— І для нас, і для всіх інших, поневолених ними, лише один — повний розрив із Москвою! Розрив усіляких зв'язків із Кремлем — царським, чорносотенним чи червоним! Іншого інородцям не дано!
— Сусіди ж вони...
— Тільки після відокремлення можна буде говорити з ними, як із сусідами, зараз вони вважають себе господарями в усіх інонародних землях, а насправді є нелюдами й варварами останнього ґатунку! — визріло підсумував Петро.
— А що з отими арештами? — спитав вайлуватий Гриць. — Так і мого батька можуть заарештувати! — в його очах майнула іскра страху.
— Не думаю, там він слугує імперії і не є небезпечним для неї, — сказав, подумавши, Петро. — До речі, чи ти знаєш, що, виявляється, пів Вороніжчини, пів Курщини, пів Орелщини і третина Брянщини є українськими землями Стародубського полку ще від Богдана і при Скоропадському, приведеному німцями в Україну?
— Вперше чую! Як таке може бути?!
— За Курською мирною домовою між гетьманською Україною і Росією ці землі були в Курську повернуті нам, як споконвічно наші, а підписали ту домову за вказівкою Леніна на початку літа вісімнадцятого року Сталін і Раковський. Курськ тоді став українським прикордонним містом.
— Чудеса, брате! — надовго замовк Бойко, думаючи щось своє. — І все-таки, що маємо робити тепер? — спитав згодом.
— А хто зна? Намагатися зберегти пам'ять про жертви нашого народу в ході українізації...
— Це ж егоїзм!
— А все інше — донкіхотство! — зітхнув Янчук скрушно.
Хлопці просиділи ще довго — настрахані подіями, що відбувалися навколо, палячи цигарку за цигаркою під монотонно-дзвінке скрапування з водостоків останніх крапель нічної грози. Обох мучило невідання, що мають робити в отій біді вселюдській, як мають себе вести в подальшому, аж поки не дійшли обопільного висновку, що краще мовчати і готуватися до університету, тобто якнайкраще здати іспити у технікумі й вечірці.
— Не осуди, брате, — згодом обізвався Гриць. — Ота дівчина, якою опікуєшся, іменується Лесею, вона черкащанка, але мешкає в гуртожитку в кімнаті з Оленкою, що із села.
— Як це можливе?
— Сам дивуюся. Я познайомився з Оленкою і навіть двічі провів її додому після практики. Знаю, що то Леся вибрала собі Оленку в подруги для співжиття.
— Леся, видно, якогось туза донька, коли так?
— Дізнаюся, то скажу, — звівся Бойко. — Може, ти щось почуєш нове, то сповісти, а поки бувай! — потис руку товариш і пішов.
А Янчук сидів і подумки любувався дівчиною. Блакитні плеса її очей, ячмінні переливи кіс, перетягнутий тонкий стан розпалювали його уяву. Тепер відоме її ім'я асоціювалося у нього з великою Лесею Українкою. «Неодмінно мушу познайомитися з нею, хай навіть доведеться вирвати її з серця і більше ніколи не знати!» — вирішив остаточно.
Хоч і в неділю, був певен, що Саву Панасовича застане в редакції, тож надумав навідатись туди, щоб мати за нього спокій, і заодно показати йому свого «Етюда», щоб узнати його авторитетну думку.
По вулицях кричало радіо, мов ошаліле, від нічного дощу стояли кругом баюри, брунькувалися дерева, добриденькав синик, а шпак перекривляв вивільгу весняним співом.
— Добрий... день! — похлинувся Янчук, побачивши за редакторовим столом його замісницю Раїсу Ісаківну Крупник. — До Сави Панасовича я, — зам'явся в дверях.
— Проходь і сідай, юнкоре! — гортанно сказала замісниця. — Заповів він мені тебе шанувати, але то між нами, його ще позавчора вночі арештували разом із іншими, — вбила вона Янчука сповіщенням. — Кріпися і терпи, юначе, пам'ятаючи добрих людей, яких все меншає, — промовила, видивляючись на Петра так, ніби вперше бачила. — Засиділись ми у п'ятницю ввечері отут із Олександром Лебеденком, який саме читав накидки своїх рукописів «Першої міністерської» і «Помилки в дорозі». Тут їх обох і арештували. Зробили обшук і в моєму столі, але мене лишили... Світ перевертається, хлопче! Сиджу, як на голках: через пару годин має верстатися свіжий номер газети, а я оніміла від жаху... Щось приніс, то давай!
— Чи ж вам до мене? «Етюда» приніс...
— Подивлюся, як буду ще тут, а зараз не маю часу, — заклопотано сказала редакторова замісниця. — Заходи по-давньому, — як нічого не станеться, буду твоїм ментором.
— Чи не міг би я подзвонити з вашого телефону на квартиру Жука? — запитав Янчук перед відходом.
— Якого Жука? Ореста Модестовича? — скривилася замісниця редактора.
— Його!
— Боже тебе впаси! Його також арештували!
— І заввно теж? — ледь вимовив Петро.
— І його, й дружину!.. Квартира їхня, мабуть, сподобалася...
— Пробачте, Раю Ісаківно, зайду якось... — Янчук пішов, не бачачи світа перед собою.
«Що ж із Ліною тепер?.. Я так їм зобов'язаний!.. І в її подруги дізнатися не можна... Світ таки перевертається! — Янчук врешті направився в колонію, відчувши голод. — Взнаю про Ліну в школі!» — знайшов спасенний вихід, відчуваючи, як усе, що сприяло йому досі, западається в тартарари.
В колонії про арешти ніхто не говорив, але знали про них усі, найпаче старші. Обідав Петро мовчки, про себе тішачись, що наперед, без дати здогадався взяти у міськвно характеристики собі й вихованцям. По обіді з учительської зателефонував директорові на квартиру, але Павло Оксентійович пообіцяв небаром прийти в колонію і повісив трубку. І тут саме нагодився Одарич.
— Привіт-привіт! Щось у вас сталося? — помітив хлопцеву тривогу Янчук.
— У нас ще ні, а у вас — хотілося б знати?
— Живий, здоровий, пообідав з апетитом — можна жити! — Петро не бажав засмучувати вихованця.
— Десята група хоче вас послухати в клубі, то не відмовте, — попросив той.
— Через сорок хвилин заступлю на чергування, радо зустрінуся.
— Спасибі, у мене все, — Одарич тихо закрив за собою двері учительської.
Директор не прийшов, як обіцяв, а Янчук стримав слово: на зустрічі сказав вихованцям про арешти лише побіжно, як про чутки, запевнив їх по-дружньому, що характеристики із міськвно на кожного будуть видані вчасно, а також порадив усім написати тут же заяви у міськком комсомолу про прийом у члени, що й було вчинено присутніми. Крім того, було написане на чернетці відношення дирекції до секретаря міськкому комсомолу про реєстрацію осередку і видачу комсомольських квитків, а Одарича обрано головою. По всьому учні розійшлися заспокоєними, пообіцявши закінчити десяті групи якнайуспішніше.
По чергуванні спав Янчук удома неспокійно, наступного дня просидів над конспектами й книжками добрих чотири години, відчувши увечері, що половину матеріалу так і не засвоїв, хоч як намагався. Заважала Леся, стоячи перед очима. Лякало усвідомлення того, що скінчивши технікум, він буде зобов'язаний звільнитися з колонії і піти на працю за розподілом, а, не дай Бог, щось станеться із Ритою Генріхівною Шмідт, і він попаде на периферію, то Лесі йому не бачити, як свого тімені. «Жити без неї не можу!» — дорікнув собі, засипаючи.
Тиждень минув у траурі, бо виявилися заарештованими: у технікумі — науковий секретар Віра Володимирівна Баницька і професор Пінінський, у вечірці — Борисів дядько хімік Онищенко й історик Подолян; а в директора колонії Квака відбувся трус, після чого «швидка допомога» відвезла його в лікарню. Ліна Жук і Оксана Крижанівська, як дізнався Петро, спішно перевелися в Умань до якихось родичів, а він, на превеликий жаль, не зміг хоч якось віддячити дівчині, яка зробила для нього стільки добра. Лідуня лишилася без приробітку нянькою і переїхала жити до бабусі, на своє давніше ліжко у горниці.
Як не відтягувалося знайомство з Лесею, та одного дня по обіді таки відбулося!
— Чи можна мені, смертному, провести тебе, Лесю, додому? — спитав Янчук якось після лекцій, несподівано наздогнавши її на узвозі.
— Знаю дорогу і без провожатих! — блиснули її білосніжні зуби у відповідь.
— Хіба хочу? Мушу! — порівнявся з дівчиною Петро. — Подобаєшся ти мені не на жарт!
— Мало хто кому подобається! Кожному своє! — додала, ідучи вже поряд.
— Якщо дозволиш і постараюсь, може, й я тобі сподобаюся?!. Чи так, чи сяк, а я тебе не віддам нікому!.. І це не пусті слова, а моє зважене рішення! — гортанив Янчук у спокійний профіль супутниці.