Завдяки Асі Соломонівні на вільні від навчання та праці години була влаштована нянею й Лідуня — у молодій жидівській родині з харчуванням, постіллю та вісьмома карбованцями платні на місяць. Янчука порадували ті умови ще й тому, що молоді люди виявилися дуже невибагливими й порядними, тож дівчина стала в них жити, як удома, допомагаючи господині доглядати маля, що почало щойно ходити й дещо говорити. Справило добре враження і вбрання Лідуні, ще від Хорунжої, а також те, що дав дівчині дівер, як Варвара Степанівна була вже заарештована, частину з якого перешила на неї Феся Антипівна, коли Лідуня ночувала в неї.
Тож Янчук урешті виїхав на відпочинок, не відаючи, що воно й таке. Ворзель прийняв його назагал царственно, що було з ним уперше, бо досі було йому недоступне і тому невідоме. Устаткована скромними меблями кімната на два ліжка в прадавнім бору із зашумленими кронами; зарядки, кроси, змагання, грища ранками; холодний душ за загородками протягом усього спекотного дня; пообідньо-вечірні кіно, концерти, вистави; гамаки й книги для тих, що бажають усамітнитися у повітряно-живичній ванні пралісу для читання чи спочинку; гортанно-скрипучі згуки круків, дзвінкі вистуки дятликів, тривожні скрики сойок, заворожливі плачі горлиць... Все тут чарувало Петра... Вже в перші дні він написав експромтом кілька віршів, продовжував і надалі... Написав і проспект про Ворзель...
Та цвяхом Янчукового перебування тут була від першого і до останнього дня велика, на три заходи веранда, куди подавалися чотири рази на день добротні страви, знецінюючи багату бібліотеку із читальним залом, де можна було взяти «на винос» навіть рідкісну книгу.
Петро рано, в обід і полудень та на вечерю, починаючи раніше за всіх і кінчаючи останнім, щодня заходив у кожне з трьох відділень веранди, з'їдав у кожнім, приміром, по склянці сметани чи випивав по сирому яйцю, лишаючи решту недоторканою, і таким чином потроював кожен прийом їжі. Його дії, звичайно, були зауважені й викриті, адже офіціанти мимоволі наглядали за відпочивальниками, а лікарі що два дні їх зважували.
Таким же прийомом користувалися й інші відпочивальники, найпаче два студенти університету, що нерозлучно ходили навіть у їдальню з книжками, та рудокоса й закучерявлена, з густим муратинням на обличчі Рита Шмідт, з якою він і познайомився на вагах, бо обидвоє неймовірно швидко, ніби наввипередки набирали вагу. Петро частенько супроводжував дівчину чи молодицю у бір із гамаком, у який і допомагав їй забратися. Була Рита досить ерудованою киянкою, але про більше — хто вона, де працює, чи заміжня — Петро так і не дізнався, хоч вона величала його другом, читала йому книжки на німецькій мові, давала читати свої, яких у бібліотеці не було, поводила себе при ньому чи не безсоромно, наприклад, могла сказати, що сходить до вітру, але на ближчий контакт із ним не йшла.
Петрові розповіді про Черкаси зацікавили Риту, особливо люди, природа, пляжі, навіть ринкові ціни на продукти, цікавилася готелем та цінами на мешкання в місті, але найбільше розпитувала про Соснівське курортне управління, про яке Янчук нічого певного їй сказати не міг. Рита верталася до цієї теми кілька разів, те управління було їй знане до деталей, йому невідомих.
Протягом місяця для оточуючих Петро й Рита виглядали як закохані, але насправді не було випадку, щоб вони переступили межу дружби у стосунках між собою, щоб Рита не пояснила Янчукові чогось, йому незрозумілого, бахвалячись при цьому своїми знаннями, вказуючи, що це з такої-то галузі знань, що деталі можна знайти у Брокгауза й Ефрона чи деінде.
Місяць відпочинку пролетів птахом для Петра. Як виявилося, він перегнав Риту у наборі ваги: у неї було додаткових шість кілограмів, а в нього — більше семи. В останній день відпочинку, ніби між іншим, Рита сказала Янчукові, що в разі, як він захоче, вона може допомогти йому по закінченні технікуму отримати розподіл помічником санітарного інспектора курорту в Соснівці. Але при умові, що він за її ж кошти забезпечить її квартирою або місцем у готелі, коли вона попросить його про це листом безпосередньо перед приїздом. При цьому вони обмінялися адресами, з чого Петро й дізнався, що Рита працює в наркоматі здоров'я інспектором курортоуправлінь.
Добирався Петро додому пароплавом, на палубі якого переглядав свої вірші й нариси, правив їх і готував до друку в газеті. Ритина адреса між ними була якимось дисонансом, як і Дніпрові береги між собою: правий — високий і порослий хащами, деінде підпаленими золотом близької осені, а лівий — пологий, розливний та заплавний, густо покритий чубатими очеретами, заставлений копицями і стіжками сіна, повний чередами худоби, табунами коней, отарами овечок і кіз під розкиданими густолистими вербами, верболозами й вільхами, навіть на островах.
Вслухаючись у татахкання пароплавних лопастів-глиць, Петро згадував Київ, через який удруге в житті йому довелося переїхати-перейти, немов якийсь інший світ, що не сподобався йому людськими вереміями, брязкотом трамваїв та криком потягів. Під плачі-крики чайок він думав про сестру Ліду і свою фактичну самотність у Черкасах, адже Борис поїхав на літо до «тахи» й «мачухенції» на Кубань, Роман із Кирилом — до своїх домів, Гриць Бойко — до батьків у Ліски, землячки-чигиринки Лані Олійник з подругами також не було в місті, щоб послухати їх спів під бандуру.
Думав і про те, як знову зануриться у клопоти колонії, у лекції й уроки, як займеться підвищенням рівня своїх знань, відвідуючи Василя Самійловича для читання того самого Брокгауза й Ефрона із врахуванням, звичайно, повчань Сави Панасовича: «Писалося то все здебільшого в угоду кесареві, а не Аполонові, бо при них діяло оте імперське „кому — на, а кому — ні“, що панує й сьогодні.»
Не дарма кажуть старші люди: «Як у гостях не добре, а вдома все-таки куди краще». Черкаси зустріли Янчука породинному ще від знайомих пляжів, а як були йому раді сестра Ліда, що навідалася до нього, попереджена листом, та бабуся Параня, що вже не могла його дочекатися, бо їй прийшли вже аж два перекази з Харбіну від синів, а допомагав їй одержувати їх завжди Петро.
— Лідуня, дожидаючи тебе, помила мені підлоги, то спочивай, а завтра, як твоя ласка, візьми візника та з'їздимо, поки здужаю, в банк по юані, хоч вони тепер у цих, прости, Боже, анцихристів і стали чи не втричі дешевшими, — взялася одразу до діла бабуся, як тільки Янчук переступив поріг. — Маєш листа отам на столі. Навідала мене ота модистка Феся, то й за тебе з Лідунею питала. Має доброго чоловіка, сина він нього Петром назвала, не нахвалиться ним. Була в мене і невістка-кацапка, та я їй сказала, що вмирати і не думаю, то пішла, як ніч темна. Кинув її онук, такий же, як і вона, гуляка й ледар несусвітній, — спішила господиня поділитися з квартирантом чи не усіма своїми новинами.
Подарувавши сестрі куплені у Ворзелі модні панчохи і випровадивши її, Петро взявся до листа, що виявився Маріїним, аж із Петропавловська-на-Камчатці. Читав його із болем і задоволенням, ще й досі таки кохаючи «дівасю», усвідомлюючи однак, що вже ніколи її не зустріне і що вона взагалі не для нього. Марія гаряче дякувала йому за ту пам'ятну ніч і бажала йому та Лідуні всіляких гараздів та щасливого майбуття, закінчивши листа словами з його ж вірша, посланого їй в Одесу: «Прощай і прощавай, ми не зустрінемося вдруге!»
Пізніше Петро переписував ворзельські вірші, етюд та нарис про будинок відпочинку, щоб назавтра занести все в редакцію. А потім ще довго не міг заснути, хоч і був досить зморений з дороги. Маріїн лист його розтривожив, Петро знову думав про неї, мимоволі порівнюючи її з новою знайомою Ритою Шмідт, яка була нерозгаданою й незрозумілою, геть незалежною і обдуманою в поведінці, але не такою вродливою, як Марія.
Наступного дня редактор схвально прийняв Петрову писанину, пообіцявши швидко її відредагувати і передати в набір, зауваживши, що з ним усе може трапитися із дня на день «при теперішньому наборі рабів на індустріальні будови епохи». Був Сава Панасович якимось замороченим, біля його робочого столу на підлозі лежала ціла купа пожмаканих паперів, попільничка була повна попелу, в присутності Петра за розмовами він усе те спалив у грубі.