- Як же, як же! Я радо те вчиню, пробі! Карпо ж був товаришем моїм, та й хлопець нівроку, не те, що мій шибеник!
- Склалася ж доля його так, що й не повіриш!.. Треба б наглядати, як йому в тій комуні вестиметься...
- Виконаю, бо й сам піклуюсь тим, - пішов господар за гостею до дверей.
- Дякую вам заздалегідь!.. А ви, хлопці, слухайтеся, - оглянулася вона до мовчазних підлітків. – Коли що, Петре, приходь до мене... На тому бувайте - здорові та веселі! – додала вже у дворі, направляючись до перелазу.
- Дякую вам за все, Варваро Степанівно! – гукнув Янчук їй услід.
- Додаємо й ми вам своє спасибі! – обізвався дядько Левко, проводжаючи поглядом гостю, що віддалялася, пришвидшуючи кроки.
- Отак скінчилося в нас нині свято! Тепер воно не часто буває, - сів дядько на перелаз і взявся поправляти істиком гилу. – Попорайте хутко козу і кролів, а тоді вже й скупаєтесь, - все ще був під враженням розмови з гостею господар.
Легенький вітерець плинув нічною прохолодою від левад і Тясмину, пронизував тишу вечора і кликав люд до спочинку й сну. У стихаючому безгомінні міста лише поодинокі вигуки і зрідка татахкання кованих коліс по бруківці вулиць кришили тишу на частки...
Сяк-так попорали хлопці козу і кролів, наспіх скупалися в Тясмині і полізли на сіно, а там, ще трохи пошептавшись, пірнули обидва, як у теплу купіль, у сон. А дядько Левко ще довго сидів, покашлюючи, на призьбі...
Секція 14.
Комунар
Належно подіяла на директора радгоспу-комуни товариша Гармаша погроза Хорунжої. Він побілив кухоньку, полагодив там плиту, почистив сажу, поставив сяке-таке ліжко з постелею та справжньою пір’яною подушкою і столик із двома лавками замість стільців, прилаштував умивальник у коридорі поряд, видав Петрові пайок харчів на місяць: картоплю, борошно, кукурудзу, а також додаткову лампу, балцанку з гасом, деякий кухонний та господарський інвентар, кусень мила. Третього дня він поселив Ярчука у кухоньку, прикріпивши колишню черницю Уляну, прибиральницю читальні, до комунара, як тепер називали хлопця всі, хто знав його. Книжки й газети в шафі читальні Петро переписав за наказом директора і подав йому їх описи. Тепер він мав можливість читати їх, скільки заманеться, і навіть давати іншим.
І жаско, й радісно почував себе Янчук, як врешті лишився сам на ніч у своєму помешканні. Порожність, голість, гулкість читальні лякали хлопця і осамочували, але й утішали, бо було де йому, закривши двері на засуви, сховатися від людей зі своїм горем і заплакати, вже й не знати від чого, нежданно для самого себе. Самотина спершу ніби загострила його становище, підсилила в ньому, відірваному від світу, почуття сирітства, але оті харчі: картопля з цибулею у сапетці, борошно у цебрі, кукурудза в міщаті, пшоно у горщику, олія в пляшці, півлітра молока, за яким мусів ходити щодень у комуну, - підперли його на дусі. Додав Петрові страху сич, що почав плакати у сусідньому тартаку, ніби мала дитина. “Ха-ва-вав! Уль-лю-лю!” – вторила йому пугачиха, заходячись у риданні, а в Янчука завмирала душа, німіло тіло і, хоч як намагався не звертати на них уваги, лилися сльози.
Так і заснув він урешті на новому місці, і приснилося йому, ніби він із сестрами й матерею у Великодній день у соборі на відправі, а малий Степанко на руках вередує й крутиться так, що мати не може дати йому ради. Рокотливим баритоном веде відправу опасистий дяк, хриплуватим тенором підказує йому молитви ошатений ризами худорлявий, трохи згорблений і висушений протоієрей Ярема, розмахуючи кадилом у руці, звихрено підхоплюють святе плетиво звуків дружнім співом хористи. Мати, заспокоюючи маля, слухає звичну гармонію свята, хреститься в екстазі віри до іконостаса, кланяється ще й ще, змушуючи до того і їх, дітей.
На Петра весь час, хоч він і слухняний, докірливо й грізно дивляться іконними очима різні Ісуси, Богоматері та пророки, холодячи душу і заважаючи слухати спів із клироса, і він ніяк не може відгадати, чим він провинився перед ними.
“Не крутися, стій чемно!” – пригримує на нього мати, хрестячись і пригинаючи голову, ніби аж себе вкладаючи в молитву.
“Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!” – виводить завчено протоієрей, стоячи спиною до натовпу прихожан. Хор ті його слова ловить на льоту, підсилює і звітрено кидає вгору, а у Петра душа береться зворушливо-розчуленим жалем. Він не може наслухатися чарівного співу, розглядаючи невпоміт велетенське приміщення собору і закидаючи голову до помальованої ангелами стелі.
Нарешті всі вибираються із собору, і Петро опиняється аж у ліску, на гойдалці під високим дубом. Щебече птаство, каркають граки… – і Янчук проснувся, не зразу усвідомивши, де він і що з ним.
Щебет і каркання виявилися розмовою Дмитра з черницею Уляною під завішеним вікном кухні. Янчук обрадувано наспіх нап’яв штани і відсунув колодки, вітаючи гостей.
- Зі святою неділею тебе, Петре! – трохи вклонилася, христячись, черниця. – Подумала, як ти тут, та й прийшла навідати, а тут і Дмитро наспів із посудом, тож зготуємо тобі гуртом якийсь сніданок.
Хлопці по-дорослому привіталися рукостисканням і внесли до кухоньки тяжкенького Дмитрового кошика. Одразу ж вияснилося, що немає ножа, щоб почистити картоплю, тож тітка Уляна пішла за ним, а Петро з товаришем взялися до роботи: натягали цебром води із криниці в корито, по черзі умилися й витерлися новим комунівським рушником, наносили до плити дрівець, нарубавши їх тупою сокирою, і хотіли вже запалити їх, та виявили відсутність сірників. Дмитро побіг за ними додому, а приніс ще й батькового ножа. Тітка Уляна також швидко вернулася з невеличким добротним ножем Петрові в дарунок.
Чистили картоплю хлопці удвох під наглядом тітки, розпалювали дрівця, вмочивши скіпки в керосин, під її ж командою, заливали воду в казанчик, кришили картоплю, ставили вариво на плиту також разом, а неговірка черниця була присутня при тому, сидячи на лавці.
- Тепер, Петре, всип у таганок три ложки пшона до картоплі і оцю дрібку солі, - командувала жінка, висипаючи з вузлика у Дмитрову риночку принесену нею ж намелену сіль. – Отак, на один раз картоплі тобі можна чистити й половину, пшона також менше давати… Тепер бери найбільшу миску, став її на лавку, залий третину води, візьми на крайчик ложки солі і добре мішай, щоб розтала.
Згодом Янчук, по її ж команді, засипав у підсолену воду борошно, замісивши його на оладки, додав дві пучки тітчиної соди, нагрів сковороду, змастивши її олією, і під тітчиним наглядом напік їх цілу миску.
- Тепер ложкою надчерпни в миску трохи киплячого супу із таганка, вимий миску і ті помийки залий назад у таганок. Отак і завжди роби, а ради святої неділі розігрій ще раз сковороду та насмаж баранців із кукурудзи та ось трохи кабачків, - подала вона вузлик Янчукові.
Тріщала на сковороді пшінка, підскакуючи та розлітаючись, на втіху хлопцям, присмалювалися кабачки, аж урешті жінка наказала відставити їх.
- На галушки братимеш у миску води посоленої наполовину менше, а тісто замішуватимеш густішим і руками рватимеш та кидатимеш у підсолений кип’яток чи киплячий пшоняний, зварений без картоплі суп. Зісмажиш на олії півцибулини та заллєш його, виполоскавши сковорідку супом над таганком, - звелася тітка з лавки. – А на посуд тобі б треба мати мисничок, хоч і отут на стіні, - додала. - Сьогодні не ходи з дому, бо до читальні обов’язково прийдуть люди, - і пішла, не попрощавшись.
- Я на ті приготування їжі ще в концесії у дядька Гната надивився. Ми там на пасовиськах варили і галушки, і супи, і затірки, в більшості з бараниною, або засмажували їх овечим лоєм. Ото смакота була! – похвалився Петро товаришеві.
- А мене навчиш?
- Неодмінно, як будеш приходити.
Неймовірно смачним був той суп із принесеною Дмитром перепічкою! Потім хлопці їли оладки і нарешті ласували баранцями та кабачками, обговорюючи Петрове майбутнє. Від плити в кімнатці стало дуже спекотно, тож товариші спорудили навісик для таганка на розсошках у дворі. Там Янчук до пізньої осені варив собі сніданки й полудники, бо обідав у школі на великій перерві.