Янчук при нагоді згадав редактора і Осьмачка, розмови на обіді у Недолі й оповіді Романа Дорошенка про Чигирин... Власне горе з «паханом» здалося йому тепер мізерним і не вартим уваги, але про тітку він Бориса сповістив.
— Ма-а-а! Мамело-о! — загукав Борис. — Чуєш, тітенцію Олімпу завезли в лікарню із припадком, вуркагани її смолою обмазали!
— Чого ж ти радуєшся, Бориско? — обізвалася із сіней тета Паша. — А коли ж то сталося, Петрусю?.. Казяться вовчата з жиру! — не підтримала сина, хоч і не любила зовиці. — Взагалі, світ іде обертом, вам пора те зрозуміти і співчувати людям, а не зловтішатися, — винесла з хати нав'язані вінки цибулі і розвісила на цвяхах під хатою — сушитися.
І додому від товариша Янчук ішов заклопотаний діями «пахана», і пізніше, сидячи на уроках у «вечірці», був пригнічений думками про те саме. Врешті вирішив іти ночувати в колонію. Мимоволі пригадав собі, що старші учні при останній демонстрації «паханом» свого впливу ніяк не відреагували, хоч досі він не раз зауважував їх прив'язаність до себе і їх дружній спротив Шилові. Виділяв з-поміж них Миколу Одарича, Ольгу Фурак, Гриця Лісовця, Андрія Гамана, Зіну Зозулю, Богдана Перепія, Василя Жолудя, Вустима Крутька, Казиміру Огляд, Владу Козуб, Марію Мних, Галину Пріхно, Лесю Сахно, більшість із яких були вже дозрілими статтю із втраченою цнотою, як знав або здогадувався Петро. Приклад Шила був заразливим і спокусливим, тож Янчук мав неминуче спинити його!
Орестові Модестовичу, крім питань про зняття з парканів колонії колючого дроту і про дозвіл колоністам відвідувати масові заходи у місті й поза його межами, Янчук пропонував також лишити в колонії класи й майстерні лише для молодших дітей, а всіх, старших п'ятої групи, вчити у міських школах, але освітянське начальство на ту пропозицію не пристало — як можна допускати «вуркаганів» до домашніх чад! Крім відділу наросвіти, колоністами відали, не в останню чергу, органи НКВС і міськвиконком, але й ті, й ті були зайняті набором «робсили» — не до дітей їм було саме зараз!
Тим часом колонія жила своїм життям: найстарші — на межі чекань чогось особливого, найменші безтурботно. Серед наймолодших улюбленцем усієї колонії був семилітній хлопчик, що завжди грав «мишку», Михась Гладько. Опасистий, вилукуватий, рудий, він був надзвичайно мирний і абсолютно безвідмовний щодо їжі. Попав він у колонію без прізвища і спочатку був охрещений «гладущиком», бо випивав глек молока, не відриваючись, але згодом його переінакшили на Гладька, бо за місяць він добряче поправився і таке прізвище вже більше йому пасувало.
Замовивши майстрові зготувати з півтора десятка деркачів та закупивши за свій кошт десяток глиняних свистків, Петро якогось дня роздав усе малюкам, і вони вчинили такий радісний ґвалт на дворищі, що годі було їх спинити навіть «паханові». Більше того, його намагання відмінити загальну радість викликало обур і спротив спочатку у малих, а потім і у старших, на що Янчук і розраховував. Допоміг вихователеві і Микола Одарич, закликавши його до музгуртка ніби для наладки гітар і мандолін.
— Говорю від усієї нашої групи, що добром це все не скінчиться! Матвій Швайка вже точить на вас «пірце»!
— А це ж хто?
— Та Шило ж, «пахан»! Його батько був сільським попом, а як церкву закрили, він із попадею переїхав десь під Київ, ніби на електровні тепер обидвоє працюють. Швайка з ними зв'язок підтримує через няню Христю... Матвієві вже двадцятий рік пішов, але ми б не хотіли, щоб його забрали у колонію для дорослих! І смерті, яку він вам готує, не хочемо! Всі старші учні хотять після десятої групи вступати до інститутів, всі вам довіряють і згодні допомогти, але так, щоб і звичаїв колонії не порушити, і різні не вчинити та лягавих не приманути. А як того досягти, самі подумайте, — Микола почав награвати на гітарі, бо саме заглянув підісланець від «пахана».
— Спасибі вам! — поміняв він тему при сторонньому. — Ніхто так не вміє наладити інструмента, як ви, Петре Карповичу!
— Так уже й ніхто?! А вчитель музики?
— Він уміє, але не хоче!
— Бо не просите, як слід.
— Це ж він музкерівник у нас, як же його ще й просити?! — з удаваним невдоволенням сказав Микола, продовжуючи награвати.
Того дня, а була неділя, Янчук додому не пішов, хоча свою зміну закінчив о дванадцятій і ще зранку запланував собі на вечір похід у кіно або театр. На душі в нього нестримно наростало тривожне передчуття. Із дванадцятої години чергувати заступила піонервожата Тамара Книш, яка була дуже рада, що Петро допоможе їй організувати обід. Між іншим дівчина призналася йому, що ненавидить «пахана» Івана Шила, бо той зрадив її, почавши жити з Казею.
Няні наповнили водою умивальники коло веранди і повісили рушнички, офіціантки заставили столи стравами, Тамара Книш за порадою Янчука попросила тичкуватого Павлика Гилку бути черговим на веранді, вчепивши йому пов'язку на руку, і малеча під лемент деркачів та свистків, помивши сяк-так руки по путі, першою, як зазвичай, розсілася завчено за столи і приступила до обіду. Петро з піонервожатою спостерігали за нею з кутка веранди. Аж тут несподівано, подолавши всі п'ять східців за раз, на веранду скочив Іван Шило і, гаркнувши на Павлика, аж той пополотнів і машинально скинув пов'язку, всівся на вільне місце до найближчого столу.
— Що за безлад тут у сьогоднішніх чергових? Чому немає ложки на столі? — рикнув він озвіріло, вирвав ложку з рук Михася Гладька, що сидів навпроти, і огрів нею хлопця по голові, відбатувавши йому шмат шкіри з рудим волоссям.
Малий, упавши на стіл головою і заливши його кров'ю, закричав на всю колонію, як різаний, а «пахан», як ні в чому не бувало, взявся обідати. Сталося все вмліока. Всі присутні заціпеніли. Першим прийшов до себе Янчук, кинувшись до «пахана».
— Встань, Іване, негайно! І віднеси малого в медпункт! — скомандував він стишено, вмить опинившись поряд.
— А ти хто такий? І звідки тут узявся, сучаро? — погрозливо підняв очі на вихователя Шило. — Знову прешся на перо? Скільки тебе можна попереджати, шкуро? — почав зводитись у тісному проході між столами.
— А ти скільки ще думаєш тут богувати? За що скалічив малого Михася, бандите? — згріб Янчук сорочку на шиї «пахана» і вдарив його головою в носа з такою силою, що аж юшка бризнула. — Геть звідси! — обкрутив Шила і почав товкти його по закривавленому обличчю, не відчуваючи ударів у відповідь і надірваного вуха, що вже кривавило.
Бійка тривала лічені хвилини: чи хтось навмисне звалив стільця позаду Шила, чи він сам ненароком, але «пахан» сунув його, відступаючи і фактично нічого не бачачи, і той стілець, запинивши вихід, допоміг Янчукові: з останніх сил він штовхнув супротивника, той упав спиною на східці і скотився по них.
— Умийся і протверезій, напаснику! — крикнув Петро йому вслід. — Ти не гідний бути тут вихованцем! Ти розбещений паразит, утриманець і ґвалтівник! — витер він долонею кров коло вуха. — Віднесіть-но Михася в медпункт! — звернувся до нянь.
— Зараз я викличу через вахту прокурора, і ми побачимо, хто з нас негідник! Де таке бачене, щоб вихователі нападали на вихованців?! — рішуче пішов Шило до вахти.
— Не забудь розказати прокуророві, де зараз твої мама з татом, скільки маєш років, скількох ти тут зґвалтував і скільки ще своєї черги чекають! Признайся також, що ти листуєшся з батьками, колишніми попом і попадею, тероризуєш вчителів і вихователів та розкладаєш сиріт, не даючи їм змоги вчитися, — гукав Петро навздогін «паханові», що раптом спинився. — А ще назви прокуророві своє правдиве ім'я, Матвію Швайко! Я тебе знаю ще з ростовської колонії, де ти крав у дітей пайки, через що з десяток їх померло з голоду!.. Обідайте, діти, спокійно і знайте, я не дам цьому негідникові вас ображати, а тим паче бити! — Янчук нарешті прийшов до тями, угледівши, як «пахан» завернув до умивальника, обмив заюшене лице, витерся і неспіхом подався до себе.
Уся колонія і жила до вечора, і спати лягала, і встала наступного ранку, ніби занімівши й отетерівши від тієї події. А Янчук звечора збігав до Грицька Бойка і переписав у нього конспекти лекцій та уроків, щоб потім зубрити їх цілу ніч в учительській. Після Тамари Книш чергували виховательки Марія Климівна Лозова і Ганна Гнатівна Ярко, які, довідавшись про скоєне, не знали, як себе й вести зі старшим вихователем. Проте, коли Петро запропонував останній поспати в кімнаті директора, та радо згодилася, тож Янчук, фактично, на ніч лишився чергувати сам, втішаючись тим, що колонія не видасть його, «хоч би що», як запевнила його «делегація» хлопців із дівчатами звечора. Рудий Михась Гладько зі скобами на рані голови переховувався медперсоналом у медпункті.