А вдома Петра чекала коротка телеграма: «Приїжджай негайно! Ріта». Лідуня не знала, що з нею робити, не дочекавшись тієї неділі брата додому звечора.
Янчук відпрошувався на два дні в технікумі, в душі плачучи, що не стало Віри Володимирівни Баницької, канючив дводенну відпустку в школі, вимолював відрядження у директора колонії, який саме приступив до праці, виписавшись із лікарні. І таки одержав направлення в наркомат освіти «для консультацій по реформуванню колонії у виробничу-трудову школу». З тим і поплив зранку пароплавом, римуючи рефренно:
Протягом дня чарувався з палуби берегами Дніпра, увечері влаштувався в готелі під враженням від Києва — великого і велелюдного. Спав і снив Лесею...
Наступного ранку Петро розшукав старшого інспектора Ріту Генріхівну Шмідт у курортоуправлінні по написові на дверній табличці. Була вона такою ж загадковою і лише більш заклопотаною. Розпитала, як він живе і вчиться, як сестра, що робиться в Черкасах, а коли почула про арешти, довго мовчала в задумі.
— Живі мають жити, поки живеться, і посильно робити добро іншим, Петросе! — вимовила врешті, зітхнувши. — Ти тут посидь, я тебе покличу, — і надовго залишила хлопця самого в кабінеті.
Янчук нудився, чекаючи і при тому морочливо роздумуючи, чому про нього дбає ця зовсім чужа йому жінка так, ніби чимось причетна до нього. Чим лише не пояснював собі її старання й клопоти, але про причину здогадатися не міг, аж поки не був покликаний нею до самого начальника республіканського курортоуправління.
Сухий буркотливий дядько, посадивши обох у крісла, якийсь час пильно видивлявся на Петра, а тоді почав розпитувати та допитувати його так, що хлопцеві зробилося аж парко, аж мусів звестися і відповідати стоячи.
— Сідай, молодий чоловіче, хвалю твою вихованість! — врешті звелів він. — Не зловживай на роботі владою і терпи свого начальника Леоніда Петровича! Мусиш замінити його у всьому, коли він дочекається пенсії, як заслужений революціонер. Докладний інструктаж одержиш у Маргарити Генріхівни, як оформишся в кадрах. Коли не маєш питань, будь здоров! — закінчив сухо, тручи долонею потилицю.
Кілька годин пішло на оформлення у відділі кадрів, потім Ріта Генріхівна виписала Янчукові розподіл по технікумі в Соснівське курортоуправління. Нарешті все було готове, але Петрові довелося чекати, поки телефоністка зв'яже Шмідт із його майбутнім начальником товаришем Атанасовим. Тож тим часом слухав настанови, як і що має робити на посаді помічника державного санітарного інспектора курорту. Причому наділявся Янчук ще й виключним правом не лише підміняти в роботі свого начальника, до речі, хворого на білу гарячку, а й підписувати рецепти лікарям, а кошториси та банківські документи бухгалтерам і скріплювати те все печаткою, яка тут же була йому передана.
— Чи ж я із тим усім справлюся, Ріто Генріхівно? — Петро вже шкодував, що приїхав.
— Хіба хочеш — мусиш! — відповіла, спішно знімаючи трубку телефону, що нарешті задзвонив.
— Доброго дня, Христе Аноловичу! З вами говорить Шмідт. Не забули і навіть упізнали?! Велика честь для мене!.. Чи пам'ятаєте нашу з вами розмову? То як тепер? Бідний чоловік! Скільки йому ще до пенсії? Ще чимало. Я чую! Воно нічого й дивного, коли в усіх трьох ще й по троє дітей. Так-так, зміна не лише вам, а й нам. Самі знаєте, ми, жінки, в начальстві недолугі, хоч і рівні у правах. Спасибі за комплімент!.. Я? Дзвоню вам за дорученням Корнія Юхимовича Сарими. Знайшли ми помічника Леонідові Петровичу! Саме такого, як ви бажали. Полюбіть його по-батьківськи. Він, думаємо, того вартий. Я знаю його чимало, Корній Юхимович менше, але і я, і він готові за нього поручитися!.. Звичайно, пристойну квартиру для одинака — з умеблюванням і білизною. Само собою, з пільговим харчуванням. Живе? На квартирі із сестрою... Штатну одиницю посилаємо з ним, зарплатня найвища — чотириста. Маю завдання курирувати від Корнія Юхимовича, який, до речі, кланяється вам!.. Та де я вийду, як постійно по відрядженнях! Такі не попадаються!.. Дякую за Янчука! Це його прізвище. Він беручкий, старанний. Не відмовилася б, коли б був років на десять старший. Отож то й воно! Так, завтра він приїде. В перспективі? Мабуть, буде вчитися в університеті. Які зв'язки?! Круглий сирота! Їх із десяти лишилося двоє... То будьте йому батьком... Добра вам і гараздів! Дякую, привітаю!..
Мовчала, поклавши трубку, Ріта Генріхівна, видивляючись на Янчука, мовчав і він, не знаючи, чим пояснити її старання, і врешті вирішив запитати в лоб.
— Дозвольте, Ріто Генріхівно, щось вас спитати, але відповідь прошу дати щиру, бо тим печуся... Чого це ви мені аж отак сприяєте? Чим і коли я вам за все віддячуся? Що я мушу зробити, щоб не бути вашим боржником?
— Я чекала, Петросе, подібних питань. Вони характеризують тебе, як людину порядну, а тепер ще й дорослу... Я — покруч, метиска... Мої мати й бабця були українками, та ще й незвичайними... Я жила у бабусі і від неї навчилася меценатства. Тож поясни собі всі мої дії, як примхи хворої меценатством. Адже я не менш від тебе буду радіти твоєму щастю, коли ти дійсно будеш щасливий! А витратила я на тебе кілька годин тепер та якісь хвилини в Черкасах... Суди сам, яка мені втіха від того, що ти попадеш туди, де витрачаються тисячі, де поряд із нещасними живуть, як блощиці, присмоктавшись до держави, череваті утриманці, про яких ти просто не міг відати досі... Будемо друзями, і не думай про віддяку! Моя віддяка в тому, що ти справишся із обов'язками і трохи поживеш, як людина, заслуживши на те і поневіряннями в мандрах, і порядністю...
— Дякую вам, дозвольте поцілувати вам руку! — Янчук був розчулений і доведений до сліз.
— Їдь щасливо, кінчай навчання добре, переходь на роботу, але нізащо не провалися в університеті, адже батьки заповіли нам жити!.. Колись навідаюсь до вас, то радо зустрінуся, а може, до того часу почую про тебе від інших... Допомагай при змозі добрим людям!
— Ще раз дякую вам! Бувайте здорові та щасливі! Гараздів вам!
— Оті гаразди, власне, тепер є найціннішим побажанням!. Дякую! Ходи здоровий!..
Консультувався у наркоматі освіти, відмітив відрядження, захопив оповідями про колонію якогось інспектора так, що той пообіцяв приїхати за досвідом, до вечора бродив Києвом, надовго засидівшись на лавці коло університетського корпусу, де розговорився із якоюсь небогою, очевидно представницею колишніх престижних верств рідного суспільства, від якої й дізнався, що університет «геть оголено тим же третім жандармським відділенням».
Якесь підспудне почуття страху нагадало про себе Янчукові. Мимоволі він відчув боязнь перед наближенням нового етапу в своєму житті: як не помилитися, не промахнутися і не спіткнутися?.. Вже засипаючи в готелі, інтуїтивно Петро відчував, що помилок не міг не накоїти, але, скільки не шукав, явних не знаходив.
Вертався в Черкаси так само на палубі пароплава, ніби й не дуже радіючи тим паперам, що віз у технікум і курортоуправління. Розумів, що в очах обивателя вони будуть свідоцтвом наявності у нього «зв'язків» у наркоматі здоров'я. По роздумах врешті дійшов висновку, що гріх йому не скористатися «впливовою рукою», раз таку має, а значить на новому місці роботи своє соціальне походження продовжувати позначати не інакше, як «комунар», особливо не афішуючи своєї біографії. Згадав і настанову Ріти Генріхівни «не жити в смутку». Радів, що його підсвідоме сприйняття її, як високорангової повії, замінилося образом химерної духоборки.
Життя знову втягло Янчука в русло клопотів: прозвітувавати про відрядження, він одразу ж відвідав хлопців у технікумі й вечірці і взявся переписувати їх конспекти на нічних чергуваннях. Пропущених лекцій та уроків було неймовірно багато, розібратися в них було йому непросто, як і будь-кому зі студентів та учнів, адже викладачі й педагоги змушені були вкладатися в час, обмежений додатковими нововведеннями «воєнки» і всіляких пропагандистських дисциплін, тому подавали свої теми «жужмом».