— На ножа просишся? — спитав «пахан» після вислуху і роздуму над почутим.
— Був уже на нім, як ти міг помітити по рубцеві на шиї, і тобі не раджу Пора кінчати з твоїм богуванням, шкодить воно решті колоністів, а тебе приведе до краху навіть при загальному замовчуванні. Оля знову вагітна, а Пріся знову на лікарняному після аборту від тебе, і ще не знати, що буде з Казею та Вірунею, яких ти зробив своїми підстилками, не думаючи, вже не кажу про них, а й про себе.
— А кажеш, не працюєш на лягавих!
— На себе працюю та на таких же, як сам, сиріт, яким бажаю, як і тобі, вирватись із колонії і стати людьми, як усі, як їхні батьки були, а дечиї й зараз є.
— Знаєш таких, що батьків мають?
— Ще знаю, що декому і вісімнадцять, і дев'ятнадцять, і двадцять — при шістнадцяти-сімнадцяти у реєстрах!
— А кажеш, що не просишся на ножа!
— Те, що знаю, не використав і не використаю, бо прийшов сюди не лише за ситними обідами, а й для того, щоб директор був директором, а колоністи — учнями, студентами і врешті спеціалістами!
— А я, як бачиш, таким не можу стати.
— Чому ж не можеш?! Що ти — каліка який, чи що? Пора тобі належно це зрозуміти і перестати богувати, а взятися за ремесло — чи тут, чи деінде!
— Хочеш посадити мене у третю групу? Чи у першу, із «Чайником»?
— Для чого говорити про те, що зовсім нереальне?! Є гадаю, й інші можливості і для дівчат, і для хлопців-переростків, і не лише у майстернях колонії.
— Аж так навіть?!
— А чому б і ні, коли хтось осмілиться поручитися за них? У тебе таких немає, бо безперестанно тероризуєш усіх, зловживаючи їх людяністю, перетворивши колонію не у виховну, а у злочинну, примусивши навіть учителів працювати на себе!
— У тебе й такі факти є?
— А чого по них ходити далеко? Ти вже три роки у реєстрах числишся сімнадцятилітнім, а по підписах видно, кого саме ти погрозами змусив учинити ті злочини. Колись вони й «вистрелять» проти тебе. Сам знаєш: «цо задужо, то нє здрово», як каже Казя... Всі вже вляглися згідно з розпорядком, то йди і ти лягай, бо і для тебе то норма й правило. Так-так, іди і не сердь мене, та не змушуй до ворожості, — погрізнів голос у Янчука.
Сиділи якийсь час мовчки...
— Ти таки дуже просишся на ножа, а я не люблю зневажувати подібних домагань.
— Я також, то йди і подумай!
— Я тебе попередив, — звівся нарешті «пахан».
— Я тебе також, причому востаннє! — гукнув йому навздогін Янчук.
Петро йшов додому геть знервований та розладнаний, душевно ніби роздвоєний, в голові крутилися довгі терпкі розмови у Недолі і свіжа сутичка із «паханом», що напевне жив у колонії ще й не під своїм прізвищем.
А у сні йому приснилася Марія — із розвихрено-розвіяними косами, у квітчастій спідниці, що лукаво-весело та по-змовницьки підморгувала йому, запрошуючи до шаленого танцю, а його щось тримало, мов на ланцюгові. Згодом «дівася» перевтілилася у вдовицю Фесю Антипівну, коси із яшно-хвилястих стали чорними, рум'яне лице — матовим, а на лівій щоці чорно-сизі плямки геть збільшилися, і у сні дивуючи його своєю опаловістю...
Кінчалися останні цьогорічні сесії в технікумі і екзамени у вечірній школі. Тяжко було складати їх Лідуні, але втричі тяжче виявилося осилювати їх Петрові. З натугою врешті ледве склав усі на «задовільно», але був дуже радий з того, тішачись, що і сестра скінчила семирічку, і йому лишався всього рік до нового вищого життєвого щабля. Розумів, що людина планує собі одне, а Бог визначає їй інше, та досі Бог допомагав йому навіть більше, ніж він міг сподіватися.
Якось по обіді в їдальні технікуму до Петра підсіла його «менторша» Ася Соломонівна, звернувши увагу на його блідо-землясте від недосипання обличчя, і почала радити хлопцеві конче зробити передишку, взяти відпустку, придбати путівку в будинок відпочинку. Студента і окрилила, і водночас опечалила та пропозиція.
— За які кошти, Асю Соломонівно?! Адже із сестрою ледве зводимо кінці з кінцями, хоч моя зарплата й чимала.
— А коли твоя сестра закінчить своє учнівство на фабриці? — спитала, помовчавши.
— Ще три місяці треба, щоб стала якимось майстром.
— На канікули, а може і на потім, я допоможу їй влаштуватися нянею в хорошій родині — із добрим харчем і квартируванням. Вона ж у тебе вихована дівчина? — спитала.
— Як на мене, так, але ж має скінчити курси на фабриці!
— Буде нянею після курсів.
— Кому ж така няня потрібна?!
— Маю на увазі таких, що будуть їй раді. Вечорами зможуть відвідувати театр, кіно чи знайомих, а у вихідні — і того більше. Це вже, хлопче, інша мова. А у тебе в колонії коли ж відпустка?
— У вересні буде рік, як я працюю.
— Значить, відпустку можеш узяти в серпні, маєш 2 місяці?
— Так, у вихователів двомісячна відпустка, у вчителів — три, — не розумів Янчук, про що роздумує співрозмовниця.
— Отже, пиши заяву в місцевком профспілки на виділення тобі путівки в будинок відпочинку на серпень, прикладай до неї довідку від лікаря про стан здоров'я, дочекайся путівки, отримай відпускні за два місяці, частину виділи сестрі на прожиття, а частиною оплати путівку, та й спочивай цілий місяць, набираючись сил для останнього удару.
— Чи ж мені поталанить дістати ту путівку? — засумнівався Янчук.
— В тому допоможемо тобі ми з Вірою Володимирівною, як ти нас добре попросиш, але заяву маєш подати вже зараз, а довідку від лікаря принести до вечора.
По закінченні сесій та екзаменів Янчукові наполовину розв'язався світ! Перебуваючи тепер цілими днями в колонії, він не лише домігся в директора і педколективу під свою особисту відповідають грошей на придбання волейбольної сітки і баскетбольного кошика з м'ячами, «коня», перекладини, гантелей, фотоапарата з усім приладдям і начинням до нього, цілого набору струнних інструментів для музгуртка, а й почав настирливо клопотатися в Ореста Модестовича Жука про наказ наросвіти щодо зняття колючих дротів із парканів колонії.
Те клопотання було нечуваним і небаченим для педколективу і вихованців, але настирність молодого вихователя була такою заповзятою, що Орест Модестович, спершу категорично відмовивши Янчукові, врешті приїхав із кількома своїми комсомольськими інспекторами на загальні збори колоністів для розгляду пропозиції з вихованцями й адміністрацією, де виступ Петра остаточно переконав його, що такий захід украй необхідний і дуже вчасний, як засада виховання молоді в подальшому.
Поки у високих інстанціях, а найпаче в органах НКВС, вирішувалося оте немислиме питання із роздротенням колонії, Янчук закріпляв свій і так високий авторитет тим, що був єдиним, хто не боявся «пахана», встрявши з ним у протиборство на боці колоністів, а також тим, що, розписавшись за придбане для навчання і розваг, роздав усе гуртківцям під чесне слово, що також досі було небаченим, і тим, що активно учився разом із дітьми, як рівний з рівними, і спортивним іграм, і грі на музичних інструментах.
Більше того, Петро під свою відповідальність, бо був уже старшим вихователем, ще до зняття дротів із парканів і зміни режимності в колонії, одного недільного дня умовив чергових вихователів і нянь повести більшість дітей на Дніпро для купання. Від вихованців він отримав стільки несказанної вдячності, скільки її не мав від них тут ніхто і ніколи, зате наступного дня Павло Оксентійович вліпив йому сувору догану з попередженням, назвавши вчинок Янчука божевільним.
Тим часом Петрові стосунки з «паханом» загострювалися ще й через те, що хлопці-старшогрупники організували свою власну команду, вийшовши з його, а дівчата почали відверто ігнорувати його, тож тятива ворожди натягувалася все більше. Через тиждень чи два волейбольна сітка виявилася порізаною, м'ячі — проколотими, а гантелі — зниклими. Янчук, отримавши відпускні, компенсував зіпсоване й зникле, знову передав його гуртківцям і врешті вибрався на відпочинок у Ворзель, домовившись із директором, що той через місяць відкличе його з відпустки.