Вірші складалися і серед ночі, бувало. Записавши кілька рядків, покушкавшись та прислухавшись до явора за вікном і відчувши прохолоду ночі, Петро знову поринав у казковий сон — обов'язково з дівчиною...
Та якось Петро піймав себе на частому ретельному повторенні бабусиної «ткацької» науки: в мотовилі один сажень або два метри і тринадцять сантиметрів, аршин дорівнює сімдесят одному сантиметрові, намотка на мотовило — то нитка, а три їх — чисниця, у пасмі — десять чисниць, півмітка має десять-дванадцять пасем, мітка, відповідно, двадцять-двадцять чотири, грубе полотно тчеться із восьми пасем, перкаль — із дванадцяти, лікоть має шістдесят вісім сантиметрів, сукно у ступі б'ють прирядом, тузень — то дванадцять, а п'ять тузнів — копа... В черговий раз повторивши, що як називається, Янчук раптом усвідомив, що його психіка демонструє відхилення від людської норми, тож підхопився з ліжка і побіг до Льовиного турніка. Але й там, виконуючи вправи, ловив себе на споминах десь-колись почутого чи вичитаного, як от: «Тихо-тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше» — точно на вечорницях у хаті-читальні, або «Дунай — брат Нілу й син океану» — певно, з газет... Час лишив йому у запічні пам'яті найсокровенніше...
Якогось недільного дня Петро Янчук з Аркадієм П'юро, Базилем Григорашем та Петром Шкваром по домові відвідали ресторан, щоб разом повечеряти й поговорити «про поточний момент». Невеселі точилися розмови за столом, адже хлопці називали рідних і знайомих, арештованих у місті й по селах, старших і зовсім молодих. Петро про свою нічну пригоду між цвинтарями промовчав, більше питав і слухав, мимоволі приходячи до висновку, що в Україні відбуваються події страхітливі, які переважують усі досі знані й допустимі людською уявою жахи. Янчукові, на жаль, довелося покинути друзів, бо мав із Лідунею квитки у кіно.
Кінокартина про шахтарів виявилась банальною, як і всі тодішні. Оспівувала вона Олексу Стаханова за десятиразове підвищення продуктивності праці. Петро не вірив у правдивість такого високого показника, як і в зображувану колізію кохання. Проводжаючи захоплену фільмом сестру, Янчук, правда, їй того не сказав, але подумки згодився із почутим від Аркадія П'юро: «в Союзі експлуатується навіть нужник із портретом вождя на ньому».
Прийшовши додому, Петро засів у своїй «тихій гавані», задумавшись і над розповідями друзів у ресторані, зокрема Аркадія про арешт прозаїка Сашка Лебеденка, в минулому червонокозака, якого Янчукові доводилося бачити і в редакції газети, і на семінарі в будинку саносвіти ще до розгону літстудії; і над можливим завершенням перебування сестри у добрих людей, адже маля, з яким няньчилася Лідуня, підросло і вже давало господині можливість виспатися вночі. Та й подальша власна доля непокоїла хлопця: після перегляду кінокартини його закоханість у дівчину з бібліотеки, імені якої він досі не знав, а спитати ніяк не наважувався, бурхливо заявила про себе — і поетично, й фізично, не зважаючи на умови, в яких він жив, на його перевантаження роботою, лекціями й уроками, на наближення останніх вирішальних сесій.
Явори за вікном своїм кришталевим дзвоном, як завжди, сприяли ліричним настроям Петра, змушуючи його гарячково зіскакувати з ліжка, хапати олівця, схилятися над підвіконням і записувати потемки на папірчині все, що приходило в голову, хоч потім викладене втрачало свій первісний колорит і наснаженість змістом та здавалося авторові банальним і не вартим жодної уваги. Звичка обдумувати й записувати прижилася в Янчука на постійно, як і розчарування й незадоволення написаним, коли згодом приводив у порядок яскраві вночі іскри своїх думок, — перечитані вже за пару днів, вони ставали блідими й пересічними.
«Не будь занадто праведним, і не надто мудруй: навіщо тобі бути пригніченим?» — згадував принагідно науку Еклезіаста, бозна й коли десь вичитану...
Звесніло, і якогось недільного ранку по нічній грозі до Петра Янчука ні з того, ні з сього прибіг Борис Педь — в такий час він, як правило, спав мертво.
— Що ти тут риєш оце?! — спитав з порога, поправляючи на переніссі свої товсті окуляри.
— Відводжу воду, бачиш же — потоп, бабуся боїться, що підпливе її хижка і вона сама — Стіксом у тартарари, — Петро продовжував рити рівчак із двору на вулицю.
— В місті знову НП! — гість оглянув двір, ніби його міг ще хтось почути. — В інституті — пустеля! Професуру виметено до ноги! Лишилися ті, що і вперше, до втручання Чубаря, — похвалився стишено. — Лахва!
— Як то знову?! — проковтнув Петро новину, переключившись зі звичного віршування.
— Вночі всіх було арештовано, як контру! Лишилися Федорка з хемії, Троцючка з русязу і Найдиха-Ящуриха. Підмели Тичку, Стецька, Вадемекума, Попелюшку, Башлика, Барилка, Мандолінку та половину лаборантусів! Знову лекцій не буде! — Янчукові було не добрати, чи радіє товариш, чи тужить в обурі. — Ось і Гриць тобі потвердить, — показав на Бойка, Петрового товариша по технікуму й вечірці, що саме постав у хвіртці.
— Ти про арешти? — тис той руки друзям. — Сю ніч були повальні! В технікумі загребли Латиніста, у Вишиванки влаштували трус, арештували Вовгуру. У вечірці забрали Скіфа, Атея й Іданфірса.
— Крижанівського також?! — Петро мав на увазі товариша Ореста Модестовича, дочка якого Оксана була Ліниною подругою. — Що ж це робиться?!
— У ветеринарів, кажуть, взяли латиніста, історика й мовницю, — сповістив Гриць.
— А в механізації? — Янчук згадав Кирила Куриловича.
— Не знаю. У політичному директора забрали, — нітився Гриць.
— А за Василя Самійловича й Петра щось чули?
— Їх ніби лише допитали цеї ночі поки-що. А в Києві та Харкові і решту письменників арештували. Загалом — більше шестисот! Були і нема, як корова язиком злизала!.. Отримав новий номер «Вокруг света», дам вам, як прочитаю, — почав прощатися Борис, згадавши щось своє.
— Може, по роботі забіжу після дванадцятої. Вітай матір!
— Гаразд, заходь! — гукнув товариш вже від хвіртки.
Сумовито скрапувала вода з водостоків, скрадливо виглядало сонце із-за хмарищ, хлопці сиділи на лавочці, вкритій сухою маткою із рогозу, довго й оніміло. Петро подумки в'язав у суцільний ланцюг конармів, членів уряду, письменників, викладачів, аж у голові не вкладалося.
— Радянський Союз, Грицю, по суті своїй — антирадянський і антинародний, відчужений від світу кордонами на замках і підбурюваннями світового пролетаріату через агентуру Комінтерну. Ніякої влади у наших Рад немає, у нас не пролетаріату диктатура, а сатрапа та його камарильї. Росія — капіталістична імперія останнього ґатунку за визиском, людоморством і русифікацією, бо лише їй вигідне нищення українізації в тілах і душах нашої інтелігенції та добробуту нашого працівного селянства, — і сам Янчук дивувався своєму вислідові.
— То ти росіян нашими ворогами бачиш? — спитав Гриць, подумавши.
— Росіян у себе вдома, а найпаче селян — нещасними, а урядовців і набрідців на чужих землях, які використовують російщину для свого живота, заради своїх посад і свого утриманства інородцями, бо росіяни-трудівники не в силі годувати їх так щедро, як їм хочеться, — нелюдами й загарбниками, їхній Союз — то кошара, розірвись він по інонародностях, і не стане їм вельможних крісел для «власті тьми і тьми власті»!
— Який же вихід? — згодом запитав Бойко.