— За сесію! — підхопили всі.
Заїдали, присівши, мовчки, далі Гриць налив келишки за канікули і щасливі літні пригоди дівчат та подальші успіхи хлопців. Треті чарки Григораш запропонував випити за дружбу, а всі його підтримали: «справжню, палку, вірну, довгу!» Чого лише не переговорили між тим! Та Леся примітила, що її Петро був куди дотепнішим від решти, хоч ніби й чимось ожуреним. По четвертім тості «за майбутнє» Оленка повела старого коменданта, якому хлопці щоразу щедро підливали горілки, в його комірчину, а Гриць накрутив свого патефона і поставив пластинку до танців.
— Танцюємо по черзі: кожна з кожним і кожен із кожною! — об'явив Кирило.
— Перший танець всі зі своїми! — заперечив йому Григораш, почувши краков'як, і пішов із Надійною.
Танцювали, хто як умів, але всі піднесено. У танго Лесю вів Василь, а Петро Стасю. Потім усі «фокстротили» і нарешті крутилися в польці, поки й потомились.
Знову сіли до столу, дещо випили і Петро став оповідати анекдоти. Хлопці реготали над почутими ним від Льови про Сару й Гершка, а дівчата скромно сміялися й рум'яніли. Янчук переходив на Сосюрині, Тичинині, Олесеві вірші: «Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде!», та найбільше чарували присутніх, найпаче дівчат, його власні рядки, аж Леся червоніла при тому, бо всі розуміли, що присвячені вони їй.
Пізніше, потроху випивши за щастя кожної пари окремо і всіх разом, слухали переповідки почутого Петром від Недолі, Гомона й Чигирина. Янчук при нагоді пояснив присутнім, що саме сталося з ними та іншими у місті й республіці. Читав свої вірші Кирило також, а розвеселив усіх його опус про гріх Адама і Єви в раю, що закінчувався дещо недолугою римою: «За оті гріхи й хули Бог їх вигнав звідтіли!»
— Ти ще про дружбу жодним словом не обмовився, — підказав Гриць товаришеві, як стихло по Кириловім читанні.
— Про дружбу? Про неї говорилося багато й по-різному, але козаки, наприклад, цінували її більше, ніж родинність, і, потоваришувавши-побратавшись, переходили з «ви» на «ти».
— А про справедливість що скажеш? — вдавав Гриць підпилого.
— Епікур казав, що справедливість ніколи не може бути одна для всіх.
— Наприклад? — спитав Григораш.
— Для нас оця курка, якою закушуємо, забита справедливо, а для неї, бідної, — ні! Епікур продовжував, що тварини живуть за інстинктом, не домовляючись, подібно до деяких народів, які знають лише силу!
— І кого б ти відніс до таких народів? — лукаво всміхнувся Роман.
— По відношенню до нас Польщу й Росію, в першу чергу.
— Мимоволі напрошується прирівняння її до Німеччини Гітлера, Італії Муссоліні й Іспанії Франко? — чогось не домовив Роман.
— Вони однакові, Ромцю, Росія лише звіриніша від решти!
— А інквізиція? А христові походи?..
— А хіба всі загарби Росії не іменем Христа вершилися?..
— Нам уже пора, — зазбиралися Надійка зі Стасею, піднявшись.
— Тоді на коня! — налив Гриць повні келишки. — До зустрічі на канікулах! — виголосив.
— П'ємо на брудершафт, друзі! — підтримав його Григораш, схрещуючи руку з чаркою із Надійчиною.
Петро з Грицем повели гостей з гуртожитку, а Леся з Оленкою кинулися прибирати зі столу.
— Не ображайся, Лесько, але ти, як і ми всі, не варта й мізинця Петрового. Аж дивно, що він так тебе любить!
— Я й сама іноді про це думаю.
— Ти й досі не віддалася йому?
— Не бере він мене, Оленко!
— Як то?! Може він хворий абощо?! — дивувалася дівчина.
— Ні, слава Богу, дуже навіть здоровий!
— Дивак якийсь!
— Хоче мене взяти недоторканою як дружину вже, хоч про це говорить скупо.
— А коли думаєте одружуватися?
— Сказав, як він вступить до університету, а я до інституту.
— Як же ти терпітимеш до того часу?!
— Мушу, Оленко! Кажу йому: «Як скажеш!», «Як схочеш!» і то не просто слова, рабою хочу йому бути!
— Щаслива ти, сама не знаєш як! Із таким можна і в огонь, і в воду! Тепер я розумію, чому ти топилася...
— То вечеряти вже не будемо? — спитав Гриць, як вернулися з Петром.
— Ти хотів би чи ви обидва? — запитала Оленка. — Ми миттю подамо.
— Не турбуйся, ми ситі! Хочемо розділитися, — Гриць глянув на Петра. — Ти як на те з Епікуром дивишся?
— За Епікуром, «благо, коли думка хороша, але подвійне благо, коли вона ще й вчасна». Я — за, але жеребками. Довша цурка — ця кімната, коротша — яка там, Оленко?
— Найкраща восьма: і вікно можна відкрити, і ключ від наших дверей підходить.
Петро дістав сірники, відвернувся, вкоротив одного, затис у пучці і повернувся до Гриця.
— Тягти, друже, своє щастя! — простяг руку.
— О, коротший! — зауважила Оленка. — Нам, Грицю, у восьму, йди, а я прихоплю білизну.
Петра з Лесею дуже порадувало, що їм не йти в чужу.
— Добраніч вам! Кохайтеся на прощання! — лишила їх Оленка удвох.
— Добраніч! І вам того! — Петро присів на стільця, припросивши сісти поряд Лесю. — Чого б ти хотіла, світе мій ясний, від мене у цю ніч? — спитав стишено.
— Всього, що хочеться тобі! Хочу бути близько до тебе, чути все твоє тіло, хочу твоїх пестощів і ласки, то може ляжемо в ліжко, бо нерано, — почала роздягатися Леся.
— Як скажеш, люба! — наслідував її Петро.
— Ти чимось зажурений чи я помиляюся?
— Журюся розлукою з тобою, непевністю, чи вступлю до університету, незнанням, як улаштуюсь на новому місці роботи у новій ролі, — при меншій зарплатні і платному харчуванні...
— Я матері сказала, що чула буцім, що ти будеш інспектором курорту В Соснівці, — посунулася Леся, даючи місце Петрові на вузькому ліжку.
— А вона що?
— Розплітай мої коси, любий, і купайся в них! — підставила голову, звівшись на лікті, Леся. — А вона каже, що такого не може бути, бо на таких місцях лише ті, хто має великий блат чи впливових родичів... Неймовірно мені приємно, як ти купаєш пальці у моєму волоссі, голочки по мені ходять! Може, й тобі так? — засунула пальці в Петрову чуприну. — Ти в мене і виглядаєш, як поет, і є ним, над усіх поетів! — потяглася за слоїком парфумів, що стояв на тумбочці, і почала бризкати на голову.
— Для чого, Лесю?! Я до розкошів байдужий, — потяг Петро дівчину на себе, вкриваючись розливом її кіс.
— Може, я ще трохи роздягнуся?
— Зроби ласку, люба! — шептав, сильною рукою притисши до себе майже голе Лесине тіло.
— Так і не сказав мені, чого сумуєш...
— Згадав матір, що мала подібні коси, лише коротші й чорні.
— Он чому ти в ті коси ув'язався! Тобі приємно? — шепнула.
— Дуже приємно, русалко моя!
— Коли б була русалкою, то залоскотала б тебе, зачаклувала б і заворожила навіки!
— Ти й так то вже зробила, як Дівечора, чи Жива, чи Мокіш.
— А то ще хто такі?
— Перша — богиня лісу й звірів, що миє коси у свічадах озер по пущах і відає там мавками. Друга запалює життя у всіх єствах і плаче живицею із сосни. А третя зачинає все і всіх на Землі, благословляє людей на добро.
— Нема кінця твоїм знанням, любий! Чи видумав?
— Дідівське й прадідівське все.
— Хочеш, я тобі поспіваю? Ми з татом і мамою співаємо у бабусі, як їй заманеться. Яку пісню тобі заспівати?
— Яку хочеш, мені всі будуть милими.
— «Ой, горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі...», — почала Леся тихо, а голос мала хороший і виспіваний. — Цю найбільше люблять усі троє.
— А чи багато ти пісень знаєш?
— З татом і мамою співали для бабусі всі.
— А всі — це скільки?
— Та може, й сто буде.
— А їх же в нас більше п'яти тисяч!
— Більше п'яти тисяч!? — здивувалася дівчина. — А ти ж скільки знаєш?
— Та може за п'ятсот.
— А де ж ти їх стільки вивчив?
— Казав же, в хаті-читальні жив, яка була фактично клубом, там хлопці з дівчатами так співали, що й досі в моїй голові ті мелодії звучать.