— Чи оці бесіди у вас дійсно проводились? — з недовірою поцікавився інспектор від міському партії.
— Як правило, вони у нас проводяться регулярно, — запевнив Янчук. — Ото хіба, як якийсь лектор раптом не має змоги прийти, то тоді черговий вихователь, завпед чи директор його замінюють, стверджуючи ту заміну своїм підписом, — пояснив.
— Це може бути прикладом для наслідування в інших виховних закладах міста, — похвалив, щось собі записавши до нотатника, гість. — Гідне наслідувань і оце наклеювання вирізаних із газет заміток і статей. Наявна проведена в колонії політико-виховна робота і результати її наочні.
Відвідини закінчилися обідом у їдальні відповідно до дитячих норм, вказаних у меню. Обидва ідеологічних представника, закінчивши свої відгуки до журналу зауваг, пропозицій і рекомендацій словами: «так і надалі вести виховну роботу», врешті вибралися з колонії дуже задоволені, а радості директора й обох завпедів від тих висновків комісії наступного дня не було меж. Павло Оксентійович навіть відзначив Янчука подякою, вписавши наказ до спеціальної книги. Анонімка цього разу тим і вичерпалася, хоч питання про те, хто з педвиховного колективу її написав, лишилося відкритим.
Сава Панасович таки надрукував, значно відредагувавши, черговий Янчуків нарис «Пригоди виховника», хоч і петитом, в газеті «Радянська думка». З радістю отримуючи від нього чималий гонорар, Петро зауважив, що редактор був незвично-мовчазним, а на питання, чи не сталося часом якої біди, нехотя відповів: «Нової не сталося, юнкоре. Топимося живцем у старій догматичній фразеології військово-жандармської системи анонімних доносів, пропагуючи при тому довічне добре та світле майбутнє. Ми з тобою, окрім дописів, ніколи й нічого не обговорювали і цього останнього ти від мене не чув.»
В сум'ятті навідавши Ореста Модестовича у міськвно, Янчук почув приміром те ж саме: той натякнув на «червоно-зірковий серпо-молотний фашизм, нелюдські нацизм і расизм, що відсторонюють нас від усього питомо нашого, замінюючи його колоніально-рабським безпам'ятством».
— Даруй мені, юний друже, маю пильну роботу, — випроводжав він Янчука з кабінету. — З нами всяке може трапитися, ти заходь, — кидав теплий погляд. — Кланяються тобі мої Ліна і Васса Глібівна.
— Дякую! Кланяйтеся й ви їм від мене, — радий був те почути, закриваючи за собою двері кабінету, Петро.
Ішов на лекції, а в думках радість перемежалася зі смутком: розумів, що незважаючи на його всебічні успіхи, і з ним може бути все... Під враженням тих думок повернувся пізнім вечором додому, аж там чекав на нього на диво тонкий лист від Ріти Шмідт.
«Петросе, хлопче! Приїду в Черкаси у відрядження в понеділок уранці потягом. Не в службу, а в дружбу, забронюй мені на три доби більш-менш пристойне місце у місцевому „Континенталі“. Аве! Ріта!»
Не дуже радо платив дорого наперед учень-студент-вихователь за ту броню, але врешті мав із тим спокій, бо кімната була навіть із балконом, правда, при морозах, що вже наступили, користуватися ним Ріті навряд чи доведеться. Без особливої радості зустрів Петро раннім ранком на станції непрохану гостю, ледве й упізнавши її. Ріта була вбрана в дороге хутрове манто, на голові мала таку ж шапку, взута була у браво осуюзнені жовто-малиновою шкірою білі сукняні чобітки, при собі мала чималу темно вишневу шкіряну валізу, яку Янчук одразу ж у дверях вагона взяв з її рук.
— Добридень! А фіакра ти замовив? — спитала ще на східцях вагона.
— Даруйте, забувся! Я зараз, — побіг із валізою стрімголов на майдан перед вокзалом, де щойно бачив фаетони. — Ходіть скоріше, бо й останній поїде! — примчав він за мить до гості, що неспіхом простувала до майдану. — Ось ваш квиток у готелі.
— Хіба ти не зі мною поїдеш? — якось байдуже запитала Ріта.
— У фіакрові лише одне вільне місце лишилося...
— Шкода, хлопче!.. Чекатиму тебе в номері, — сказала, вже сидячи поряд із якимось товстуном із дорогим роздутим портфелем на колінах, як візник уже рушив.
Петро, швидко йдучи по морозу від станції, сердився на себе і за відданий за місце в готелі майже весь гонорар, бо лишився знову без копійки, і за ранішню морочну зустріч, бо почувався ніби «хлопчиком на побігеньках», і за власну невиспаність, бо ліг пізно, а встав рано, боячись проспати. Ріта Шмідт була цікава йому влітку, як ерудит, тепер у багатому зимовому вбранні вона виглядала, як бояриня, що ні з ким і ні з чим не рахується, і викликала у нього мало не презирство.
— А я вже тебе зачекалася, — у темно вишневому халаті з оздобленням зустріла Янчука гостя. — По всьому видно, що я тут житиму одна... Роздягайся, чого стоїш, як ударений? — немов глузувала з Петра Ріта, розпаковуючи валізу й викладаючи на стіл канапки, домашню ковбасу, масло у слоїку, варені яйця. — Будемо снідати. Я й коньяку пляшку маю та два келишки, то зігріємося з дороги.
— Невже ви, Ріто, мене мали на увазі, коли прихоплювали ці келишки? — присів Янчук до столу, ховаючи неприязнь за чемністю.
— Коли хочеш знати правду, саме тебе, бо інших напарців тут не маю, хтозна, чи й матиму!
— Коньяк для мене завелика честь, шановна Ріто батьківно! До речі, як вас величати по-батькові?
— Для чого по-батькові? Ми німці, не московіти, у нас не прийнято, — сіла й собі до столу, причесавши перед люстром підстрижені по плечі руді коси.
— Та незручно якось і незвично мені.
— То все умовності, — налила в келишки. — Снідаймо, бо обидвоє не маємо багато часу. Тож — за твої успіхи, за ріст — і фізичний, і моральний, й інтелектуальний, до яких ти маєш задатки і, мабуть, хист, — повільно перехилила Ріта чарку. — Хух! Аж у ноги пішло тепло! Істинно божественна штука!
Петро снідав з апетитом, хоч і стримувався перед приїжджою.
— Мудрі люди кажуть, що бог любить усе попароване, то вип'ємо до пари ще по келишку, — налила обом повторно і без тосту ніби процідила напій крізь зуби.
— Таки олімпійський коньяк, Петросе, — взялася закушувати, примовкнувши. — Ну ось, тепер можна і на роботу, — швидко прибрала зі столу. — Маєш ось гроші за номер, а на ці придбай мені квитка до Києва у спальному вагоні на середу ввечері. А тепер проведи мене до стоянки фіакрів і твоя місія до проводів виконана, якщо, звичайно, не матимеш часу й бажання навідатись до мене сьогодні й завтра увечері.
— Уроки в мене до пів на дванадцяту...
— Чи ж я того не знаю! — відверто глузувала Ріта. — Ненадійний із тебе кавалер!
— Тут зайві гроші! — хотів повернути трояка Петро.
— А твої послуги хіба нічого не коштують?! — скинула халата і почала переодягатися при гостеві, осліплюючи його голизною тіла і шовком спідньої білизни. — Ти мені пробач! Не соромлюся тебе, бо ж ти стільки разів мене в гамак клав мало не напівголу, дражнячи в мені жінку. Скажи, чи я тебе цікавлю як стать? — сміялася Ріта Петрові в очі.
— А справді: ви чиясь жінка чи ще дівчина? — сховав хлопець відповідь у питання.
— Молодець, що знайшовся! — зареготала глумливо Ріта. — Я, Петросе, давно жінка, але нічия, бо не хочу бути слугою чоловіка, а люблю його, коли слугує мені він, що можливе лише при вільних стосунках статей!.. Ага, ледь не забула про дарунок тобі — маєш Томаса Манна в українському перекладі! «Будденброки», «Чарівна гора», «Йосип та його брати». Добротний переклад — я звіряла, тримай на згадку від мене, — подала Янчукові перев'язані стрічкою книжки.
— Чи можу я оплатити їхню вартість?
— Тоді вони не будуть дарунком! А я хочу в твоїй свідомості залишитись меценаткою! Чого доброго, колись ще й закохаєшся в мене! — всміхалася так, що тяжко було зрозуміти, глузує чи каже правду.
На тому й попрощалися на майдані. Петро ще почув, як Ріта сказала санникові: «В Соснівське курортоуправління.»
Дивно почував себе Янчук, як Ріта Шмідт від'їхала. «Хто вона, за що живе в отакій розкоші? Ким і де працює? Чого і до кого приїхала?» — крутилося в голові, як спішно йшов додому, утішений, що гроші повернулися, і досадуючи, бо мав ще купити зворотний квиток для гості.