— Від мене — могорич вам і шалом!
— Шалом, хлопче, заходь!..
Друга піонервожата Віра Прелюк стала сенсацією колонії, як свою вагітність вже не могла приховувати! Між собою старші вихованці говорили про те, що вона була зґвалтована «паханом», як лиш прийшла туди на роботу. Петро про все довідався від Марії Адамівни і одразу ж увечері поговорив із Матвієм Швайкою сам-на-сам.
— Що в тому дивного чи злочинного? Кажеш же, що мені пора на свої хліба переходити! Я люблю Віру, а вона мене, то поберемося, як тільки здам іспити на майстра, та й по всьому, — стримував у собі обур вихованець. — Мені потрібна жінка! Я порозумівся з Віриною матір'ю і вже готовий до здачі екзаменів. Прошу тебе допомогти мені востаннє! Начальство, а може й дядько Ошер чомусь зволікають.
Як лише не упрошував Янчук голову артілі за той екзамен, а вдалося йому свого домогтися лише через Ореста Модестовича та секретаря міськвиконкому. Матвій Швайка став таки годинникарем, правда, лише третього розряду. Вихователь мав ще мороку по тому: знайшов для майстра кімнату, домігся від заввно вихідного вовняного костюма і білизни для нього, тумбочки, ліжка й постелі, а також довідки про те, що «Матвій Оверкович Швайка виписується з колонії у самостійне життя, як вихований і дисциплінований громадянин зі спеціальністю годинникового майстра».
Лише відсутність у Матвія паспорта стала на перешкоді офіційному оформленню їхніх стосунків із Вірою. Тож із майбутньою дружиною його випроводжали усією колонією: на «полуторці» стоячи їхали старші хлопці з дівчатами, сидячи на стільцях — молодята, поряд був складений їх нехитрий скарб, за машиною колоною по групах ішли молодші.
Для вихованців колонії та подія, як і надана старшим можливість працювати, були чи не революційними — дякуючи Янчукові, різко змінився їх психологічний стан, вони стали значно ближчі до життя звичайних людей. Правда, при тому на карк старшого вихователя лягали певні моральні витрати — саме йому доводилося залагоджувати непоодинокі випадки крадіжок на виробництві чи в їдальнях і заново влаштовувати «штрафників».
Справжнім тріумфом Петра було вручення йому на скромному весіллі Матвія й Віри, що відбулося в звичайний будній день, добротного наручного годинника системи «Етерна» — вічного, на п'ятнадцяти рубінах! Матвієві він дістався від дядька Ошера у вигляді запчастин. Новоспечений майстер зібрав і відрегулював його сам, ще й купив для нього новий футляр. Розчулений Янчук тут же віддав Швайці свого старого годинника з трояндою на циферблаті. Пізніше випадково він дізнався, що Матвій привів його до належного стану і продав на диво дорого.
Після знакового весілля Петрові наснилися дивні сни: розмова батька із Кузьмою Сидоровичем про героїку конармійців, розрунтаний Чигирин, карусель діда Дуки на ярмарчищі, дід Мусій Квач під каланчею і шалений лет із Гори на двох соняхах, аж душа його холола. Летів ніби цілу вічність, кричучи від жаху, від чого й проснувся, сам себе розбудивши над ранок. У вікні стояв молочний весняний туман, у гіллі над хатою посвистував вітер.
Перш ніж устати, Янчук принагідно пригадав Дмитрика, що його щиро тішив, бо ось-ось мав стати командиром по скінченні військового училища. «Тепер усі найкращі дівчата будуть його!» — радів за товариша, хоч сам армії не любив, ще не усвідомлюючи, чому.
За собою Петро, між іншим, зауважив «гріх»: навідавшись у неділю в інститутський гуртожиток до Тані Олійник, він робив лише вигляд, що слухає бандуру, а насправді розглядав дівчат, і кожна йому була як не гарна, то вродлива!
Життя Янчука між тим ішло через пень-колоду, бо катастрофічно не встигав! У програму лекцій у технікумі додатково ввели польову хірургію, санітарію й лабораторію, першу допомогу пораненим, протиповітряну оборону, отруйні гази, але Петрові доводилось їх часто пропускати, як і уроки у вечірці. На розтинах трупів у морзі Янчук теж бував рідко, як і на нічних практиках у лікарнях. Мимоволі ігнорував і комсомольські та профспілкові збори, а також педнаради. Змушений був перепрошуватись у школі й технікумі, що стосується роботи, тут судили і за п'ять хвилин запізнення. Директор колонії ледь терпів Петра, міняючи йому графік чергувань і по два рази на тиждень.
Траплялося часом, що якісь лекції в технікумі відмінялися і студенти просто байдикували. Янчук у цьому випадку йшов до бібліотеки і надолужував пропущене, всівшись за книги й конспекти «на своєму місці» в кутку під вікном. Отам і потонув він, як в озерах, в очах дівчини, що також облюбувала собі постійне місце. Привабила Петра не лише врода студентки, а й її ретельна праця і байдуж до навколишнього, стриманий спокій і певність себе. Не міг надивитися на її довгі вії над плесами чорних очей, на копицю її волосся, що бувала заплетеною то в одну, то у дві коси із неодмінною стрічкою — блакитною, жовтогарячою чи й чорною.
Скоро хлопець усвідомив, що став учащати до бібліотеки не стільки заради занять, скільки для того, щоб побачити сливові плеса очей незнайомої дівчини, що чарували не лише його, як ревниво зауважив згодом. Був злякався і спробував уникати зустрічей, але незнайомка все більше притягувала його. Він тепер знаходив час глянути на неї навіть тоді, як був перевантажений по нікуди. Бігаючи із лекцій та практик в колонію, звідти на уроки і знову на чергування, Янчук тепер постійно думав про дівчину, зачаровуючись її вродою, а його записник почав повнитися не цікавинками думок, як вадемекум, а віршованими одами і поетичними зверненнями до несподіваної обраниці.
Залюбування незнайомкою ставало незборним насланням і маною, заважаючи Петрові в навчанні, адже тепер він повнив свій записник недолугими віршами не лише на уроках і лекціях, не лише готуючись до них, а й кожної вільної хвилини: в дорозі, на практиці чи на чергуванні.
Слухаючи якось маститого лектора із міському партії, що читав усьому колективу колонії про «Продуктивність праці при комунізмі» та про «Кордони на замку», Янчук накидав експромтом два вірші, усвідомивши нарешті, що таки закохався. Лектор саме перейшов до «марксизму й діалектики розвитку суспільства», згадавши принагідно про Петра Першого, який для Росії «прорубав вікно в Європу», на що Янчук подумки відреагував: «Це той Перший, що розпинав нашу Україну», збагнувши, що не лише царі — сатрапи й душителі народів імперії-тюрми, а й Сталін та його поплічники. Серце його обливалось кров'ю за їх жертвами: Віталієм Чигирином, Тодосем Осьмачком та Власом Гулаком, від якого мав безцінні книжки в дарунок.
Закоханість і постійне віршування пробудили в Петрові інтерес до рідної мови, яка стала для нього тепер не лише кантовим хором, а й неперевершеною гармонією голосних і приголосних — справжнім одкровенням, особливо на лекціях виключно здібних філологів. В технікумі це була «Вишиванка» — вродлива й жіночна Ганна Трохимівна Сасько, а у вечірці «Біблія» — надзвичайно ерудована Хава Адамівна Кац.
У Янчукових снах він ширяв у високості разом із дівчиною і водив її до театру на «Мину Мазайла» чи на «Патетичну сонату», він снив нею і читав присвячені їй вірші, прокидаючись від власного голосу і усвідомлення, що мільйони вимерли, а він і по голодоморі живий, відтак, мусить жити за Гете: «Лиш той життя й свободи вартий, хто йде щодня за них у бій.»