Петро уявив собі два світи: один прихований, замкнутий у своєму горі, бурхливо-різнорідний, який по причині природної ліні ніхто й не намагається розгадати, а просто наділяє харчем, одягом, притулком та сяким-таким навчанням, а другий егоїстичний, заробітчанський, цілком розгадуваний, який реагує тільки на те, що може порушити його гаразди. Майстрів шкільних майстерень, як людей принципово-незалежних при своїх рукомеслах, куховарок і нянь, що за чотири роки стали сиротам фактично матерями, Янчук до цього умовного другого світу не включав.
Колонія для стороннього спостерігача виглядала, як звичайний навчальний заклад: із портретами Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна і окремо Макаренка, з традиційними розкладами занять і графіками чергувань, зі звичними діаграмами росту добробуту і успішності вихованців, із погодженими з владою партійними відозвами, лозунгами й плакатами, з лекціями вряди-годи і переглядами що-два тижні кінокартин у клубі. Але Янчук добре розумів, що все те показне — насправді нещире, що він тут чи не єдиний із педвиховного колективу, хто не байдужий до життя сиріт і справді вболіває за їх долі. Саме з ним пов'язана поява тут спортивного інвентарю, музичних інструментів, фотоапаратів і створення відповідних секцій та гуртків для старших вихованців, що значно розширювало їх світогляд і можливості, це він домігся придбання самокатів для найменших, і тепер двір аж дзвенів від їх гамірної радості, і не хто інший, як він, почав мову про зняття дротів із парканів, а грат — із вікон. Звичайно, Янчукових зусиль не могли не поцінити і діти, й обслуга, і вчителі з вихователями.
Нічна смертельна подія поступово втрачала гостроту, переказувана пошепки і домислювана. Аж якось підвечір в колонію нагрянула комісія із міськвно і міському комсомолу на чолі з самим Орестом Модестовичем Жуком. Діти були скликані на збір у дворище, щоб вислухати його наказ про зняття дротів із парканів, а грат — із вікон, окрім комор для зберігання соцвласності і майстерень. Багатьох вихованців здивувало, що про недавню пригоду жодним словом на зборі не було згадано, та загальна радість від почутого була такою безмежною, що ніхто не насмілився її порушити. А ще як був об'явлений наступний наказ — про дозвіл дітям організовано відвідувати міські освітні заклади, кінотеатри, театри й музеї, ходити в ліс та на пляж, дослівно виписаний із Янчукової доповідної, — дитячому тріумфу не було меж!
Але представники педвиховного колективу мали іншу думку! На наступній нараді у клубі комісія почула висловлення їх неприхованого обурення і навіть загальне глухе несхвалення своїх дій, які «лише розбестять малих і більших злочинців та приведуть до їх втеч чи шантажувань...» Тут же дві виховательки подали заяви про відмову надалі працювати «із-за наказів та антивиховних заходів наглядових інстанцій».
Уже з наступного дня, коли вахтери, конюхи, шофери, інструктори майстерень разом зі старшими вихованцями зняли всі дроти й грати, життя колонії так ураз помінялось, що його й пізнати було несила! А ще як Петро, щоб убезпечитись від можливого шантажу, пустив чутку, що дітям, які мають батьків, дозволяється поїхати до них назовсім, хоч у наказі про це жодним словом не згадувалось. Або як об'явив, що чотирнадцять десятигрупників при умові успішного закінчення ними навчання завдяки наказові поїдуть за рахунок колонії на екзамени у вибрані вузи і він їх супроводжуватиме... Врешті й «пахан» висловив бажання поговорити із Петром Карповичем, хоч досі називав його не інакше, ніж «лягавим сукою».
Невдовзі прохолодним вечором, як уже смеркалося і вахтери виключили рубильниками половину світла у дворищі, а вихованці після миття ніг вляглися на сон, Янчук сидів на лавці посеред двору ніби в задумі, а фактично, попереджений хлопцями, чекав розмови з «паханом».
— Ти мене брав «на понт» чи й справді я можу влаштуватися учнем до годинникаря? — запитав «пахан», спинившись біля лавки.
— Чого ж «на понт»?! Якщо ти мене не приріжеш, як Олексу Черпака в Ростові чи Павла Чайку в Джанкої, і згодишся, щоб я за тебе поручився, якщо мій знайомий майстер дасть згоду взяти тебе до себе учнем і попросить директора артілі віддати наказ про твій прийом, то все можливе.
— Я обдумав усе, що сталося, — понуро сказав «пахан».
— А те, що могло статися?
— Обдумав і те, — не знаходив хлопець відваги перепрошувати Янчука. — Тих до «кичі» відправив не я.
— Не сумніваюсь, як і не хочу, щоб ти в ній опинився, — сказав Петро. — І не треба слів, Матвію! Я саме зараз читаю книжку про офіцерську вдову, що в каятті сама себе випорола, то й ти так можеш учинити. А якщо по-дружньому, як схочеш і зможеш мене не підвести, то дай при мені слово всім старшим вихованцям, що підеш на «кичу», як порушиш його, обкрадеш хоч раз чи зґвалтуєш кого...
— Хто їх ґвалтував?! Вони самі лізли під мене, мов кролики до удава!
— А я почну обговорювати твоє подальше з тими, від кого воно залежить, — не звернув Янчук уваги на Матвієву заперечу.
— Чи можна мені буде почати нове життя не під кличкою? — спитав після мовчанки Швайка.
— Думаю, що можна і треба вже, як тільки влаштуєшся учнем.
— А скільки часу на те піде?
— Не знаю, мабуть, не більше тижня.
— Здаюся і за все віддячуся, як посприяєш, — закінчив розмову Швайка і попрямував до свого корпусу.
— Мені ти віддячився вже, віддячуйся тепер іншим, — гукнув Янчук йому навздогін і пішов у вчительську з відчуттям, що звалив з пліч величезну гору.
— Бачила, що ви розмовляли з бандитом, — зустріла його вихователька Марія Адамівна. — І охота вам по всьому з ним возитися?
— Маємо ж зарплатню, то мусимо відробляти, та й дітей шкода, — взяв свого портфеля старший вихователь, щоб іти додому. — А хіба не ви докоряли мені на партзборах за неувагу до вихованців?
— Мала таку вказівку...
— Я в тому не мав сумніву! Гарного чергування! До завтра!
— До завтра! Випочиньте й ви! Спасибі, що допомогли вкласти дітвору!
— Завжди радий допомогти, — Петро відчув, що він вичерпаний до краю, а Марія Адамівна з ним нещира, якщо не сказати, ворожа до нього.
Здалека на машбуді бив пневматичний молот, зітхала ніч, світячи першими зорями, Янчук ішов додому проспектом, прикрашеним лампочками на деревах, і планував, що давно пора побачитись із сестрою, що завтра рано треба купити цукерок бабусі для подаянь, що пора вже сходити в театр чи кіно, що вже час вимити підлоги... Та на самому дні змори й турбот його гріла втіха, бо ж із «паханом» покінчив, бо і його, і сестрине навчання йде своєю чергою і через пару місяців почнеться вже останнє півріччя... З тим і заснув умова, мов маком напоєний.
У наступні дні попобігав і попоходив по інстанціях і сам Янчук, і удвох із Матвієм, вигляд якого у новому бавовняному навмисне на нього пошитому костюмі зовсім змінився, поки таки Швайка став учнем дядька Ошера із зобов'язанням протягом півроку здати іспити на майстра-годинникаря. Подія для всієї колонії була нечуваною: Швайка виходив о восьмій ранку з канапками від бабусі Хіврі і вертався о шостій вечора, або ж приходив на обід і вертався в майстерню до пізнього вечора.
— Кіснота — не горе, а ще тепер, при похолоданні. Навспак — вона теплить нас і гріє, а ще коли Матвій приносить бутерброди і для мене, — жартував майстер, як Петро навідував підлеглого в комірці на Хрещатику, при нагоді просячи дядька Ошера про черговий ремонт свого годинника, що частіше стояв, ніж ішов. — Бувай здоровий! Заходь, може коли й доходишся до чогось! — традиційно проводжав його майстер.
Якогось недільного дня на Янчуковому чергуванні, — а він тепер чергував і по три зміни підряд у вихідні з наступними відгулами у будні, згідно наказу директора, маючи дозвіл місцевкому, — в колонію завітали два інспектори міському партії і комсомолу з анонімною скаргою ніби вихованців. Старший вихователь зустрів їх належно, доповів про стан виховної роботи серед колоністів, показав діаграми їх успішності і дисципліни в учительській, підшивки газет і журналів у бібліотеці, плакати й лозунги у клубі, портрети вождів навіть у спальних корпусах і нарешті журнал обліку політбесід, в якому ним особисто були старанно відмічені всі запрошені лектори.