Зранку через посередництво директора Янчука покликав у міськвно Орест Модестович. Петро телефоном попросив дозволу прийти після лекцій, домовились на п'яту годину. Отже, втішились і Янчук, і присутній при розмові директор, товариш Жук із розправою не поспішає, в усякому разі, справа за день не скінчиться.
— Як ти міг підняти руку на вихованця!? Як ти міг?! Це ж каторга! Тобі ж кінець! А ти ж іще не жив! — бігав по кабінету перепуджений директор. — Що ти їм зробив, що вони усі, як води в рот набрали? — питався, розводячи руками, не розуміючи, чому ніхто не виказує на Янчука про те, що сталося. — Шило мені бреше, що то він спіткнувся на східцях веранди і впав.
— Він таки дійсно спіткнувся, Павле Оксентійовичу, і впав, фігурально кажучи, так, що чи й встане!
— То виходить, ти ні його, ні органів не боїшся?
— Його — зовсім не боюся, а органів — майже... Через якихось п'ять-шість днів навіть правда про те, що сталося, брехнею стане...
Орест Модестович був у себе, коли в домовлений час Петро постукав у двері його кабінету. Довго й уважно, насупившись, директор вислуховував старшого вихователя колонії, при тому іноді щось собі занотовуючи до записника чи вичитуючи з якогось папірця. Сподіваних докорів Янчук не почув, але не зауважив і схвалення своїх дій, які вважав єдино можливими.
— Твій учинок за певних обставин та при старанні компетентних органів можна кваліфікувати, як «класово-ворожу» дію, фактично, самосуд, що може потягнути за собою репресії педагогічно-виховного персоналу, бо ти й акта про скоєне не склав, і захищаєш того бандита від заслуженої кари чи бодай направлення у виправну колонію для дорослих.
— І без нього досить люду правториться сьогодні туди! — по мовчанці заперечив Янчук. — Наші задротені паркани — злочин проти дітей, що в переважній більшості не провинилися, а спокутують чужі чорні провини.
— Он як ти бачиш становище! Це похвально! Та, на жаль, батогом обуха не переб'єш, а дроти, що не кажи, реально захищають юних колоністів від нерозумних втеч.
— Кого вони захищають?! — ледь не плакав Петро. — Діти тікали й тікатимуть від дротів власне, бо не хочуть жити, як у тюрмі! Зніміть їх, то й ті, що втекли колись, вернуться до решти! Бо ж від добра не тікають! Замініть скомпрометовану назву «колонія» на будь-яку іншу, дозвольте хоча б старшим дітям учитися в міських школах, ходити вільно між людей і ви побачите, що ці діти — ніякі не злочинці, хоч окремі винятки, звичайно, можливі!
— Досі ти говорив лише про дроти, а тепер осмілів до нових ніби позитивних пропозицій, — після чималого роздуму сказав заввно. — Подумай, заміна назви закладу невпізнанно змінить його бюджетний кошторис на утримок, уріже зарплатню педвиховному персоналові, тож діти лишаться голодні і без учителів, вихователів та нянь!
— А хіба вони — не дня дітей, а діти — не для них?! І чи ж розумний той кошторис, даруйте, коли його й після надситого грабунку персоналом лишається принаймні десять відсотків для свинарів так званого підсобного господарства?! Коли жодні батьківські діти сьогодні в себе вдома не їдять того, від чого відмовляються колоністи, коли собаки, зважте, — а їх аж сім, як телят відгодованих, — не їдять уже хліба з маслом, відмовляються від молока й сметани, не кажучи вже про кістки!? — відкривав старший вихователь очі заввно.
— Колонія, даруйте ще раз, — не школа виховання, а антивиховний заклад, та ще й розбещувальний при такому персоналі, бо він байдужий до вихованців, бо працює тут не за покликанням, а за партійним направленням під загрозою стягнень, тому й дозволяє дітям із себе знущатися і не виховує в них гідності!.. Дякую, що дозволили мені говорити відверто і вислухали мене, я не осуджую, я не суддя, а винуватець, хоч і не хочу ним бути!
— Що тобі сказати?.. Прикро, звичайно, чути, — після чималої перерви мовив господар кабінету, — але зі мною ніхто так не говорив досі, тож цікаво й повчально те все взнати. Луцій Анней Сенека колись сказав, що у нас усе чуже за винятком часу, який тільки й належить нам. Тож і в тебе та твого покоління буде змога проявити себе в часі за природним інстинктом — чи добродійства, чи злодійства людського — у складних лабіринтах життя... А пасторальний Мігель Сервантес, вислухавши твою мову, прирівняв би тебе до Дон Кіхота. Я ж радію й тішуся, що ти говорив зі мною, не як неофіт-студент, а як рівний з рівним!.. Ти начитаний, але не враховуєш реального середовища, не зважаєш, що старші товариші не люблять правди про себе, та ще й такої уїдливої, як твоя... Рятунок для тебе я бачу в книжковому зануренні, в абсолюті бібліотек, хоч це й нудна праця, що потребує затрат часу. Шекспірові Гамлет і Отелло, наприклад, нині дуже небезпечні, як і багато чого іншого, тож заглиблюйся в марксизм, без нього сьогодні не проживеш, — надовго замовк Орест Модестович. — Та спустімося на грішну землю, — заговорив знову по паузі. — Якщо ми з інспекторами прийдемо сьогодні в колонію і опитаємо вихованців, що ми запишемо в акти обстеження?
— Сказати щось певне — ризик, думаю, зі слів дітей, а не педагогів та вихователів, варто записати, що малий Михась порізав голову склом шибки, а Шило ненароком упав, спіткнувшись на сходах.
— А якщо ми через тиждень прийдемо?
— Через тиждень? Тоді тим більше!
— А коли привеземо наказ про зняття дротів із парканів?
— Із дозволом дітям учитися у міських школах і таким іншим?
— Припустимо, хоча ще слід поміркувати...
— Тоді розмова про інцидент буде вичерпаною і вже не на часі.
— Отже, тільки між нами, із завтрашнього дня ми відряджаємо директора у Київ на семінар на два тижні, когось із завпедів призначаємо тимчасово виконуючим його обов'язки, через тиждень видаємо наказ про зняття дротів і проводимо якесь розслідування інциденту. Що скажеш?
— Такий наказ буде бомбою для всіх, а ще коли замінити назву! — був на сьомому небі Янчук.
— Казав же, «колонія» — це відповідне матеріальне забезпечення, висока зарплатня, певна чисельність штатів...
— Вам видніше, — Петро вже думав, куди б у місті прилаштувати Шила.
— Затримав тебе, на уроки не спізнишся?
— Ще маю годину, встигну, — звівся Янчук зі стільця, розуміючи, що розмова скінчилася.
— Як у тебе із навчанням? А у сестриці?
— Спасибі, переважно тільки на «задовільно».
— Та півбіди!
— Я, — знітився хлопець, — хотів вас запитати, що робиться і куди йдемо?
— Що робиться, не можу тобі відповісти, а йдемо, — звівся заввно, машинально складаючи якісь папірці на столі, — мабуть, до світлого майбутнього, бо ж після ночі завжди настає день, інакше нічого б не можна було розгледіти на тлі буття!.. Дуже похвально, що ти цікавишся такими питаннями, але будь обережним, зваженим і обачним!.. Йди вже на уроки, мені було дуже приємно провести з тобою час у розмові!
— Куди вашій приємності до моєї! До побачення! — пішов Янчук у двері. — Гараздів вам!
— І тобі того ж! Ходи здоровий!
Надворі вечоріло, годинник Петра знову «став», тож він вирішив по путі до школи здати його в ремонт дядькові Ошерові. Застав його у комірчині, хоч той уже сидів за робочим столом у бездіяльній задумі.
— Добривечір! Пробачте, знову мій часомір «стоїть»! Чи не подивитеся на нього завтра? — Янчук уже й не вірив, що майстер згодиться за нього братись.
— Добрий вечір! — зітхнув годинникар. — Чого ж завтра? Подивлюся зараз. Він мені, клятий, псує репутацію! Циліндра виточив на нього, як слід, що знову не так?! — вдягнув на око монокля. — Цього разу все ясно — ти десь його стукнув!.. Ось, маєш, пішов уже, наведу точно стрілки, і чаруй ним дівчат далі!