Сиділа вона невтомно весь час у одній позі, її тонкий юний стан і непересічно-вродливий профіль чим далі, тим більше здавалися Петрові обворожливими, а її старанна поважність і повне занурення у процес читання незабаром стали заважати йому зосередитись...
Наступними днями все повторилося... Врешті поведінка дівчини довела Янчука до обуру, адже вона жодного разу так і не глянула в його бік!..
Та сесії скоро минули, і дівчини з ячмінною копицею кіс, що вчилася на курс пізніше за нього, — як зауважив по її підручниках, — він більше у читальному залі не бачив, хоч навмисне заглядав туди ще кілька разів...
Тепер вечорами, як Петрові траплялося лишатися у своїй комірчині за книжками чи конспектами, під посвисти вітру у галуззі крислатих яворів на нього находила туга за Фесею. «Модистка», як дізнався від сестри, продала хату і виїхала жити в село з чоловіком, а Лідуні подарувала чимало своїх пошивок, добре йому знайомих. Втеча Фесі журила й жалобила самотнього Петра з часом усе більше. Як медик, він розумів, що то в ньому говорить стать, — почував він себе на диво здоровим. Та й у Лідуні, яка, до речі, вже стала майстром на швейній фабриці, прокинулася дівчина, на що якось прихильно звернула увагу її господиня, що ніколи не називала її нянею.
Петро й Лідуня тепер не голодували, були пристойно, хай і скромно, зодягненими. Обох те не могло не радувати, але якщо Лідуня про щастя й долю говорила вголос, то Петро мовчав, забобонно боячись наврочити, та дякував бабусям Парані й Сарі, коли ті приязно хвалили сиріт і тут же тьхукали через ліве плече... На фоні різноликих людських негараздів у брата з сестрою все тепер складалося дійсно добре, те розуміли обидвоє, а найпаче Петро, особливо після відвідин квартири Леся Гомона-Королевича із Савою Панасовичем і Леонідом Недолею.
Повальні арешти й розстріли в місті, в Харкові й Києві, по всій Україні, про які йшлося на холостяцькому застіллі спершу за скромною випивкою, а потім за чаєм, жахали страхіттями, яким ніхто не бачив кінця. Янчука шокувала розповідь про перебування поета Осьмачка у божевільні — оповідачі йому заздрили, бо бачили в тому його становищі можливість рятівного вижиття. Петра лякали попередження Ореста Модестовича про необхідність бути обачним і навіть не згадувати про батьківське червонокозацтво, що тепер «прирівнюється до січового»...
Чотирнадцять учнів десятої групи колонії дружно готувалися — за допомогою і під впливом Янчука — до робфаків і вузів. До робфаку Черкаського педінституту дев'ятьма учнями вже були подані заяви про зарахування із позитивними рекомендаціями дирекції колонії. Решта п'ять готувалися до вступу у вузи інших міст, причому один з них, Микола Одарич, навіть у Київський університет. А сам Янчук замахнувся на заочний мовно-літературний факультет Дніпропетровського університету, заздалегідь озброївшись листом від черкаської редакції, написаним Савою Панасовичем, і рекомендацією від міськвно із підписом Ореста Модестовича.
Дізнавшись якось, що Янчук купує за власні кошти і поповнює знищений у колонії інвентар, заввно виділив йому добротну премію із записом про його виключні «успіхи у вихованні підростаючого покоління» у трудовій книжці, копію якої порадив завчасно затвердити у директора колонії. Редактор, у свою чергу, підказав Петрові, що варто упорядкувати статті, дописи, нариси, етюди й вірші, надруковані в «Радянській думці» й «Піонерії». Тож, маючи все те на руках, Янчук перейнявся вірою, що після закінчення вечірньої школи робітничої молоді й технікуму він буде далі вчитися таки в університеті.
Невблаганно швидко летів час, і у повітрі вже запахло весною, хоч сніги на сонці ще тільки бруднилися, трухлявіли й дірчастіли. Трудящий люд на підприємствах міста від обуру стогнав, бо почалися «судні дні» для всіх, хто запізнювався на роботу хоч на кілька хвилин. Деякі лікарі не боялися брати хабарі за лікарняні листи та довідки про відвідини поліклініки чи медпункту, які захищали від осуду. Зі станції щотижня відпроваджувалися по кілька вагонів із осудженими, не знати й куди, офіційно, — «на будови сталінської ударної п'ятирічки».
Учнів сьомої групи колонії, які не бажали вчитися далі, — а таких було у трьох групах аж сто дванадцять, — за погодженням із міськвно, Петро Янчук заздалегідь прилаштовував, де тільки можна було: на трикотажне, повстяне, суконне й ковдрове виробництво, в перукарні і їдальні міста. Вже з червня мали змінитися, відповідно, обов'язки вихователів: вони мусіли відводити дітей на роботу і через шість годин зустрічати та розважати їх у колонії. Частина вчителів і один завпед мали бути звільнені «за скороченням штатів». Тож у Янчука, як ініціатора всіх тих перемін, з'явилися потаємні й відверті ненависники.
Якогось весняного дня, як Петро поспішав із колонії в технікум, його обрадувано зустрів на бульварі дорогою з інституту Борис Педь.
— От добре, що ми здибалися! — потис той руку товаришеві. — А я саме збирався тебе шукати.
— Справжнісінька катавасія закрутилася з тією задачею, що ти мені розв'язав! Ледь угамувалося, — Петро думав, що вона була причиною.
— Знаю, тітка мені скаржилася на тебе! Але я не для того хотів із тобою зустрітися. Маю причину куди поважнішу! — зажурився Борис.
— Щось удома негаразд чи в інституті?
— Чи ж у нас було коли гаразд? Річ, брате, в іншому, — поправив він навикло окуляри. — Між жидівським і турецьким цвинтарями під Дібровою допрівці майже тиждень копали п'ять великих ям. Мамела з тіткою Олімпією ходили дивитися, кажуть, вони по п'ять метрів завдовжки, а по два — завширшки і завглибшки.
— Може знову худобу будуть від ящура закопувати? — висловив здогад Янчук.
— Яку худобу?! Олімпійчин бевзь-синок працює в міліції, то сьогодні вночі чергуватиме в ланцюговому оточенні, як до тих ям чекісти возитимуть із допру постріляну контру.
— Що ти таке говориш!? — остовпів Петро.
— Отож-бо... Я в дяхиному ватному бушлаті, а ти в мамелиній куфайці заляжемо між жидівськими надгробками і прослідкуємо, що там відбуватиметься! Але завидна, бо пізніше не зможемо... Згоден?
— На снігу у чорних вдяганках нас можуть помітити.
— Слушно, — замислився Педь. — Прикриємося сірими лантухами, в яких ти ото жолуді носив.
— Померзнемо!
— Хай! А як інакше побачимо?! У близькі хати нас ніхто не пустить, а там влаштуємося якось та й віддамо шану убитим, — агітував товариша Борис.
Хлопці пробралися на цвинтар завидна, облюбували під крислатими яворами місце між двома надгробками, із якого було добре видно купи землі поряд із ямами, і залягли у своєму лігві. Над ними у голому вітті серед мертвої тиші посвистував вітерець, десь недалеко старанно вистукував собі корм на ніч дятлик, час від часу звіддалік покрикувала чи то сойка, чи вивільга, наганяючи жаху засідцям у душі.
Минула година в тихих перемовинах під лантухами, і друзі почали вже сумніватися в своєму задумі. Дятлик і вивільга затихли, натомість із міста вітерець доносив далекі погавкування собак, стукіт коліс по бруківці вулиць, скрики паровозів аж на станції, знайомі хлопцям гахкання пневмо-молота на машбуді, виляски на цвяховому й судноремонтному заводах.
Почалося несподівано! Біля ям раптово виросли якісь постаті із запаленими «летючими мишами» і поспішили між цвинтарними рядами прочісувати кладовище — вздовж, упоперек і по діагоналі. За парканами розтягнувся ланцюгом загін міліції. Стукіт коліс по бруківці різко обірвався зовсім поряд і до ям підбігли червоноармійці з лопатами. Слідом за ними туди ж прикотили накриті брезентами шість кінних підвід. Як тільки вивантаження трупів із підвід і складування їх до ям скінчилося, місце підвід зайняли п'ять вантажівок, також критих брезентами.
Хлопці з жахом спостерігали, як бійці носили трупи за руки і за ноги, клали їх біля ям і скочували чи штовхали, або й просто кидали, як мішки, з розгойдом, біжучи за наступними. Серед трупів траплялися й жіночі — за ними волочилися хустки та спідниці.
Керували процесом захоронення троє командирів у чорних кожушках, сірих шапках-вушанках і в добротних чоботях. Друзі мимоволі звернули увагу, що й червоноармійці були взуті не в черевики з обмотками, а в чоботи.