Таки по обіді прийшли у читальню якісь дядьки, здивувавшись, що зустріла їх не черниця Уляна, а незнайомий їм хлопець. Попросили вчорашні газети і сиділи мовчки, міняючись ними, аж поки все не перечитали, тоді пішли, голосно ділячись враженнями. Янчукові схотілося скупатися, тож хлопці по черзі бігали до Тясмину поплавати. Підвечір Дмитро, як наказував йому батько, пішов додому, і Петро лишився зустрічати читальників сам. Були то хлопці з дівчатами, що прийшли швидше за розвагами: у дворі тартака вони спорудили собі гойдалку і виповзного каната, а співали так голосно й гучно, і стільки знали пісень, що Янчук мимоволі заслухався.
З того дня потекло життя “комунара” у своєрідному незмінному руслі, і найтяжчим тепер для хлопця було коління та різання дров, ходіння ранками через день по молоко і домагання сухих пайків у радгоспі-комуні від директора-“опікуна”. Харчів до кінця місяця, як правило, не вистачало, бо пайки були мізерними та й комірник його явно обважував, тож Петро почав ходити за ними з дядьком Левком і Дмитром.
Постійна голодна нужда не полишала хлопця, і коли б не одногрупники, яких Петро поволі приманив оповідями про свої мандри і які приносили йому гас і сяку-таку їжу з дому, то не знати, як би він і вижив той довгий понад рік при комуні.
Щастям для нього було й те, що із села у їхню школу був переведений викладачем німецької мови в старших групах Петро Овдійович Жабко. Завдяки його старанням школа купила Янчукові зимове пальто на ваті, теплу кролячу шапку і дві пари білизни. Додатково йому і ще кільком учням дозволялося пополуднувати у шкільній їдальні тим, що лишалося від обіду, який видавався нужденним учням на великій перерві.
Великою духовною підтримкою для хлопця була зустріч у школі з Мартою Давидівною і Вадимом Підопригорами, з учнями: Романом Дорошенком, Сергієм Пшеничним, Максимом Кобзарем, залишеним удруге в тому ж класі на наступний рік, з учителем Арсеном Кузьмовичем (сином реабілітованих Кузьми Сидоровича і Марії Прокопівни, що полягли на Біломор-каналі), який теж піклувався ним, як рідним.
У плині шкільних уроків, спілкування з учнями, читання книжок, газет і журналів у Петра виробився розклад трудового і навіть творчого життя. Районна газета “Ленінський шлях” почала друкувати його дописи, виплачуючи йому за них по карбованцеві, а то й по троякові.
Максим Кобзар навчив його курити, а хлопці, що сходилися до читальні на вечорниці, цілими жменями давали йому тютюн на газети. Після того, як вони розходилися, Янчук ще чимало вивірчував їхніх бичків, сушив їх і за їжу віддячувався ними хлопцям.
Поволі рана сирітства, голоду, злигоднів, як отой рубець на його шиї, заросла і зарубцювалася. Шкільні завдання вдома він виконував старанно, тож часто давав їх списувати іншим за гас, хліб, олію, масло, сало, макуху та насіння.
Зшитки й підручники, олівці й чорнило - завдяки Петрові Овдійовичу, Арсенові Кузьмовичу і Марті Давидівні – Янчук отримував у школі безкоштовно, виклянчував ще й у комуні додаткові, приносили йому їх і тітки Уляна з Явдохою, бо обидві були освіченими. “Духовних” їхніх книжок Петро не читав, а лише переглядав “для звітності”, а “мирські” перечитував ночами часто до самого ранку. Переглядав він уважно і комунівські газети – не лише із-за новин, а й заради нових тем для власних дописів, у яких він найчастіше критикував безпорядки в комуні, ховаючись за різними псевдонімами.
Одного дня по дорозі зі школи Петро наздогнав Миколку Денегу - Чилишиного сина. На ньому він упізнав батькову шапку-будьонівку і свій костюм, подарований Тодосем і проданий при конфіскації.
- А говорили, що й ти здох із голоду, - косо поглядаючи на Янчука, першим заговорив Миколка, як вони порівнялися.
- Недалеко було до того, шкете, - уважніше глянув Петро на хлопцеве вбрання.
- Чого банькуєш очима? Зносив я вже костюма твого і батька твого шапку, - продовжив злобиво Денега, ніби глузуючи. – Були ваші, стали наші! Мати купила їх!
- Та я хіба що? Зносив, то й добре.
- Не вам же, саботажникам та контрі всякій, носити.
- А ти звідки знаєш, що ми контра і саботажники? – посміхнувся Петро.
- Та вже знаю, хоч і шкет, як дразнишся.
- Дарма ти так, Миколко. Мій батько був за революцію, з Василенком і Щорсом воював, зі Жлобою й Котовським, з Коцюбинським і Приймаком. У розвідку ходив, а туди хіба контру допускають?
- Мій вдома воював, та вбили його контри.
- Як то “вбили контри”? Хіба він не в окружкомі? Не в Черкасах?
- В яких Черкасах? Мати знають, де він і убитий був.
- Може й так, але школярі кажуть, що він кинув матір і тебе та влаштувався в прийми. У хаті-читальні я це саме і від дядьків чув.
- Чув-чув, - чвиркнув набік слиною Миколка. – Бреханина все!
- Мені байдуже – що знаю, те й кажу, а тебе шкода, бо також без батька ростеш.
- Ростеш, ростеш! Тобі яка болячка до того!? – різко повернув хлопець у завулок.
Петра і вдома мучила розмова з Миколкою. Ще раз переконався, що в Чигирині він для більшості лишається сином контри і саботажника, бо про реабілітацію батька ніхто й відати не відає, тож правий, певне, Арсен Кузьмович, який радить закінчувати на “дуже добре” сім класів і правитись у Черкаси на підготовчі курси до інституту.
Янчук бризкав підлогу і підмітав у хаті, в сінях і на ґанку, випатрошував бички-недопалки, складав у сінях за дверима всілякий інвентар, а в думках малював собі близьке майбутнє: і проживання в гуртожитку, де й постіль дадуть, і безоплатні навчання й дворазове харчування.
“Так можна жити й учитися, а ще обов’язково трохи підробляти”, - роздумував він, витираючи мокрою ганчіркою портрети, розвішені по стінах читальні. В причілку були Шевченко, Леся Українка і Франко; з одного боку на стіні: Ленін, Маркс, Енгельс, Петровський, Чубар, Скрипник і Косіор; із другого боку: Ворошилов, Будьонний, Шумський, Постишев, Якір, Задонський, Любченко, Роза Люксембург і Карл Лібкнехт. Висів і плакат: “Знищимо куркуля як клас!”
Петро знав, що Скрипника і Шумського тепер ганять. “Не я їх портрети вивішував, то не мені їх і знімати… І як можна ні за що ні про що стрельнути себе?! – подумав укотре. – Таки-так! До десятого класу мені тут не дотягнути, правильно Арсен Кузьмович радить, треба перебиратися в Черкаси - все таки окружне місто...”
Ще з осені Петро із хлопцями наносив на горище кислиць, грушок і глоду. Кислиці Уляна порізала, а гнилички розіслала. У недільні дні Янчук діставав ті грушки як гостинці, поки й усі не спожив. А із висушених кислиць і глоду Петро спробував варити вузвари, правда, щоб не були такими кислими, що аж щелепи зводило, довелося купити цукру аж на чотири карбованці, зароблені за допис у газету. Вузвари були такими смачними, як колись у матері вдома, але і сушка, й цукор швидко скінчилися.
Все більшою проблемою для хлопця ставало прання, бо у комуні білизну й одяг перестали приймати, а Петро уже мав що переодягнути: підштанків і сорочок мав три пари, “галанків” і штанів – дві пари. Кілька разів Уляна по добрій волі бралася прати його одяг і навіть постільну білизну, та нарешті Янчук спробував і сам. Простого висушеного мила він мав чимало, бо зекономив, тож кришив його у ночви, розчиняв, вкидав брудну білизну, вистоював її часом і добу, потім прав, викручував і вішав на столі у читальні. Тітка Уляна, бачачи те, скрушно хитала головою, але пропонувати поміч не поспішала, тож скоро хлопець звик що десять днів прати сам.
Якось підвечір, як Янчук вернувся зі школи, а випрана білизна сушилася розвішеною на довгому столі, до нього зайшов міліціонер, у якому хлопець одразу упізнав Голика. Був той чимось озлоблений, тож одразу брутально й зверхньо напав на Петра за оту білизну, а згодом – за портрети Скрипника і Шумського.
- Я їх не вішав, то й знімати не маю права, - оговтавшись, сказав йому Петро гідно й чемно. – Про те вам треба говорити із Іваном Омельковичем Гармашем.
- Загриміли вже твої і Гармаш, і Горішній, і ще дехто! Так що знімай, як говорю!
- Знімати не буду, це власність комуни, тож вона й має вирішувати!
- А ти ж хто і звідки такий? – підвищив голос Голик, очевидно не впізнавши Янчука.