До світанку машини зробили по чотири рейси, а підводи — по три. Частина міліціонерів допомагала бійцям, поставивши на землю свої «летючі миші», і лише ті, що за парканом, пильно слідкували, як і хлопці, за усім, що відбувалося.
Вже під ранок, як машини з підводами з грюкотом поїхали, всі присутні, за винятком командирів, почали алярмово загортати ями. Земля не вкладалася до ям, тож бійці розкидали її на всі боки, поки не вирівняли більш-менш цвинтарний майдан.
Вітерець посилився, похолодало, і хлопці — чи то від морозу, чи від жаху побаченого — тряслися, як у пропасниці. Хоча оточення цвинтаря і прилеглої території було нарешті зняте, а міліціонери з погашеними ліхтарями і червоноармійці пішли за командирами в місто, друзі ще якийсь час не могли звестися на ноги, не чуючи своїх затерплих і замерзлих тіл.
Тримаючись за надгробки, Борис і Петро врешті зіп'ялися на задубілі ноги і вздовж паркану наблизились до ям, щоб побачити зблизька сліди того жаху, що відбувався на їх очах уночі. Хоч і тіпала обох гарячка, вибралися таки на вулицю і, напружуючи останні сили, дошкандибали до двору Педя ледь живими. Саме посіріло, повітря взялося туманцем.
Тета Паша, сварячи обох, на чім світ стоїть, відтерла їм ноги спиртом, змусила випити по склянці горілки, що обпікала рота, і таким чином вигнала з хлопців трясучку. Борис вклався в ліжко, а Петро пішов додому, де випив ще додаткову склянку Рітиного лікеру, щоб зігрітися остаточно. Спати не лягав, бо в очах стояло жахом побачене, бо усвідомлював, що людське життя опинилося в руках катів, які ні за що не відповідають у своїй звіриній хижості.
Хоч і до краю зморений, Петро в якійсь ошаліло-затятій пойнятості почав накидати оповідь про проведену з Борисом «Ніч на цвинтарі». Втішено ліг у ліжко, аж коли скінчив. На чергування в колонії він мав заступати із дванадцятої години ночі, тож вирішив пропустити лекції, практику в лікарні та уроки у «вечірці», щоб поспати та прийти до тями.
До чергування Янчук не лише добре відпочив, а й устиг виправити дещо у своїй оповіді, тож вирішив взяти її з собою, щоб кінцево відредагувати, переписати і назавтра віднести в редакцію до Сави Панасовича.
— «Ніч на цвинтарі» — заголовок удалий, юнкоре, — ще не здогадувався про зміст редактор, взявши в Янчука рукопис для читання. — Розмір нарису не газетний, я тебе постійно про це попереджую, у нас же не журнал! — і почав читати, змовкнувши.
Петро терпляче чекав присуду, а Сава Панасович раптом глибоко задихав і похмурнів, листки в його руках почали тремтіти, і він запалив папіросу, аж упившись димом.
— Це, брате, не нарис, це оказія і жаска драма! — поклав на стіл прочитане і замислився. — То й жінки там були?
— Ніби були.
— Скільки ж їх там усіх закопали? Там міг бути і Віталій Єлисейович Чигирин, і брати Калішевські, і Тодось Осьмачко... Сотні інших?..
«Обоє Хорунжих, Кузьма Сидорович, Марія Прокопівна, отець Онопрій, дяк Майба, Леся Яремівна, Арсен Кузьмович, Петро Овдійович», — додав Янчук подумки, а вголос сказав:
— Рахували, але збилися. В мене вийшло двісті сім, а в Бориса — двісті один труп, — знову брав Петра трем.
— На пні гинемо, і немає тому ради! Що твориться?! Вождизм, — звіриніший і варваріший своєю хижістю за фашизм, який ми тавруємо, маніпулюючи гаслами, — є фактично другим боком тієї ж медалі за сценарієм «генія людства» та його поплічців. Це ж узаконене беззаконня! Це гірше від інквізиції, хлопче, в сотні разів! Це пошесть!.. І хай ми вмремо, але вижийте ви і оповістіть світ! — Сава Панасович бив по столу вказівцем у шаленстві.
— Після того, що ви побачили, не смієте бути такими, як ми і ви були досі! Всі з'їзди й пленуми у нас — «історичні», а маси тріумфують від «почуття глибокого задоволення»! Немає вже Любченка, Якіра, Рябоконя, Блюхера, відкликано до Москви Чубаря, Петровського й інших. Зник із овиду Криленко, божеволіє від катувань його дружина Олена Розумовий, секретар ЦК і особисто Леніна — за доносом «генієвого» перукаря угорця Паукера, що є агентом ЧК і фактичним охоронцем вождя. Осуджений на тридцять років його особистий лікар Плетеньов — ніби за отруєння Горького й Куйбишева. Арештовано сина Катерини Надточій — черкаської лікарки-знахарки, що дружила із Дмитром Ульяновим, — шаленів Сава Панасович у нестямі.
— По-вашому, Сталін нищить послідовників Леніна? Чув від вас у Гомона, що він обмежує навіть діяльність Крупської.
— Це, юнкоре, поодинокі щепи, що розлітаються навсібіч, як імперія до пня вирубує мільйонні інонаціональні споконвічні ліси для свого «живота». Вони напустили туману! Ти цього не зможеш забути ніколи, як і свого чорно-нужденного дитинства! За Еклезіастом, була пора розкидати каміння батькам нашим і нам, то вам прийде пора збирати його — найпаче у відродженні українізації, що знову колись наступить! Як говорив апостол Павло в чотирнадцятій главі «Першого послання до коринф'ян»: «Коли я молюся на незнаній мені мові, то хоч дух мій і молиться, але розум лишається без плоду-наслідку». П'ятнадцять духовних мужів нашої вселенської автокефальної церкви розстріляно з родинами, кажуть, у Лук'янівській тюрмі! Допитують навіть сина Леніна та Інесси Арманд вождеві посіпаки! Перевершили все знане людьми досі! — мало не плакав від безсилля редактор.
— Великий «Сосо» по Біломорканалі і Москві-Волзі нашим людом будує Углицьку ГЕС, Рибінсько-Цимлянський гідровузол, Волгоградську й Куйбишевську електростанції. Не кажучи вже про мільйони тих, що освоюють для імперії Північ і увесь Сибір із Далеким Сходом на «великих будовах» епохи. Продовжується формування історично-вигідної, політично-суб'єктивної та тлумачно-монархічної підтасовки замість реальних фактів, як і при царях, але в куди більших масштабах. Спекулятивних тверджень і теорій нині не перелічити! І від тебе особисто залежить, чи будеш ти вільнолюбним, гідним, гордим за нашу минувшину, чесним і мужнім, чи зневіреним, злобивим, спустошеним, замкнутим і егоїстичним, — примовк Сава Панасович надовго, тарабанячи пальцями по столу.
— У нас інтернаціоналізм-расизм, а в німців націонал-расизм, але і тут, і там на благо імперій інонаціонали нищаться до основи. Різниця лише в тому, що у нас переважно досмертним визиском, а там — одразу розстрілом, — задумався Сава Панасович, продовживши по паузі. — А нарис твій прекрасний, але смертельний, друже! Отож, завчи його і порви, щоб мати спокій! Із кривими люстрами воювати — все одно, що Дон Кіхотові із млинами! А ти, бодай в ім'я свого великого роду, мусиш вижити, все перенести і комусь про оті жахи розповісти... Кажеш, ями там під яворами? — перекинувся до нарису.
— Між яворами, кленами й акаціями.
— Місце добре примітив?
— Та його ясно видно, бо ж мерзле груддя кругом розкидане, а ями свіжо-вивершені землею.
— Тоді кращим, гадаю, заголовком для нарису міг би бути «Під яворовим крепом», чи ти не згоден?
— Цілком, Саво Панасовичу, — зібрався відходити Янчук. — Дякую вам за все-все! Із нарисом так і вчиню, як порадили, — пішов до дверей, що раптом відчинилися йому назустріч.
— А, заходьте! — запросив редактор двох вродливих дівчат, що розгублено спинилися на порозі. — Знайомтесь, любі, із письменником, поетом і публіцистом, доки він ще не втік. Це інститутські юнкори, друже, божу іскру в душах мають.
Янчук, потискаючи руки, запам'ятав прізвище лише першої, Ольги Кресь, бо друга своє вимовила якось невиразно, і вийшов із кабінету.
Хоч була вже зовсім весна, місто вкривала брудна снігова ковдра з проталинами, порізана водяними струмочками. Із темного неба падав останній лапатий сніг, і Петрові здавалося, що він, теплий і м'який, сиплеться з-під вуличних ліхтарів, як висівки з борошна. Важко скапували, падаючи з галуззя дерев, великі важкі краплі, коли він проходив попід кронами.
«Десь я бачив оту Ольгу, не можу згадати, — спішив Янчук вулицею. — А де ж би ще?! В інститутському гуртожитку, коли навідував Таню Олійник, — згадав нарешті. — Мушу повторити, — вирішив і занурився в нарис, тішачись новим заголовком „Під явориним крепом“»...