Півдня колесували бруківками міста подорожани, зупиняючись біля поруйнованих уже безверхих церков і цвинтариків коло них із припнутими до решток розбитих камінних хрестів козами. Бабуся Параня сходила під Петрову руку із дрожок, клякала на коліна, довго шептала молитви і, звівшись, веліла машталірові їхати до наступної святині. Врешті опинилися біля оградки Гераська. Бабуся, плачучи, помолилася, поклала поклони в півники, поблагословила осокір, що його посадила в головах, як поховала чоловіка. Петро стояв поряд, вдихав запахи зела, квіття, прілого листу і нафталіну від бабусиного одягу, роздумуючи над людським життям, що з часом вицвітає, як модря на бабусиній вишиванці.
— Отут, як Бог покличе, поховай мене, Петре, — обізвалася врешті. — Яму викопай злівобіч в оградці, щоб і там ми були в парі, як по звичаю, а в ногах калину посади, уже восени, то весною вона прийметься. До цих жовтих півників посади любисток і м'яту, вони виживні. Любисток — як чоловік, а м'ята — як жінка...
Їхали додому швидко, бо Берко мав годувати коня і злостився затримкою. Біля хвіртки бабуся розв'язала хустину-вузлика, витягла десятку і подала машталірові, щось бурмочучи собі під ніс.
— Вистачить з тебе, Берку, возив ти мене не на забави, а у святі місця, де й сам почнеш колись, — сказала візникові, коли той зауважив, що мав би удвічі більше, якби взяв інших клієнтів. — Шалом, Берку! — додала гнівно. — Не тобі заплатила, коневі на овес дала за те, що возив нас!
— Шалом, бабо Параню! — відповів той. — Топчіть же ряст іще довго людям на втіху!
— Буду, коли Бог захоче, — пішла, човгаючи і тримаючись за Петра, бабуся до хвіртки. — Всяк норовить обдерти мене! — пробурчала вже у дворі, відпустивши поводиря.
— З'їздили, як хотіли, бабусю? — зустріла стару Лідуня. — Була вдома, як наказували, лампадка горіла, не гасла, прихідців ніяких не було, підлоги я помила, квіти полила, редиски вам натерла, — повела вона господиню в хату.
— Дякую тобі, дитино! Золота ти в мене! Не така, як оцей лобур, — незлобиво обізвала Петра. — Поклади мене в ліжко, бо ледь жива від змори. А коли спочину, мушу показати вам своє шаття у скрині, приготоване на потреб... Ти, Петре, думай про дрова, бо не ви при мені, а я при вас буду взимку, — вклалася вона в постіль.
Ведучи бабусю до хвіртки, Петро одразу зауважив у поштовій скриньці крізь скло листа, тож поспішив дістати його — в тривозі й радості. На конверті побачив штамп університету, а прочитавши, так збудився, що не знаходив собі місця, — його запрошували на вступні іспити! Читав і перечитував виклик і довідку, в якій нагадувалося, що адміністрація зобов'язана надати абітурієнтові місячну відпустку з оплатою в розмірі середнього заробітку.
Не чекаючи початку зміни, Янчук побіг на чергування в колонію заздалегідь, бо хотів ще застати бухгалтера, який часто затримувався на роботі допізна. І він не помилився, той дійсно сліпав, зігнувшись над паперами і рахівницею. Отримавши від Петра довідку з вузу, він проставив на ній номер і дату виклику і тут таки накидав проект наказу, нарахував оплату за попередній місяць та за майбутню відпустку і виписав Петрові ордер на отримання грошей, бо наступного дня зранку мав бути у міськвно. Відчергувавши зміну, Янчук підписав ордер у тимчасово виконуючого обов'язки директора, який саме прийшов на роботу, отримав свої гроші, поснідав і аж тоді подався додому.
По путі Петро зайшов до Бориса в інститут, щоб попередити про виклик на екзамени, на пошту, щоб написати Лесі короткого листа про свій від'їзд і дати Грицеві Бойку телеграму, як домовлялися, в редакцію газети, де отримав мізерний гонорар за вірші та взяв гранки на них. Раїса Ісаківна Крупник запевнила його, що решта вже набраних його поезій якось буде надрукована, правда, коли, вона певно сказати не може, і порадила йому взяти з собою гранки й вирізки з надрукованого, щоб показати комісії на вступних іспитах.
— Хай щастить тобі й таланить! Хист у тебе є, тож їдь! — побажала на прощання.
Парке тепло літньої ночі на пристані Дніпра зранку було завішене прохолодним туманцем, сонячні відсвіти вже горіли у воді сяйвами, а саме світило ще купалося у маревах далечі, коли Янчук врешті опинився на пароплаві, який, бугайно прогувши, почав натужно чалапати від берега, вибираючись до фарватеру між бекетами, віхами і буями. Вдалині лишались рідні йому гора, Митниця, соковито-барвна лука і яворино-сокориний намет над велетенськими чанами і ємностями з бензином, гасом та нафтою.
Настрій у Петра був то піднесений до форте й фортисимо, то стриманий до піано й піанісимо. Палуба, значно всаджена пасажирами, в більшості, абітурієнтами, що скупчено чи поодиноко зосереджувалися на конспектах, кидалася в очі строкатістю — була різношерстою й різнохарактерною. Але за віком більшість мала бути на рік старшою від Петра, адже він пішов до школи у шість, а не в сім років. Янчук із зацікавленням вслухався в повтори пройденого навчального матеріалу і записував почуте у свій зшиток питань та відповідей, радіючи нагоді.
Сонце врешті викушкалося з далеких марев і випливло на чистий простір небесної бані, загравши на росяних смарагдах прибережних солов'їно-заливних хащ і осяявши кольорами веселки підгірні та прилучні чагарі, повні ніжних мелодій горлиць, вивільг, дроздів, вівчариків і синичок, що перекривалися шкварливими виспівами смеречнюків із дупластих берегів та зойками чайок над водою.
Блакитна дніпрова тасьма й оті заспівані простори заворожували й чарували Янчука. Зоднобіч тягайся суцільні гори, здругобіч розкинулись левади й луки, на яких серед збіжжя й духмяних трав мурашилися косарі, будячи дружніми дзвонами кіс щось у ньому правічно-давнє й ріднокровно-таємне, малюючи в уяві ті часи, коли Дніпро був ще Славутою-Борисфеном і долався від варягів до греків на однодеревках...
Близився вечір, як ще й по путі добрана пароплавом юрба абітурієнтів жваво поселилася в кімнатах гуртожитку. Янчук тішився тим, що зайняв місце в кутку п'ятиліжкової кімнати, що мав запасені з колонії хліб, масло, яйця, помідори й огірки. Дорогою наслухавшись співпутців, він зорієнтувався, що таки володіє відповідними знаннями, подумки дякуючи навчанню одночасно в технікумі й вечірці, — як виявилось, дали вони йому значно більше знань, ніж у багатьох зустрічних, хоч у його свідоцтві й стояли переважно задовільні оцінки.
В коридорах університету панували приглушений гамір і метушня. Ідучи ними, Янчук переглядав у пам'яті нічний сон, у якому він піднявся ніби по високій драбині і вийшов у страсі на дах велетенського будинку, з якого потім не міг спуститися додолу, аж проснувся від жаху. Сон як сон, але тривога від нього засіла в пам'яті, заважаючи Петрові прийняти рішення, з чого саме починати здачу екзаменів. Згадав мимоволі пораду Раїси Ісаківни: «Якщо здаси марксизм, то при твоїх даних будеш зарахованим!», тож взявся шукати аудиторію з написом на дверях «Історія і суспільствознавство». Обійшов поверхи та зорієнтувався, що де, і врешті затримався в потрібному коридорі, збираючись на силі.
Все було тут незвичним, хіба лише лозунги з плакатами впізнаваними. На стіннівці Янчук прочитав досить вправного вірша, автор якого римував «радіо» з «аддіо» — знаним йому «прощай». Далі на очі йому потрапила ілюстрація обеліска з підписом «Могила Карла Маркса в Лондоні». Петро не одразу зрозумів, чому саме звернув на неї увагу, а як усвідомив, став подумки дякувати випадкові, адже досі був абсолютно переконаний, що та могила знаходиться десь у Бонні, Берліні чи Трірі! Мимоволі пригадав учителя з вечірки Віктора Платоновича, який був особливо прискіпливим до засвоєння учнями матеріалу з історії й суспільствознавства, що їх викладав. Отже, він, Янчук, інформацію про місцезнаходження могили проґавив чи пропустив! А що ще пройшло повз його увагу? Усвідомлення факту засіло холодком у грудях і змусило Петра уважно переглянути всю настінну атрибутику поряд із потрібного йому аудиторією, в якій він опинився якось зопалу, сам собі дивуючись, ніби скочив із високого берега в крижану воду, хоча посприяла тому, звичайно, і відсутність черги.
За іспитовим столом сиділо троє екзаменаторів, і головним, мабуть, був той, що відповів на Петрове привітання «добриднем». Його сусіди при тому переглянулися між собою, Петро ж одразу, не вибираючи, упевнено взяв із розкладеної перед комісією купки першу-ліпшу картку, напівсвідомо, відходячи, вчитався в неї, наміряючись іти до столу обдумувати, аж раптом спинився, глянувши на двох попередніх абітурієнтів, і попросив дозволу відповідати без підготовки.