— Не відмовлюся, коли б щось платили.
Дядько зміряв його поглядом, щось про себе подумав і врешті розважливо сказав: «Ходи зі мною, може адміністратор і заплатити згодиться. Роботи в нас непочатий край, тож я за тебе замовлю слово, а ти вже там дивись. Постій тут, я з ним поговорю», — і пішов, постукавши у двері.
— Заходь і хай тобі щастить! — припросив, скоро вийшовши.
— Кому який, а нам — не дуже, — відповів Янчукові на «добридень» адміністратор. — Візьму тебе, гаразд, спробую, — сказав, дізнавшись, що той студент. — Щити у залі за півгодини розбереш і перенесеш, — матимеш плату.
— Спробую, як дасте інструмент і скажете, куди носити.
— Той дядько, що тебе привів, Марко, дасть тобі лапку, обценьки, молоток і покаже, як робити.
Петро дуже старався вкластися у пів години і йому таки вдалося! Розібрав, переніс і навіть акуратно склав все причандалля у вказаному місці, добре упрівши при тому. Мимоволі звернув увагу на купи всілякого мотлоху, вереття та начиння, що лежало по всіх закутках. Театр йому нагадав Чигирин, клубну сцену, Лесю Яремівну із Марією Прокопівною.
— Ти що, вже справився? — звідкись появився адміністратор. — Молодчина. А спробуй-но повісити он те «небо» на оту бантину, зачепивши за шнурівки, — показав він на велике голубе полотнище, що валялося на підлозі.
Шнурівки під бантинами були на блочках і завдяки гакам та важілям легко спускалися, а на полотнищі були петлі, тож Янчук зачепив за них та не лише підняв, а й натягнув і належно закріпив те «небо»-блакить над сценою.
— Ти, брат, роботяга справжній! — приймав адміністратор роботу. — Маєш ось два карбованці і дві контрамарки, та й квит для знайомства! — прорік.
— А більше не можете? — несміливо запитав Петро.
— Грошей чи контрамарок?
— Грошей, звичайно, — знітився хлопець.
— По обсягу виконаної роботи тобі і того не належить, але вже тобі подарую — за спішність, заради знайомства і враховуючи твою бідність.
— Дякую вам! — аж клекотала радість у хлопцевих грудях, бо ж менш ніж за годину чимало заробив.
— Контрамарки ось маєш, а гроші одержиш у касі з вулиці, — додав адміністратор. — Але знай: контрамарка не дає права на місце! Іди до каси і там чекай.
— А ще приходити можна? — спитав Янчук уже в спину адміністраторові.
— Навідуйся, може й згодишся, — не мав той часу на розмови.
Отримавши чесно зароблені гроші, Петро поспішив додому, щоб засісти за конспекти. Дорогою вирішив зайти до Фесі Антипівни і запросити її на вечір у театр на «Назара Стодолю», в душі сподіваючись, що в неї удасться й пообідати.
Модистка радо згодилася, щиро пригостила його обідом, ще й подарувала йому майже нову чоловікову завузлену краватку, порадивши вдягнути її під сірий кратчастий комір — один із шести пошитих для нього. Цей день був для Янчука багатим на події: ввечері Павло Силович пообіцяв йому заробіток на наступну неділю, щоб мав змогу купити собі шапку і шкарпетки.
На Петрове щастя, в театрі на «гальорці» знайшлися вільні місця. Феся, що сиділа поряд, під час вистави дуже розчулено сприймала дійство: хапала його за руку, тремтливо тисла її, тулилася до нього, обдаючи запахом парфумів у косах і ще чогось, йому незнайомого.
Та вершиною того вечора був кінець вистави, коли Феся, геть заслізлена, якось по-особливому стисла Петрові руку, а коли вони вже мали розходитися, проти хати, раптом поцілувала його в уста, дякуючи за приємний вечір і запрошуючи назавтра прийти колоти дрова.
Янчук відчував поряд Фесину присутність вже й удома, коли, повний вражень і надій, скнів над листом до дівахи Марусини. Той йому не вдавався так легко, як раніше, і не був таким досконало поетичним, вишуканим і чуттєвим, хоч Петро не мав жодного сумніву, що він її любить, як і досі, навіть такою, якою вона стала. Розумом, звичайно, він утямлював, що вона вже не для нього, адже він нею, фактично, знехтував при отій вербі над Тясмином, але серце з тим не згоджувалося, уява малювала її красу непереказанною, а душа ридала! Про все це він теж написав їй, навмисне обійшовши якісь запросини чи призначення зустрічі. Пізніше, перед сном, Янчук написав коротко тітці Оксані, Петрові Овдійовичу і Марті Давидівні.
Наступного вечора, як Петро прийшов до Фесі Антипівни колоти дрова, та сповістила його, що на пристань подали вагони із горілкою, які чекатимуть барж і назавтра ледь-світ будуть вантажитись. Новина обрадувала студента двояко: і можливістю щось заробити, пропустивши лекції, і тим фактом, що Феся жила і його нуждами, маючи досить своїх. Тож від неї йшов із твердим рішенням встати рано і податися на пристань, щоб хоч щось заробити, адже навіть чуба підстригти — а був він у нього неймовірно густий! — не мав за що.
Незважаючи на ранній час, пристань вже проснулася, коли Петро, дожовуючи на ходу черствого окрайця, прийшов туди. Суха балабуха була смачною, але давила його гикавкою, аж мусив зачерпнути жменями води з Дніпра. Вантажники, брудні від кам'яного вугілля, у засмальцьованих робах, готувалися до сніданку на зваленому паркані. Бригадир, до якого Янчука спровадив якийсь добродій-матрос, був чи не найбруднішим із решти.
— Мене шукаєш? — спитав він, коли студент видивлявся на нього, бриджучись, бо той нагадав йому «пахана» з Кубанської печери.
— Якщо ви і є бригадир, то вас. Хотів би спробувати підробити.
— Студентом будеш? — розглядав той Петра. — Ще й пити не вмієш? — запитував цвілими жаринками очей.
— Вгадали, не п'ю.
— П'єш чи не п'єш, а четвертинку мусиш купувати, це в нашій артілі — закон!
— А четвертинка — це скільки?
— Суща марниця! Три п'ятнадцять всього.
— А скільки ж можна заробити за день?
— Коли від ранку до вечора, поки видно, і без перепочинку, то й по двадцять буває, а то й більше. Як коли.
— Я згодний і до ночі, — здався Янчук, думаючи про порожню кишеню, необхідність купити шапку й шкарпетки, постригтися і заробити хоча б на хліб. — Коли приступаємо?
— Сідай на лавку і чекай, поки поснідаємо. Я тебе кликну.
Петро бачив, як коло бригади запопадливо бігав якийсь чоловік, чув, як той благав їх приступати до роботи, бо «вже ж день, а не ранок!»... І хоч як забарно тяглося, але врешті почалося і для Петра оте вантаження ящиків. Відпускав їх із купи штабелю на вагоноплощадці якийсь гундосий юнак, а приймав на баржі, схоже, його батько. Бригадир зглянувся над студентом — дав йому «козу» для носіння, відібравши її в того, що мав складати перенесене. Робота ожвавилася, і Янчук дуже скоро відчув не так вагу ящиків, як незручність ходи з ними по трапах і покотах, що пружинили, б'ючи в підошви. Згинаючись під ношею, аж очі лізли на лоба, він перебігав разом з іншими від одних здорованів, що клали вантажі на підставлену його спину із «козою» на ній, до отаких же на баржі, що знімали ті ящики.
Нічого сказати, бригада виявилася роботящою: дві з половиною вагоноплощадки з чотирьох, починаючи з найдальшої, до обіду були звільнені від штабелів. Петро, хоч і напружувався з усіх сил, перед перервою заледве дибав, не чуючи ніг під собою. В очах його появилися якісь кола, в ногах — дрижаки, а тілом розлилася така втома, що здавалося, ось-ось його просто звалить. Бригада обідала дружно — із горілкою, виданою чоловіком, що слідкував на баржі. Петро ж без апетиту пообідав на карбованця, позиченого у Павла Силовича.
Найтяжчим для Янчука виявився день по обіді: ніг уже майже не чув, а бригадир невблаганно кричав своє «давай-давай!».
— Натужимось, товаришочки, піддамо ще, витримаємо домову! — закликав він.
Бригадирів заклик підганяв і Янчука, але сили його помітно меншали, поки вже він їх не мав зовсім, не бігаючи, а ледь плентаючись, коли лишалося ще менше половини четвертої вагоноплощадки.
— Марку і Дем'яне! Підмініть студента! — наказав він і підсадив Петра на вагон.
Виявилося, що спускати ящики значно легше, бо руки не були так зморені, а навіть проворні, головне ж, що врешті звільнилися від «кози» плечі, які були вже, мов суцільна рана.