— Ще треба мати хист, щоб бачити й чути, — докинув Василь Григораш. — Яким би ти назвав наш ранок, Петросе?
— Експромтом? Хіба погідно-рахманним, божественно-світлим, казково-романтичним... А взагалі-то я не Аркадій. Мені треба думати, шукати і примірятися, бо у мене так речення не снуються, як у нього.
— Чув, що ти подав документи в ДДУ? — поцікавився Стах.
— Так, про всяк випадок.
— А чому не в Київський?
— Подумав, що там менші вимоги, я ж школу закінчив на задовільно, в основному.
— Хлоп іде босоніж, Стасю, на стернисту ниву філології, бо хоче побути з галасливими абітурісами на бурсацьких східцях до світла божого, як будівничий нашого неперевершеного суспільства братства й інтернаціоналізму, — кпив далі Аркадій.
— Ми таки і є неперевершене суспільство! — згладив двоякий зміст сказаного Малко. — Істина у нас — партія на чолі з вождем.
— Не все вголос скажеш, друзі, — підкинув і собі Борис. — Мамела моя дивиться на Петра, як на ікону, бо він знає, «по чому хліб і сіль по чім».
— Для тети Паші Петро — унікум, це і я від неї чув, — додав Стах, нагрібаючи під груди піску.
— А Ліни, Петросе, ти не бачив більше?
— Виїхала вона, а що?
— Пригадую, як водила тебе під руку, притискаючись.
— Звідки знаєш?
— Бачив на власні очі, друже! Вона ж мені відкоша дала! У хаті в них бував не раз. Хороша родина була.
— Хороша, та не для мене!..
— Коли б то ми могли, — зітхнув хлопець, — керувати, що для нас, а що ні. Часом якраз оте, що не для нас, і приворожує, — змовк Аркадій.
— Жити, скажу я вам, нелегко, — почав своє Григораш. — Одяг, взуття, всілякі дрібниці найнеобхідніші купити треба, ще й пан шлунок постійно вимагає свого, тож і посудіть самі. Як не крути та не верти, а після шістнадцятого числа грошей немає і на двісті грамів хліба та сто тюльки...
— Це коли не враховувати квартирних і всіляких культосвітніх витрат, — додав Стах.
— Петрос із театром має блат, то користуйся його контрамарками, як от я. В нього там адміністратор — сват, а директор — брат. Скажи, Петросе!
— Василь знає! Хочеш, Василю, сходимо якось?
— Гаразд, я тобі заздалегідь скажу, коли.
— Шкода, що ми тепер не збираємося послухати вірші один одного, як раніше, — поміняв тему Кирило.
— Після заборони це дуже ризикована справа, — обізвався П'юро. — Я з десять пояснень писав. Пізніше допитувався за Саву Панасовича, за Чигирина й Осьмачка, — пояснив Аркадій. — І про матір нічого не можу узнати, — зітхнув і змовк.
продекламував Кирило десь почуте, порушивши сонливу мовчанку компанії. — Пропоную освіжитися, бо поснемо тут!
— Освіжімося всі! — закликав, ідучи до води і щось потиху обговорюючи зі Стахом, Аркадій.
Скупавшись, обидва присіли біля води і тривалий час спілкувались, аж Петро задрімав на піску.
— Я, товариство, уже весь згорів, то пропоную рятуватися, — врешті погукав до всіх Аркадій і почав одягатися.
— Згода! — повторили всі решта.
Як перевезлися натойбіч, Аркадій і Петро не схотіли випити пива і помалу пішли удвох додому.
— Мені підозрілий Роман, Петре, — заговорив першим Аркадій. — Жодного слова не почули від нього!
— Думаю, що ми — не його компанія. Розподіл у міськком комсомолу, мабуть, стримує його. Він із дивнуватої, але порядної родини, а його батько — якийсь нащадок гетьмана Дорошенка.
— Маю сумнів, друже, бо якби то була правда, то його й імені вже не було б на землі!.. Йдімо завулками, щоби хлопці нас не нагнали, бо хочу відвести з тобою душу.
— Ти дійсно про матір нічого так і не знаєш? — спитав Янчук співчутливо.
— Знаю напевно! Її розстріляли ще восени і десь тут схоронили, а де власне, не можу взнати. Їх аж двісті вісімнадцять постріляли за ніч без суду й слідства — «якщо ворог не здається, його знищують!» Тепер, брате, «поетом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов'язаний!» Вірним вождеві, хоч умри, а будь! Душогубство свавільне скрізь, істина лише партійна! Людей нищать заради спокою, який досягається лише їх жертвами! Влада тільки для влади! Імперія з казарменно-колгоспним соціалізмом і табірно-тюремним комунізмом на єдино правильному шляху розвитку і з програмою — вершиною істини! Спонука і славослів'я в догмах, що в дійсності мають протилежні значення, — примовк Аркадій.
— Слухаю іноді радіо на німецькій мові. Затівається якась гра Гітлера й Сталіна, хоч у це й важко повірити. Гітлерівський націонал-соціалізм — не першоджерело, а таке ж відгалуження комунізму, як і наш. Гітлер, видно, хоче захопити Ельзас і Рудні Гори, ніби як споконвічно німецькі, скаржився у промові, що вони несправедливо анексовані відповідно Францією й Чехією. Думаю, що нас чекають новини незвичайні.
— А мені можна з тобою якось послухати?
— У моєї тітки це неможливо! Вона співпрацює з НКВС. А я живий лише тому, що засудив матір.
— Засудив матір?! — Янчук аж спинився від несподіванки.
— Це вона мені порадила при побаченні, яке нам влаштувала тітка. Таке життя, брате, нічого не поробиш! Тітка не могла помогти матері, мати не хотіла ще й моєї жертви... Як я щось дізнаюся, то напишу тобі записку дівчачим почерком із запрошенням на пляж. Адресу тепер знаю, — хлопці саме спинилися проти бабусиної хати.
— Може, зайдеш?
— Нащо ризикувати?! Бувай здоровий! До зустрічі! — швидко пішов П'юро.
Петро зайшов у двір, як прибитий, в голові паморочилося від намагання усвідомити вчинок товариша і долю його матері. Сів у альтанці і скурив підряд кілька папірос, одну за другою... З парку на горі вже доносилася музика, щипала душу та млоїла серце розлука з Лесею...
Нарешті взявся до діла: виніс і вніс бабусиного горшка, приніс їй свіжої води, помив посуд. Господиня човгала по хаті і невдоволено сопіла, бо довго був відсутній, проте на Петрові питання сяк-так відповідала, адже пояснив, що працював і знову піде в колонію ввечері, а його робота була для неї святою.
Дочекавшись Лідуні, пішов на чергування зажурений і в роздумах, що заважало зосередитись і повторювати екзаменаційні картки, лише на половину з яких він знав відповіді напам'ять. А на роботі його чекав директор Павло Оксентійович Квак, і здивувавши, і злякавши.
— Приніс тобі трохи книжок, як буду живий, ще й завтра повторю, — завів він Янчука в кабінет. — У мене знову трус був, щось шукали і весь час допитували про Ореста Модестовича. Думаю, це ще не кінець... Візьми ось цю пачку, тепер вона твоя, тут чимало матеріалу про козацтво, читай, бо звідки ж дізнаєшся, яке воно було і чи було взагалі?! — присів до столу. — Нерозумний ми народ! Вірили наївно в добро, в милосердя та братство людей! А яке братство барана з вовком!?. Витерпи все і не вмри! Бог терпів і нам велів!
— Дякую вам, Павле Оксентійовичу! Та може б я вам щось заплатив за ці книжки?
— Вважай, що отримав від батька, — пішов той на вихід. — Ти зі мною знайомий, як із директором, і тільки! Бувай здоровий!
— Ходіть і ви здорові! — гукнув Петро, кладучи пакунок на стіл.
І на чергуванні того дня, і вдома все ще перебував під враженням розмови з Аркадієм. Це ж треба було для свого вижиття засудити рідну матір та ще й за її порадою і за наполяганням її сестри! Наляканість Аркадія не йшла Янчукові з голови і другого дня, коли директор подарував йому ще одного пакунка.
— Віддаю тобі книги, які були в мене сховані, тож або сховай, або спали! Йдеться в них про примат нації — і в Миколи Міхновського, і у Дмитра Донцова. Де ти про це дізнаєшся тепер, коли ми стали імперськими рабами через свою наївну віру Ленінові і його послідовникові Сталіну? — примовк Павло Оксентійович. — Назагал, прочитай уважно і передай комусь надійному, обов'язково знайди та познайомся з працею Івана Франка «Соціалізм у Росії»... Попереджали нас наші просвітителі, але ми глухі й сліпі... Тож не наслідуйте нас у цьому питанні, при теперішньому сискові не зможете вижити інакше, як із подвійним дном на душах, — говорив він пошептом, хоч у кабінеті вони були лише удвох. — Я на лікарняному, то піду вже додому, — втікав він від Петра поспіхом, закриваючи кабінет. — Близяться якісь події, пов'язані з Німеччиною, зговориться Сталін із Гітлером, — докинув, відходячи.