Невдалік почувся глухий вибух. Ганна зручніше всадила Яринку на друге коліно, і вслухаючись, як немовля зголодніло смокче її обів’ялі груди, сумно зітхнула.
- Боже милостивий! Які ще кари ти готуєш нам на голову? – перевела вона подих. – Розруха та нужда всюди і не видно їм просвітку, - шептала, відриваючи від грудей приспану Лідуню. – Спаси, Боже, і помилуй нас, грішних!..
Під верболозом п’янливо пахло мохом, моченими коноплями, послідом качок і гусей, мулом річки і рибою. Легкі повіви приносили з Луки то хмільні запахи васильків, то випари застояної води, то димні згари від пожеж. Десь на мосту гримотіли вози, рипіли колеса, гейкали люди, мекали вівці та кози, гнані з міста в бік Лісу. Чулися пухкання рушниць, тріскання пістолів, вибухи гранат, розпачливі плачі й викрики людей, яких “звільняли” чергові напасники.
Ганна не могла собі втямити, від кого їх, бідних міщан, “визволяють”, грабуючи і руйнуючи все на путі, оті бездушні зірвиголови-пришельці, до чого вони ведуть і куди кличуть. Адже визволяти в її розумінні значило – не чіпати, не гвалтувати, не грабувати, а навпаки – допомагати людям, боронити їх від усіляких напастей.
“Тікають усі безвісти від біди замість боронитися, сидять по льохах чи роздягають мертвих, оббирають сусідів, відкопуючи ями з майном і збіжжям у порожніх обійстях. І доки ж те буде?! – думала про себе Ганна. – Їм добре тікати, а що робити козачкам із дітьми, куди подітися, як вирятуватися? Йому, бачте, світову революцію треба рятувати, - недобре думала вона про Карпа, як першого винуватця її горя. – Йому волю добувати! Когось десь захищати, а рідна сім’я хай хоч пощезне отут… Ах ти ж окаянний, божевільний зі своєю революцією! Ах ти ж нещастя моє непоправне! – лаяла вона чоловіка серцем і душею. - Ще й ти мене в землю вганяєш своїми забаганками, - перекинулася вона на Петруся, оглядаючи хлопченя, яке ледь знаходило в собі сили, щоб не дременути кудись. – Чи ж можна отак не слухатися матері? Поліз на цямрину – там же смерть!”
- А я до хлопчика хотів… Він дивився на мене з води, - виправдовувався малюк, нудьгуючи.
- Якого хлопчика? Та то ж смерть прикинулася хлопчиком. Не смій мені більше того робити ніколи! Журавлем не бавляться, Бозя карає за те, - підняла до неба очі і пальця-вказівця.
- А Бозя хіба бачить з неба?
- Бачить і чує, як оце ти мене.
- А ви казали, що сонечко заходить за нашим садком, а воно не за садком, а аж за горою.
- Хіба ж садок не з того боку, що і гора?
- З того, а тільки ж не за садком.
- Воно заходить не за горою, а ще далі, але це бачать тільки дорослі. Побачиш і ти, як будеш слухатися мене та виростеш.
- Ма-а, я побіжу до тітки Оксани і трохи побуду з Мариською, - схопився Петрусь.
- Отак голяком і побіжиш? Сиди, поки висохнуть штанці, - посуворішала Ганна. – Не смій мені без дозволу ходити, куди тобі заманеться, ні до журавля, ні до берега, ні до тітки Оксани, бо бандити тебе схоплять і вб’ють! Чуєш же, що стріляють всюди, - всадила вона малого. – Бахне, і не буде тебе…
- Червоних хоцу побачити, - смикав хлопчик матір за спідницю. – Червоних хоцу…
- Яких червоних? – не мала сил і чути про них Ганна. – Ще побачиш на свою голову.
- І шапку, і чоботи, і кожуха?
- Все побачиш.
- Хоцу тепер, - вередував хлопець.
- Перестань! Почує бандит твоє вередування, то геть рознесе нас усіх, і місця не лишить!..
У постійному напруженні, в гризоті днів, тижнів, місяців, років Ганна жила вузьким колом турбот про дітей, чоловіка і батьків.
- Що то там із Тодоськом, Грицем і Домашкою? – не знати в кого питала вона про старших дітей, які ще звечора пішли до її немічних одиноких батьків. – Не доведи, Боже! – прошептала, хрестячись, бо болюче нив у грудях розпач і за малих, і за старих. А оте незмінне клянчення дітлахів, якому вона не могла дати ради: “Мамо, хочу гами, мамо, папи, хлібця, макухи, гарбуза, моркви, кваші, затірки”, розривало Ганні душу.
Сиділа у якомусь отупінні і знетям’ї, як раптом поблизу пролунав шалений вибух, що луною повторився в Луці, і на їхніх очах, мов підрізана, в каламуті пороху й диму зі свистом повалилася їхня широковіта груша-дичка.
Угамувавши переляканих дітей, Ганна побачила, що груша при падінні накрила ще й позаторік посаджену Карпом сливку.
- Свят-свят! Боже праведний! За що ти нас караєш? - заплакала вона, притримуючи ридання в грудях.
Їй стало нестерпно шкода і груші, і сусідських лелек, що безпорадно носилися аж ген, і сливки, і себе та дітей. Але найбільше шкодувала груші-годівниці, бо та щоліта рясно цвіла, даючи сім’ї грушки-гнилиці, яких вона припасала на зиму повне горище і при скруті продавала, з яких варила медово-смачні вузвари і подавала на стіл гостям.
“Покарав Бог, не знати й за що. Нема груші, лише гостре розчахнуте вістря білими спичаками поломів стирчить на горбищі”, - подумала.
- Лягай, Ярисю, з Тетянкою, отут, а ти, Петрику, побіч, - поправила вона розістлане рядно, помітивши, що діти перевтомилися страхіттям і почали дрімати. – Поспіть трохи, - веліла вона, відчуваючи, що й сама з насолодою заснула б.
Стрілянина не повторювалася. По міських бруківках чулися гуркотливі покоти возів, мажар і грабарок, клацання кінських підків, гомін людей, гвалти собак по дворах.
Поки Ганна куняла, прибіг із висолопленим язиком вартівник двору пес Рябко. Він скімливо на щось поскаржився господині, повиляв хвостом, потупцював і ліг біля її ніг. Та раптом, вчувши скрип журавля і брязкіт цебра, зірвався з місця і понісся через горб у двір. Ганна насторожилася, вслухалася в чиїсь лайки і тріск дерева, обережно поклала немовля на рядно між Петриком і Ярисею і скрадливо направилася до двору.
- Чого ховаєшся? Ходи-ходи сюди! Чоловік твій де? – кликав її незнайомець, що стояв біля криниці з пугою в руці, широко розставивши вилукуваті ноги.
“Махновець!” - здогадалася Ганна, злякавшись за дітей і за себе.
- А то що вчинено?! – вмить налилися її очі гнівом, аж сама здивувалася своїй сміливості. –За що ти, розбійнику, його вбив? – показала очима на пса, що конав біля криниці.
- Не впрошувати ж мені твого пса, щоб напитися води! Чоловік, питаю, де твій? Карпо?
- Чоловік?.. Де ж йому бути? – горіли в Ганни очі. – Волочиться по світу, як і ти оце, забіяко. Тварину бідну ні за що вбив. Звільняєте, опияки, і від худоби, і від майна, власних жінок і дітей покинувши напризволяще!
- Що ти говориш, нещасна! Замовкни і дякуй, що пес конає, а не ти! То де твій Карпо тепер?.. Чого мовчиш? – вдарив себе пугою по халяві.
- На війні, де ж іще? Носить нечистий вас усіх!.. Нащо він тобі?
- Прийшов повісити його, - помовчавши, сказав той.
- Чогось не поділили, чи в нього більша за твою орава голодних дітей?
- Не поділили! Стежка вузькою стала, не можемо розминутися… Але не біда, він від мене не втече, - засміявся злобиво гість. – А втече від мене, то петлюрівцям попадеться, марусинцям, зеленівцям чи григорівцям, або Сатана, Коцур, Ангел чи Каледін прикінчать. Жиди не вбережуть його! – налилися його очі люттю.
- За що ж ти до нього отак? – змахнула рукою сльозу Ганна.
- Він знає, за що, - подивився зайда на безлюдну дорогу. – Передаси йому, що ти в нього золота жінка, смілива та розумна. Про те, що вродлива, уже й не кажу. Антін Максюта я, вичуняв від його шаблі, то вдруге не промахнуся. Живи на здоров’я! – пішов він до ворітні. З лівого боку била його по ногах шабля, а справа метлялася тяжка кобура.
Ганна, випровадивши його поглядом і прийшовши до себе, помітила навстіж відчинені хатні двері, що були закладені нею на колодку, тихо зойкнула і направилася в дім. Колодочка-притичка лежала біля призьби, обік валявся старенький рушник, заплямлений брудними руками, і уривок крайки-окравки. В хаті все було порозкидане: на підлозі, на лавці, на столі. Лише теплого вовняного шалика, якого вив’язала разом із Оксаною торік Карпові, як не шукала, не знайшла.
Наспіх поскладавши шмаття і поставивши повалені стільці й лавки, Ганна вийшла на поріг, підперла одвірок і так стояла, як оніміла. Здалеку чулися лункі постріли, людські лементи, перемови і тривожний клекіт сполоханих лелек на старезній вербі під берегом. Ганна зав’язала шнурочком причинені двері, обійшла хату, переконалася, що ніхто не відрив прикопану одіж, і оглядливо пішла до дітей. Думка про них краяла їй душу й серце, була її постійною гризотою, особливо, як почула, що з Петрограда в Україну таємно прибула армія заготовачів збіжжя і вже пограбувала Сумщину, Харківщину, Білгородщину, не лишивши людям ні зернини.