Сидів там кілька годин, порвавши очі, але між усе рідшими постатями ні Лесі, ні військовика не побачив, тож для себе вирішив, що той повів її на ніч додому, а не в гуртожиток. Зовсім зневірившись, Петро все ж перейшов ближче до гуртожитку і всівся на іншу лавку, аж раптом із-за темного рогу під світло лампи вигулькнула Леся, якась уся розхристана, вириваючись із рук військовика.
Петро ледь стримався, щоб не кинутись дівчині на виручку, була зовсім поряд, але схопившись, знову сів і дочекався, поки Леся таки випручалася з рук проводжатого, хряпнувши хвірткою, вскочила у двір і клацнула засувкою. Знаючи, що по десятій вечора хвіртка мала бути закрита, Янчук здогадався, що відкрила її Оленка, і був їй за те вдячний. Придивився, на годиннику була третя година ночі.
Пішов нарешті, ще погукавши стишено через паркан, військовик, йому вслід, не дочекавшись світла у Лесиній кімнаті, побрів і Петро, зовсім спустошений від усього, що відбулося. Для нього той факт, що Леся не лише пішла в кіно, а й десь була потім цілих чотири години не з ним, був смертельно образливим. Це була, фактично, зрада, якої він боявся і яку передчував.
Після бурхливих подій Янчук подрімав лише кілька годин, бо мав чергувати в колонії. Згораючи від ревнощів, він вирішив по дорозі на роботу зайти в технікум і побачити Лесю якось так, щоб вона його не помітила. Застав він її в бібліотеці за конспектами, але не обізвався, бо для себе вирішив, що має добре обдумати свою подальшу поведінку, перш ніж говорити з дівчиною. На роботі йому з голови не йшов Лесин учинок. Той факт, що вона якось назвала військовика братом, свідчив, що Леся весь цей час водила його за ніс. А проведені з військовиком чотири години після кінофільму підтверджували її зраду, за яку він мусів якось її покарати, правда, не уявляв, як саме.
Янчук був вільним від роботи у суботній вечір і весь завтрашній день, бо відчергував у колонії наперед, тож мав можливість посидіти над книжками й конспектами, готуючись до сесії. Але з думки йому не йшла Леся, на побачення з якою він дуже розраховував, правда, лише в тому випадку, якщо зустрічі шукатиме дівчина.
По дорозі з роботи додому проти Пролетарського парку йому трапилися Таня Олійник, Ольга Кресь і якась незнайомка, які почали вмовляти Петра потанцювати з ними, тож пообіцяв їм занести додому портфеля і вернутися в парк. Так і зробив... Як божевільний, блазнював і пустував із дівчатами, в душі обливаючись сльозами розпуки й розпачу, розпинаючись у муках і болях.
Парк був повен молоді, але Петро того не зауважував, не чув він і музики, під яку танцював, не бачив своїх напарниць у отих забавах — цілий світ раптом провалився для Янчука в безодню. Лесина зрада була для нього ударом, якого пережити не міг. Після танців проводжав дівчат до гуртожитку, теревенив із ними, щоб убити час, а повертаючись додому вже по дванадцятій, написав дорогою вірша, присвяченого Лесі:
Ідучи яром Розкопної, Петро з віддалі побачив проти бабусиної хати гурт людей і спантеличено прискорив ходу, злякавшись якого нещастя.
— Ось він! Я ж казав, що живий і здоровий! — Гриць схопив Петра за руку, Оленка була поряд із ним. — І не такі нетрі перейшов, а це...
— Ніколи не міг допустити, що ти до такого дійдеш! — докоряв Янчукові Василь Григораш.
— І хто б міг подумати?! — підтакувала нареченому Надійка.
— Чого онімів?! — обізвався Роман Дорошенко. — Що з тобою?! Чому ти кинув Лесю?! Адже недалеко було до нещастя!
— Зганьбив дівчину і в рот води набрав! — додала Романова Оксанка докірливо.
— Що власне сталося?! — заїкався Петро. — Чому ви всі тут?! — сердився він. — Не вона, а я покинутий! Скажи їм, Оленко!
— Людоньки! Він не знає! Волочиться бозна де і не знає, що Леся смерть собі заподіяла!
— Що сталося, питаю вас усіх?! — голос Янчука охрип від жаху. — Поясни ти, Грицю!
— Леся втопилася із-за твоєї зради, — блиснула сказом із очей Надійка.
— Не втопилася, а лише топилася, — виправив наречену Василь. — Ми з Грицем виловили її і відкачали коло буцегарні.
— Дарма ви репетуєте, спроба втопитися не зменшить її зрадливого гріха переді мною! І не кричіть, коли не знаєте, в чім річ! Оленко, чому не скажеш їм правди?
— Он як він заговорив! Дівчині закрутив голову і нас водить навкруг пальця, а ви: Петро та Петро! — апелювала до юрби Оксана.
— Де Леся, Грицю?! Що з нею?! — клекотала радість у Петрових грудях.
— Леся слідкувала за тобою, як ти викаблучувався в парку з дівчатами і потім повів їх додому, — пояснила Надійка злобливо. — Я була з нею, тож не прикидайся!
— І чого ж ти допустила, щоб вона топилася?
— Не допустила, а врятувала, покликавши хлопців!
— Оленко, приведи сюди Ларису хутко, — наказав Гриць стишено. — Світає ж!
— Ти, Грицю, Петрів товариш, а й не докорив йому навіть! — тикала в Бойка пальцем Надійка.
— Не знаю, хто з них більш грішний, то й не суджу! — пішов Гриць до лавки, а за ним інші, лишивши Петра самого.
За кілька хвилин із-за рогу в світлі від «робкопу» показалися Леся з Оленкою, так обрадувавши Петра, що він ледь стримався, щоб не побігти назустріч, як хлопчисько.
— Петрусю мій! Добрий вечір, любий мій! Хай усі наші друзі знають, що я в тебе негідниця! Прошу в тебе прощення, як зрадниця! — впала Леся на коліна. — Я не варта того, — підняла вона руки, — але прости, як знайдеш у собі сили! Знайди їх, любий! Молю тебе, врятуй мене! — схопила вона Петрову руку і стала її цілувати, пантеличачи присутніх своєю поведінкою.
— Друзі! — обізвався Гриць. — Відійдімо, даймо їм можливість порозумітися, — взяв Оленку за руку і повів. — Добраніч усім!
— На добраніч вам! — гукнули й інші і пішли попарно до гори, щось між собою обговорюючи дорогою.
Онімілий, але тепер повний щастям, стояв Петро, мовчки колінкувата, обома руками тримаючись міцно за його руку, Леся, аж поки не розридалася на повен голос.
— Зведись на ноги, Ларисо, і затихни, бо ще людей скличеш, а в нас і без них горя досить, — Петро допоміг Лесі піднятися, відвів її до найближчої лавки, посадив і сам сів поруч, шморгнувши носом і зітхнувши. Пройшло чимало часу, а Леся все заходилася плачем, стрясаючись і повискуючи. Янчук сидів німо, не знаючи, як має вчинити, підсвідомо шкодуючи вже її, а не себе.
— Досить уже, Ларисо! — сказав ще раз, ласкавіше, мучачись і від образ батька дівчини, і від її зради, і від своєї неймовірної любові до неї. — Ну, досить! Досить, кажу! — повторив.
— Я вже не Леся, а тільки Лариса?! — ще більше розридалася дівчина.
— Не маю сил тебе назвати Лесею, бо обпікає серце провина, то й ти прости мені! — відповів Петро.
— Дозволь мені висповідатись, любий, і вже тоді прожени мене, якщо не зможеш простити! — захлиналася дівчина у плачі. — Дозволь мені те вчинити на нашому камені щастя, дай мені шанс!
— Воля твоя, — встав Петро з лавки, — але що мені дасть твоя сповідь, крім додаткових ран?!. Даруй, але я тобі не можу вірити після всього, бо ти непостійна, — обізвався вже дорогою до Дніпра. — Постійність у людини, як цнота в дівчини.
— В тебе голос, пробач, не з грудей, а з горла, — схлипнула Леся, всідаючись на остінок.
Чимало часу сиділи мовчки, як чужі, мимоволі любуючись загоранням ранку на східному обрії. Над водою висів молочний туман, якому Петро не міг віднайти епітетів, подумки дякуючи дівчині, що знову привела його сюди. Кричали чайки над водою, щебетав соловейко в яворах, доносився заливний спів крячків із дніпрових островів.