Петра рятували випрошені в директора чергування в колонії з дванадцятої години ночі, але вони ж і знесилювали його постійним недосипанням. Спав тепер лише по чотири години на добу, позіхаючи, ловив гав на уроках та лекціях і погано засвоював прочитане, а на годину довший сон у неділю не компенсував йому тижневої змореності. А ще ж була Леся, яку мусів цікаво розважати, і Лідуня, якій мав хоч трохи приділяти уваги, та книжки, які не міг не читати!
Отож, у недільні вечори, навіть у дощ, він ішов за Лесею в гуртожиток, а далі вони втікали безвісти, щоб побути наодинці. Врешті найулюбленішими місцями їхніх усамітнень стали остінок колишньої буцегарні на березі Дніпра, де можна було, сидячи, спускати ноги до води навесні, і грот біля самого мосту за судноремонтним заводом, де між кручею і водою вилася вузенька піщана стежина.
Там Леся дозволяла собі сідати Петрові на коліна та, притулившись до нього якомога ближче, зігріватися теплом його тіла або й допускати його, скромного й обережного, аж до своїх грудей, що ледь бульбашилися під кохтиною. Там молодята голубилися під кумкання жабок і Янчукові розповіді так, що й не описати! Там хлопець, попросивши дозволу, розплітав Лесині коси, бавлячись і надихаючись ними, занурюючись і лоскочучись у них. Там дівчина йшла Петровим бажанням назустріч, сама собі не вірячи, що можна аж так із ним зблизитися і аж так йому відкритися, що він може бути для неї ріднішим від рідної матері.
На якусь суботу Оленка після лекцій запланувала собі сходити додому в село «по сидора», і Гриць про те випадково проговорився Петрові. Янчук на великій перерві після численних наполягань таки упросив Лесю дозволити йому прийти до неї в ту суботу на побачення в гуртожиток, непомітно влізши в кімнату через вікно пізно ввечері.
Тож заздалегідь відробивши чергування в колонії і одразу після вечірки віддавши свої книги Грицеві, Янчук попрямував до Лесі. Дівчина зустріла його палкими обіймами, світло в кімнаті вона вимкнула ще за годину до його приходу, чекаючи. Голубилися тихо, всівшись на ліжко, Петро тим часом оповідав про свої успіхи в школі минулого тижня: про здачу хімії й ботаніки на «задовільно», а історії на «добре». Леся була лише в легкому халатику, який скоро Петром був розстебнутий і з неї знятий. Хлопець запропонував дівчині прилягти на ліжко і сам напівприліг біля неї, тож милувалися вже напівлежачи, аж поки звернуло за північ.
— Я б, радосте моя, приліг також, може дозволиш і мені роздягтися? — мусів кілька разів просити Янчук, бо Леся ніби не зважала на нього.
— Якщо даси слово бути чемним, то роздягнешся, чого ж тобі так мучитися? — з готовністю відповіла Леся.
Петро опинився поряд із дівчиною, розділяло їх лише простирадло. Звичайно, він не порушив даного слова і, упиваючись любощами, перериваючись на розмови, обоє блаженствували до самого ранку.
— І постарів цар Давид, увійшовши в геть похилий вік, і вже не міг нагрітися, скільки його не втушкували й не вкутували рабині. І поклали вони до нього неторкану дівчину райської вроди, щоб та своїм юним тілом розігріла його. І не скуштував він тіла її, і навіть не торкнувся цноти її, і не розігрівся, — шептав Петро на вухо Лесі, а вона дивувалася, чарувалася й обворожувалася. — А в той час нещасна Агар, Авраамова рабиня, народила йому сина Ізмаїла і була з ним вигнана в Аравійську пустелю, але не дорікала своєму кумирові, бо від нього вперше пізнала звабу чоловіка, а за тим — природне материнське покликання... — врешті приспав Янчук своє божество і заснув сам.
А природа напувала пахощами повітря й чарувала зелами світ, горлиці тужили так, що не було сил їх не чути не тільки молодим, ночі ткалися не лише скрекотом жабок, а й січкуванням цвіркунів, повний місяць манив молодь у закутки й затінки. Натура брала своє, і не було тому протисили й загати...
У неділю ввечері Петро повів Лесю на прибережний мурований остінок колишньої буцегарні над водами Дніпра і при повному місяцеві ласкав, цілував та обнімав її, милувався вродою дівчини, оповідаючи їй при тому історії, які часом видумував експромтом. Зорі діамантами виблискували в нічному небі...
— Мене, моя люба, три мари мучать нині — і при тобі, і без тебе, — похмурнівши, поскаржився Петро щиро. — Перша — непереборне бажання бути з тобою, друга — непевність, що втримаю тебе коло себе, і третя — боязнь, що ти біля мене не втримаєшся або яке нещастя станеться. Мучили вони, правда, споконвіку багатьох на землі, але мало хто так любив свою обраницю, як я тебе! — Леся аж нітилася від його слів. — Білотіло-мармурова моя! Скажу тобі словами з «Пісні пісень»: «Заквітчалась земля, зазвучали плачі горлиць і хорали птаства, викинули виноградні лози свої грона, а збіжжя — своє колосся, зав'язалися фрукти, вибухнуло зачаттям усе живе на землі!» Будь же мені вірна, як Версавія, що полонила вродою царя Давида отак же над водоймою під брамою в Єрусалимі!
— А той Давид хто? — помовчавши, запитала дівчина.
— Цар іудейський, що переміг Голіафа, прославившись.
— Де ти то вичитав?
— Ще малим, під батьковим примусом.
— Якось ти казав, що твій батько був деспотом, а бач, яким він тебе казковим знанням напхав! А може ти віруючий, як моя мати?
— У Біблії не лише про віру пишеться.
— То оте сороміцтво з неї?
— Яке то сороміцтво, Лесю?! То ж і є життя, таке, як воно є. Єство його, його натура.
— Мати моя богомільна, ти осуджуєш?
— Хай собі будуть, якими хотять, аби мали з того втіху. Суворі вони в тебе?
— Мати сувора, а батько не дуже, — відповіла дівчина, зітхнувши.
— Щось тобі згадалося?
— Мати заборонила мені з тобою зустрічатися! — як обухом по голові, огріла Леся Петра.
— А батько?
— Обоє й слухати про тебе не хотять!
— То скільки ж ти вже зустрічаєшся зі мною після їх заборони?
— І в гроті, і в гуртожитку, і сьогодні...
— І не сказала мені!.. Чому ж їх волю порушила?
— А чи я знаю?! Мабуть, бо люблю вже тебе більше, ніж їх, не нудьгую з тобою, приємно мені, що хвалиш мене пишномовно, не такий, як усі, не йдеш на те, що Гриць із Оленкою пішли...
— На що саме?
— На сороміцтво, бо думали, що я сплю...
— То Гриць при тобі ночував з Оленкою?!
— Уже аж чотири рази! Оленка каже, що й впиралася... Як із розуму зійшла!
— І що ти подумала й вирішила?
— Багато чого, Петре, — замислилася дівчина. — Подумала, що не люблю тебе аж так безтямно, як вона Гриця... Подумала, що ти незрівнянно кращий від нього: і розумом, і поведінкою, і вродою, що не лукавиш і не прикидаєшся... Вирішила перевірити тебе, не послухавшись батьків, і пустила в ліжко... Я справді, мабуть, таки люблю тебе! Ото тільки, може, якось не так, як ти мене, — раптом поцілувала Петра в уста, обхопивши руками за шию. — Прости, що роблю тобі боляче і говорю те, чого може не слід.
— Спасибі тобі! Це вже щось! Бодай щирість на щирість почув!
— Мати б сказали: «Носи на здоров'я!» — притислася збурено до Петра, обдаючи його лице гарячим подихом.
— А ти материна чи батькова дочка?
— Мабуть, бабусина, — відповіла по мовчанці Леся. — Вона — отаман!
— Чого ж батьки не пристарали тобі братика?
— Думаю, то вона матері не дозволила.
— Он як воно у вас!
— Отак! — Леся взяла в долоні Петрову голову і хрестом поцілувала його в лоб, в уста і в очі. — Хрестом тебе цілую, бо світає вже! Відведи мене додому і приходь нечасто, щоб нам одне одному не набриднути і сесії не провалити, — звелася проворно із Петрових колін. — Солодко мені з тобою! — потяглася.
— Може, сходимо в кіно або в театр? — звівся й собі Петро.
— Хіба через пару днів і на щось варте, Петрусю! Гроші на квитки маю.
— Гроші й у мене знайдуться!
— Тяжко ти їх заробляєш, кажуть мати... Візьми і сестру із собою, хочу побачити.