Отой потогінний авральний «акорд» тривав до кінця дня. І хоч по обіді більшість вантажників працювала гірше, та в норму бригада вклалася — вагоноплощадки спорожніли. Петро по закінченні роботи не сів, а впав на лаву, зморений до німоти — кожна ж клітина його зболілого тіла кричала криком!
Поки бригадир десь ходив із дядьком, що приймав ящики на баржі, до неї підійшов тяговоз і почав її, просілу, швартувати. За прикладом вантажників Янчук, роззувши черевики, помив їх і поправ мокрі від поту шкарпетки, зайшовши босими ногами у холодну воду.
Сушився недовго, бо бригадир із дядьком прийшли із «платіжкою» і почали видавати на винесеному столі платню, голосно називаючи прізвища. У бригадира зарібок був на п'ять карбованців більшим, а всі решта розписувалися за двадцять п'ять. Отримав свої і Петро та тут же хотів віддати трояка бригадирові на «чекушку», але той — на превелику студентову радість — відмовився, запрошуючи бригаду у їдальню на вечерю, тож день у Янчука, напівживого від перевтоми, закінчився радістю. Додому плентався з такими болями в литках і спині, що й ступати не міг, але підбадьорювали бригадирові слова, сказані на прощання: «Ти працював, хоч і без навику, а добре, тож, як матимеш бажання, приходь ще, хлопче, ми завжди тебе приймемо!»
Голод урчав у животі, хоч їсти, як ніколи, не хотілося. Дорогою у «робкопі» Петро купив півхлібини та п'ятдесят грамів масла і перед сном половину того добра з'їв, другу лишивши на сніданок. Засипаючи, вирішив купити собі завтра на Казбетськім базарі ще й якогось портфеля. Перемагаючи біль у ногах, що, мов зашпори, відходив поволі й боляче, хлопець нарешті заснув мертво.
Ринок на Казбеті, як завжди, вирував і юрмився, ніби й не розходився на ніч. Янчук прийшов сюди із Фесею Антипівною, яка згодилася допомогти студентові зробити покупки, а принагідно і свої пошивки прихопила на продаж. Дуже скоро придбали для Петра аж три пари вовняних шкарпеток, заячу шапку і модні, хоч і ношені, сукняні гетри.
— Без портфеля якось обійдешся, а ще ж і постригтися мусиш, і жити за щось маєш, — не підтримала Феся Петрів задум. — Я ще побазарую, а ти йди — прийдеш увечері, докінчиш дрова, бо ще сніг упаде.
Янчук, тішачись покупками, лишив їх удома, схопив книжки із конспектами і подався до технікуму. Вчергове захоплюючись неймовірними енциклопедичними знаннями викладачів і їхнім умінням подавати учбовий матеріал, законспектував ретельно лекції, а вчорашні переписав старанно від Феді Шума і Юрка Рябокляча. Викладали в технікумі старші люди, геть літні, справжні професори, — правда, досить замкнуті у всьому, що не стосувалося лекцій, тож Янчук слухав їх завжди заворожено.
По закінченні навчання хлопець навідався до бакалійника дядька Ісака, де за підмітання ятки і перенесення до неї якихось товарів із комірчини отримав оселедця і сто грамів халви. Вдома оселедця поклав на стіл Павлові Силовичу, а халву сховав, поспішивши до Фесі Антипівни, щоб закінчити з дровами та вже традиційно повечеряти. Дрова кололися забарно через змору та болі у попереку, але вже при світлі електролампи Петро їх таки подолав і склав під навісик. Подякувавши за ситну, рідкісно смачну вечерю, Янчук почав прощатися.
— Ходи здоровий, хлопче, та не забувай мене, одиноку вдову, навідуй часом. Подобаєшся ти мені, шкода лише, що ти набагато молодший від мене. А слів заворожливих знаєш так багато, що диву даєшся, де ти й надбав їх собі! — провела його «модистка» аж до хвіртки.
— Спасибі вам! Будьте!
— Будь і ти мені!
Останні її слова зігрівали Янчука теплом у душі, коли йшов проти холодного вітру з Дніпра. «Шкода, що ті дрова так скоро скінчилися, і тепер не матиму більше вечер» — зажурено думав Петро.
Павло Силович на ніч не прийшов, тож Петро мав можливість повторити учорашні й сьогоднішні лекції з конспектів і книжок, лігши на сон аж по першій годині ночі. Хоч тверда постіль і муляла, але пізній час взяв своє: хлопець заснув, як завжди, міцно й швидко.
Цього разу йому приснився Влас Гулак. «Ну ось, тут зі мною й робитимеш, — сказав він. — Оце механічний молот, оця кнопка для вмикання струму для піддувала, оце наша наковальня, оцим молотком я даватиму тобі команду, коли бити, а ти отим вдарятимеш лише у потрібне місце.» Горіло і прискало іскрами горно, заклично кликали на обід гудки, снували у парусинових і шкіряних фартухах якісь ковалі...
Все те переметнулося, мов беркицьнулося, на судноремонтний завод, де заволоклося димом і пропахло смолою, де на новій баржі перед Янчуком з'явилася Марія, що обзивала його дурнем, регочучи, мов неприкаяна, і танцювала на вітрі так, що аж виляски летіли лунами з-під її ніг...
Далі Петро разом із Педьом попав ніби в інститут на лекцію з математики до отієї сухої й худої, як трясця, «Тички» з моноклем на золотому ланцюжку. Слухав її, хоч математики не любив, як заворожений, повторяв хором із іншими лекцію, записував за нею: «автор такий-то, сторінка така-то, третій абзац праворуч (чи п'ятий — ліворуч)». І був то не робфак, а перший курс, і був він там не гостем, а навчався насправжки, шкодуючи, що опинився не на мовно-літературному, а на фізматі...
Прокинувшись врешті від того дивного сну, Янчук по свіжій пам'яті повторив його подумки, так і не дійшовши конкретної причини, чому саме ці люди йому приснилися...
В «Радянській думці», яку йому дозволив узяти редактор, коли він здавав вірші й «Діброву», йому знічев'я кинулося в вічі надруковане жирним петитом «Спростування ОДПУ», де писалося: «Вороги народу і всякі недобитки буржуазії розпускають плітки про те, що маєтки поміщиків Устимовичів гейби спалив чекіст Тарасов, а судові органи, те приховавши, осудили безневинних Марка Плішню, Василя Білого та Прокопа Середу. Управління НКВС та недавні працівники Окружкому і ОДПУ уповноважені заявити, що ці невірні твердження повністю не відповідають дійсності і є наклепом на чесного представника братського російського народу.»
Прочитавши, Петро згадав твердження ще Кузьми Сидоровича батькові та дядькові Левкові про те, що продзагонівці і заготовачі, творячи розбої, грабунки і вбивства нашого люду, звалюють їх на місцевих мешканців, нацьковуючи їх між собою. Посилався він ще тоді на Тарасова і його групу. Отож, прочитавши тепер те спростування, Янчук зрозумів, що до отієї партії, про яку йому говорив Влас Гулак, очевидно належать і згадані в газеті жертвенники. Той його здогад потвердив і Павло Силович при розмові...
В технікумі того дня за розкладом було відведено дві години історії медицини, яку мав читати студентам сам директор Смілянський, знаний як терапевт, колишній революціонер і ледь не родич Урицького. За словами Янчукового однокурсника Федя Шума, на лекцію мали прийти й старшокурсники, що акцентувало і Петрову увагу до неї. Отож, слухав із особливою цікавістю, старанно й ретельно конспектуючи. Була вона дійсно дуже змістовною і стала пам'ятною всім надовго, якщо не на все життя.
Почавши, після байдужого вітання із аудиторією, виклад історії медицини від античного світу, доктор, ніби загіпнотизувавши присутніх ще й добротною мовною епітетизацією природознавчих даних, пов'язав медицину із біологією, анатомією, фізіологією та генетикою, опершись на Гіппократа, Гелена, Герофіла і Ерасістрата Олександрійських, Парацельса, Везалія, Гервея, Паре, Ібн-Сіну та безліч інших, причому так, ніби був із ними знайомий особисто.
Не потік, а лавина знань лектора накривали слухачів з головою: навмисно, але ніби попутно забрівши в Індо-Тибет, він висвітлив канони «Чжуд-Ші», які через Хіни-Китай та Монголію дійшли разом із буддизмом у Бурятію і поширилися в Російській імперії та зокрема в Україні, як основи, засоби та методи лікарської науки.
Слухачі ледь встигали занотовувати прізвища учених світу, а доктор писав і писав їх у стовпчик крейдою на дошці, стираючи й стираючи верхні ряди, і здавалося, не буде їм кінця. Вся аудиторія, а не лише окремі студенти, була справді приголомшена обізнаністю викладача. Незчулися, як задзвонив дзвоник, і директор, заокругливши, вийшов.
Перерва пройшла в полеміці і повторах почутого, а продовження лекції виявилося таким же виразно-експресивним. Знову прізвища, але вже ближчі в часі, так званого періоду розквіту наук: Самойлович, Кох, Бернар, Гельмгольц, Перкінс, Пастер, Браун-Секар, Рентген, Стражеско, Данг, Яновський, Ерісман, Ерицюк, Бурденко, Спасокукоцький, Арутюн, Чайка, Павлов — із десятками послідовників у кожного — вкривали дошку, і знову слухачі ледь встигали їх конспектувати. І знову доктор слідкував за часом по годиннику, покладеному на столі, і закінчив лекцію точно за дзвінком.