— Я тут прихопив дещо до оказії, то не осудіть, коли-що, моєї нерозторопності, — витяг Петро з портфеля пляшку «Пшеничної» і згорток із ковбасою. — Дозвольте вручити вам мій внесок у цю трапезу.
— Оце лепта! Мушу тобі її компенсувати в гонорарі за «Циганку» — наші складальниці вже співають її, до речі. Ось маєш гранку з неї, тішся, буде надрукована в позавтрашньому номері, — подав Сава Панасович Янчукові вірша.
— Деякі початківці — не те, що їхні вчителі-письменники — дещо пишуть і мають з того і радість, і зиск, — під'юджувала господиня присутніх за столом. — Читала ту «Циганку» щойно, хлопче, віншую тебе з успіхом, бо дехто при заздрощах того не втне, — продовжила виклично.
— Ми також ґратулюємо тебе принагідно, Янчуче, нехай «Циганка» буде прологом до твоїх подальших успіхів! — вклинився завжди ожурений і мовчазний Лесь Гомін.
— Не приймаю докорів господині, бо першим оцінив цю річ, як удачну, — заявив редактор.
— Думаю, шановні гості, почнемо без Тодося, бо картопля вистигне, — звернулася до всіх Ляля. — Наливай спершу нашої, Леоне.
— Я, як піонер, завжди готовий! — почав господар розливати в келишки каламутний самогон.
— О, слава Богу! І Тодось до нас! — вигукнула господиня, побачивши того через вікно. — І йому наливай!
— Тут якраз його норма, — вилив Недоля залишок.
— Як усі не проти, то неповного келишка я б узяв собі, — попросив Петро у присутніх.
— Хай буде, — переставив редактор неповну чарку студентові.
— Доброго дня! — звертався новий гість до застільців. — Не міг вчасно добратися, то простіть, — розвів руками в порозі.
— Сідай до столу хутчій, бо вистигне картопля і випарується чарка!
— Спасибі, із задоволенням!
Всі дружно випили (Янчук про себе відмітив, що самогонка була неймовірно міцною ще й смердючою!) і приступили до наїдків (Петро завбачливо поїв удома, тож лише для годиться спробував почастунків зі столу, відчуваючи, як хміліє).
Перекидались новинами, цікаві розмови почалися, як були випиті Петрова «Пшенична» і ще одна півлітра самогону, від якої студент ледве відкараскався. Хлопець прислухався до полеміки за столом, намагаючись не забути нове для себе слово «ґратулюю», оцінюючи присутніх за їх висловлюваннями, дедалі розв'язнішими. Найактивнішим був, безумовно, редактор, особливо, як господиня закрила кватирки, щоб не чути було за вікном.
— А король-то голий, Тодосю! І нічого вже не лишається, крім фіміамів і кадінь! А ще — рокованих цифр: 5, 4, 3, 2,1 — то пак «п'ятирічку за чотири роки у третю зміну двома руками за одну мізерну зарплатню»! А дармоїди ж різних Гатунків і апетитів множаться, як блощиці, і несть їм числа! Причому, зверни увагу, все більше їх наїжджих, як пухлинного метастазу у нашому середовищі. У близькому майбутньому претекст захищатиме їх, уже як своїх, може й збройно. Царське князівство, починаючи із кривичо-суздальського, а потім і Росія незмінно анексували землі сусідів, будуючи малі бекетні остроги, завбачливо хоронячись у них від інших загарбців, розширюючи оті острівці-остроги на чужих землях, як уже ніби своїх споконвіку, — гарячився в запалі підпилий Сава Панасович.
— Люта та хижа жорстокість, що сягнула людських замеж, дволикість чиновних, їхні блюзнірство, брутальність і захланство, війни, агресія та анексії були, є і будуть, на жаль, по змозі приховуваним лицем Росії-імперії. Тепер не лише в Іспанії, а й скрізь у світі розсіяна через Комінтерн її шпигунна агентура і її підданці, як наш киянин Ілля Еренбург у Франції, що паплюжить демократію, живучи її благами і утримуючись її багатими доробками.
— Я цілком згодний з тобою, Саво, але що конкретно слід чинити нам, щоб спинити голодомори, закріпачення і поработіння рідного суспільства, його демографічні засили в чужі залісся, русифікацію і асиміляцію? Що робити, щоб наші інститути, як ти кажеш, не лишалися на трьох слонах — персонах Зевсових атланток-титанок — Троцюк, Нероди і Найди? Уже ж лекції стали читати навіть студенти й аспіранти! — ледь не з плачем переймався поет Осьмачко.
— Суцільні експропріації через непосильні податки: хлібні, м'ясні, молочні, фруктові, медові — в колгоспах, майнові — при арештах «буржуазних елементів» і «вірних ленінців» людоморами; вилучення літературних творів, як «ідейно ворожих»; примуси підписувати вимоги про суд і кару над рідними, про відмову людей від себе і своїх поглядів, святинь і переконань — кидають наш народ у безпам'ятство і маразм неспротиву, в деменцію забуття! То як те все можна мовчки терпіти і скільки можна?! — пристрасно та аж пойнято виливав поет давно наболіле.
По чималій мовчанці редактор повернувся до розмови про оголений арештами викладачів інститут, хвалив професорку Троцюк, яка «переспавши пару ночей в Одесі із Маяковським, стала його „хмариною в штанях“, і його ж, бо „поет, переглянувши свою роль в популяризації Леніна та радянської системи, осудив себе навіки і покінчив із собою, услід за Єсеніним та багатьма іншими, як справжній великий поет і гідний громадянин свого часу“».
— А Горького, піднявши до неба лозунг «якщо ворог не здається, його вбивають», отруїв услід за Кіровим також Сталін та його команда чергових катів та поплічців, бо був недостатньо самодержавним і монархічним, а до всього того ще й не слухав свою пані Пашкову, засипану та засліплену вождевими подарунками та інтригами уже й після смерті свого наївного чоловіка, що нашу мову вважав «нарєчієм».
— Не лише і не стільки тому, гадаю, — вставив своє Гомін. — Як-не-як, а й він, всмоктавши імперність із материним молоком, як знаєте, виказував свою гнило-неділимську натуру отим валуєвським, що українська мова — лиш «нарєчіє» російської, і Винниченко вірно назвав його шовіністом.
— Всі вони — і найпередовіші — тільки шовіністи, — додав своє Осьмачко.
Янчука дуже захоплювала ота різнолика розмова старших — і політична, і літературна, бо застільці чергували її читанням уривків із прози: Гомін — із «Голгофи», а Недоля — з «Полонених хенців». Згадали, ушанувавши хвилиною мовчання, і двадцятисемирічного Віталія Чигирина, прочитавши уривки з його «Світання», «Дощу» та «Квітня», як доказів становлення письменника на літературний шлях, що завершився для заарештованого в селі Тіньки мабуть розстрілом. Наступне згадування голодомору, особливо кричущих фактів, коли машталіри забирали по хатах разом із мертвими батьками ще живих дітей, щоб не їхати за ними потім удруге, вже за мертвими, нагадало студентові жахи, яких він набачився в роки голоду.
Згадав отих наїздних викатників-виконавців — у чоботях, шкірянках і галіфе, при пістолях і гострих залізних ковіньках-щупах, якими вони легко протикали землю, коли в ній було щось свіжо закопане. (Згадав мимоволі, яку тітки Оксани ті нелюди обрадувано відкопали закиданого торік нужника, хоч господиня їх і попереджала про нього.) По відході таких погромних бригад люди, як правило, вмирали вже на десятий день...
Чи ж йому, Янчукові, не знати голоду, хоч і не двадцять першого, а тільки тридцять другого-третього років!? Хліба — з дубової кори, козельців, жолудів, кукурудзяних качанів, спичаків? Борщу із жаливи?.. Про карткову систему в містах знав: там трудівники одержували переважно по фунту справжнього хліба, хай і з непросіяного борошна, відібраного від ротів тих, що його виростили, годуючи імперію і мільйони її утриманців-агентів по закордонню, постачаючи на світові ринки нібито лишки.
Надзвичайно цікаво було студентові почути історію Черкас, яку непогано знав Лесь Гомін-Королевич. Почав із відомостей про музей Шевченка, а закінчив назвами вулиць: Воровського — Казбетської, Карла Маркса — Парадної, Жовтневої — Чигиринської, Урицького — Дахнівської, Косинського і Хрещатика, Свердлова — Козацької, Молотова — Суворова, Шолом Алейхема — Підгірної, Зеленої і Набережної, Сталіна — Святославської, Пролетарської — Кавказької, а ще Староподільної, Новобазарної, Митнодвірської, Берегової, Перевозної... Яр коло Василиці назвав Гуляй-горою, а поряд із Розкопною вказав на Дзелень-гору, Гору ж через Хрещатий Яр назвав Замковою... Пролетарський парк, виявляється, колись звався Палацовим, а центральний ринок — Соборним майданом...
— Еклезіаст казав людям, — відповів Лесь Осьмачкові, — «все, що ти можеш робити доброго людям, — роби, поки живий, бо як умреш, того робити не зможеш». Ото й я кажу у відповідь на твоє, Тодосю, питання. Звичайно, коли мені один залітний інтелігент каже, що українці — це штучно відсепаровані росіяни, які не знають російської мови, не розуміють нашого братства і добра, то краще в розмові з такими повними почуття переваги, вищості і зверхності так званими інтелігентами стояти твердо на своєму у захисті найпаче історії й пам'яті, бо без того умремо, як народ.