні, а й дякуючи зустрічам у вечірній школі. Не цурався він і бабусі Сари, що все більше розпливалася навсебіч. Глибилися його добрі стосунки з її онуками Фімою та Гольдою, що не рідше, ніж раз на місяць, навідували бабусю, приносячи іноді й Петрові — а тепер і Лідуні — якісь речові дарунки. Хоч Петро привіз сестрі решту речей, подарованих Хорунжою, ці були для дівчини неабиякою втіхою.
Льова мав гітару і мандоліну — дарунок від матері, що «віялася десь в Одесі», — і Петро ще з минулого року вчився грати на них разом із ним. Тоді вони ходили в синагогу, як там не було хасанів-співців, маламедів-учителів, талмуд єрів-учнів чи інших кле кедиш — божих людей, до тепер заарештованого рабина, що гостив їх повними жменями цвілих медяних пряників. Петро ж учинив Льові, на його настирне прохання, неоплатну послугу, підмовивши дівчину Іду зі своєї групи познайомитися з ним ближче, на її радість теж.
У Черкасах євреї тоді мали свою початкову школу і релігійну общину, їх представники входили до складу міського управління і ради профспілок, а в торгівлі, освіті, медицині, службі побуту вони чи й не переважали. Але більшість українського населення міста не лише не виділяла їх із загальної маси черкащан, але й часто-густо навіть не здогадувалася, хто вони є, бо спілкувалися вони українською мовою, були працелюбними й совісними. Мешкали вони, в основному, у власних хатах на двох вулицях: колись Хрещатій-Нагірній, а тепер Урицького, і колись Митницькій-Підгірній, а тепер Шолом-Алейхема. Деякі їх хибари тулилися ластів'ячими гніздами і деінде по ярах та узвозах. Називали вони себе «жидами», так про них казали і міщани, і нікого те не ображало, бо здавна таке їх ім'я було загальноприйнятим.
Дні бігли за днями, весна буяла, Петро, завдяки доброму харчуванню, набирався сил, а дякуючи «Блокгаузу і Єфрону», — знань, відкриваючи для себе безмежно глибокий і невідворотно заманливий світ. Та, поряд із тим, йому все більше хотілося втіх від кохання, якого не було, аж поки не стрілася йому Ліна, яку він якось увечері легковажно повів у театр на контрамарки, але цього разу вільних місць не виявилося, і тоді дівчина, посміхнувшись, потягла його в ложу, що була їх родинною спільно з іще якимось начальством, представники якого своїми розмовами заважали обом зосередитись на п'єсі.
Проводжаючи дівчину додому, Петро захопливо оповідав їй історію Черкас, прочитану у Василя Самійловича у «Старшинських описах» і «Козацьких люстраціях». Хлопець усвідомив, що справив на неї незабутнє враження, але разом із тим зрозумів, що зустрічатися з нею зможе лише тоді, коли вона сама того захоче, як і Феся, а відтак — що і вона йому не пара. Приязно попрощавшись із дівчиною під її хатою, Петро пішов додому з твердим переконанням, що більше ніколи не проявить ініціативи, і слова свого таки дотримав. При якійсь наступній зустрічі він в черговий раз подякував дівчині за поміч, перепросився, бо поспішає, і фактично втік, так що й вона те зрозуміла.
Близився час сесії. Студенти у скверах, садах і парках ходили, як божевільні, шукаючи вільної лавки чи й залазячи в чагарі, подалі від людських очей, щоб зубрити, зубрити і зубрити цілими днями, п'яніючи як від науки, так і від переповнення юними чуттями. Петро, по домові з директором, крім того, що навідувався поснідати, пообідати й повечеряти, брав тепер і нічні зміни, тож про кращі умови для навчання і не мріяв, бо ж готувався до сесії й іспитів ночами у вчительській!
Незважаючи на те, що Біломорканал, як комуністичний пролог до індустріалізації країни, було розпочато ще в 1931-му році, а закінчено під барабани і фанфари у 1933-му, з'єднання його 227 кілометрів із Волзьким басейном та рікою Москвою продовжувалося під наглядом колегій, трибуналів, ОДПУ, двійок, трійок, ОСО, спеку НКВС і воєнколегій подальшими роками. Ще на початку 1937-го року «ДмитрЛАГ» докладав на кожний кілометр поглиблюваних трясовин, драгв, мочарів, плавнів і озер по 10 тисяч копальників-смертників, а на кожні 37 кілометрів штучних фарватерів — по 40 їх тисяч, загалом досягши до чотирьох мільйонів жертв тільки з України!
Хто, як і коли відшкодує нашому народові оті втрати?! Більшовиків-партійців, які готові були визнати себе винними, «бо так вимагає партія!», які тоді підписували відозви про масові покарання і своїх вчорашніх соратників, обвинувачувати гріх, бо засліплені. Тоді в користь чийого «живота» клалися оті невинні трудові жертви інонародів і яка ціна отої індустріалізації товариша Coco — соратця і продовжувача справи великого Леніна?! Чи не найперший серед винних в Україні — справжній «ворог народів», «більшовик сталінського гарту», душогуб із далекого Сибіру Постишев — член ЦК КПРС, що координував голодоморно-геноцидні набори-вербовки тих жертв-«будівників».
Мимохіть і мимохідь
Секція 2
Утопали городи, хати та двори, вулиці і сквери у зелах і квітах, плили по парких підсоннях настояні на цвітті трав ранкові тумани, носилися метелики і пелюстки цвіту серед пістряво-строкатих чи й перістих суцвіть, плакали горлиці, цівкали синички і кричало вороння над соборним базарищем міста, як якогось весняного ранку Петро Янчук простував через ринковий майдан дорогою до роботи.
Часу було досить, то й не поспішав, а перед одним із прилавків зупинився, як укопаний, побачивши невдалік таку вродливу циганку, що серце його спочатку зайшлося від небаченої краси, а потім оніміло від її погляду — відірваного від оточення, втупленого в кобальтове небо, який чарував і заворожував чимось магічним і несказанним, як колись краса «дівахи» Марії з Чигирина.
З пам'яті виринули слова, які він тут же поспішив записати в нотатник, що завжди був при ньому на такий випадок:
Не докінчив Янчук вірша експромтом, бо дівчина раптом змірила його довгим поглядом і пішла з базарища, прискорюючи кроки, поки й зникла за рогом. Пішов, оговтавшись, і він за ріг, забачив її далеченько, зітхнув і попрямував бульваром у протилежний бік, по путі спиняючись і дописуючи вірша, що виливався у досить пристойний романс.
Правив, редагував, дописував він його і на роботі, і в технікумі та школі, ясно бачачи перед очима циганку, врешті, переписавши начисто, поніс до редакції.
— Ти так постригся, що я й не впізнав тебе, Петре, — зустрів Янчука редактор, в кабінеті якого саме сидів Лесь Гомін. — Як же це ти з такою кучмою розлучився?
— Жарко з чуприною стало, то збавився її.
— Щось приніс нове й варте?
— Приніс, не знаю, чи варте.
— Давай подивимося. «Циганка»? Заголовок інтригує! Я також не байдужий до їхнього роду, — почав мовчки читати. — Це, брате, скажу я тобі, щось! — подав вірша Гомонові. — Подивись, Дмитровичу, ти, бо кажу ж, до циганок, та ще й вродливих, я неспокійний...
— Цілком пристойний романс, я б сказав, навіть непересічний, — Лесь почав читати вголос. — Довірливість, зворушливість, проникливість, щира інтонаційність, широке своє світобачення і особлива мелодика викладу, — віддав він вірша редакторові. — Росте молодь, попри всі заборола, хоч утрат нам, звичайно, не вернути, — сумовито зглянувся він із редактором, мабуть, на знак попередньої їх розмови.