- Я комунар і сторож тут, відповідаю за порядок, видаю молоді газети й журнали, а ще вчуся у школі. Вас пам’ятаю, як ви мене арештували за листівки і тримали три доби у старій буцегарні.
- Чекай-чекай, то ти - Янчуків син?
- Його ж, реабілітованого!
- То ще, хлопче, питання, чи реабілітованого. Ми подали протест на ту реабілітацію, чекаємо відповіді від наркома Балицького.
- Доки відповіді не отримали, мої батько – реабілітовані, а я – комунар, дядьку!
- Чудо в решеті! Комунар!.. У вас була велика родина, то де ж вона?
- Вся, завдяки і вашій помочі, у землі. Даруйте, що нагадую.
- Бачу, як тебе в комуні виховали, але не раджу тобі напускати на себе серйозність, я ще може колись і у пригоді тобі стану… То не будеш знімати портретів?
- Ні, дядьку міліціонере, не я їх вішав, не мені їх і знімати.
- Ну що ж. Знімуть інші, - посунув Голик у двері, не прощаючись.
Через якусь годину зайшов до Янчука в хату-читальню Антось Бондаренко, що тимчасово був знову призначений головою-директором комуни-радгоспу.
- Добривечір, хлопче! Чого ти не послухався того міліціонера, адже то сукин син із сукиних синів?
- Наказував зняти портрети Скрипника і Шумського. А хіба я їх вішав? Я й відмовився.
- Добре, сину, зробив, але заїдатися з ним тобі не раджу, поки не виростеш, - поліз Антось на лавицю й мовчки узявся відв’язувати один, а потім другий портрет.
- То тепер ви, дядьку Антосю, голова й директор комуни?
- Я, хлопче, але тимчасово, ходять чутки, що комуна-радгосп розділиться на артіль-ТСОЗ і міськкомунгосп із хатою-читальнею. Та ти не лякайся, якийсь час все буде, як є. Як ти тут даєш собі раду?
- Та не так, щоб аж… До речі, пайки перестали давати з комуни.
- Приходи завтра підвечір, я допоможу тобі, чей же ми з твоїм батьком були червонокозаками Чигиринського полку… А ти молодець, що його не злякався, хоч наслідки, гадаю, не забаряться. До речі, живе він тут навпроти, в отій он, дивись, хаті, - показав Бондаренко через вікно.
- То ж до нього якась дівчина приїхала з Ведмедівки? В нашу групу її записали.
- То рідна сестра його нещасної дружини. Ти ж у сьомій групі?
- У сьомій, дядьку.
- Хіба ж вона у сьомій? Вона ж старша?
- Старша, але вчиться погано, ні в зуб ногою нічого не знає по програмі.
- Родичі ж вони мої: і вона, і Голикова жінка, і їхня нещасна мати, - задумався про щось своє Бондаренко. – Кажуть, ти дуже добре вчишся у школі?
- Я, Дмитро Коваленко дядьків Левків та Вадик Підопригора.
- Допоміг би ти тій дівчині, щоб хоч сім класів закінчила.
- А як, коли той Голик звіром на мене дивиться?
- Я поговорю із Зіною про тебе, а ти завтра приходь та щось собі випишеш.
- Прийду, дядьку, а Зіна хто ж буде?
- Та Марії ж сестра, а Голикова дружина, - зібрався Бондаренко іти вже геть.
- Дядьку, зачекайте, розпишіться мені, що ви забрали портрети.
- Молодець, хлопче, давай розпишусь, де треба!.. До нас сам Постишев має прибути, то тримай тут чистоту і належний порядок, після школи будь вдома і, звичайно, не розвішуй у читальні білизни, хоч у ці дні, - сказав на прощання вже у дверях. – Бувай і нікому не кажи, бо може ще й не приїде…
Був лише початок на березень, але зима того року, особливо на сонці, геть уступала весні: сніги танули так, що струмки ставали річечками і вода у Тясмині на очах підіймалася, а крига репалася й рушилася. Петро Янчук радів потрійно: тепліло, дядько Антось виписав та привіз йому всякого добра аж на три місяці наперед, у школі до хлопця прикріпили оту відстаючу Марію Бондаренко. Якось, ідучи разом зі школи, вони домовились, що вона буде приходити до нього і робитиме домашні завдання під його наглядом. Та вже першого дня дівчина не прийшла, хоч Янчук із Дмитром чекали її допізна. Знічев’я вони виконали уроки не лише на завтра, а й ще на кілька днів, і Петро про себе зауважив, що товариш цікавиться Марією навіть більше від нього. Додому Дмитро пішов геть пізно. “Певне, перепаде йому на горіхи від дядька Левка”, - подумав Петро і, погасивши світло та відкривши фіранки, довго дивився на освітлені вікна Голикової хати, у яких мелькали тіні його та дівчини.
Другого дня Янчук вирушив до школи, як лиш забачив у вікно, що дівчина вийшла з хати. Ніби ненароком він наздогнав її аж коло мосту і ніби ненавмисне поцікавився, чому вона не прийшла, як домовлялися.
- Сама готувала, що я – каліка чи що?! – роздратовано й озлоблено кинула Марія у відповідь.
Петро мовчки йшов поряд, відгадуючи причину, а вже у дворі школи запитав: “Заборонив він тобі, бив, може?”
- А ти звідки знаєш? – злорадно усміхнулась дівчина.
- Здогадуюсь. Ми із Дмитром дарма чекали тебе допізна.
- Бачила, у тебе світло горіло, а як Дмитро пішов, ти його погасив.
“Наглядала, видно, з того темного вікна”, - зробив для себе приємний висновок Янчук.
Того дня Артем Кузьмович викликав Петра до дошки оповісти про Миколу Джерю. Хлопець не лише докладно розповів про селюха-бунтаря, а й процитував напам’ять уривки з описами чарівної рідної природи, порівнявши їх, за прикладом учителя, із такими ж із “Кайдашевої сім’ї”, “Повії”, “Серед степів”, “Черниць”. Поставивши Янчукові “дуже добре”, Артем Кузьмович підняв і Марію Бондаренко. Дівчина пояснила, що прийти до Петра не мала змоги, заплакала, постояла перед групою, викликавши у більшості співчуття, поки учитель не дозволив їй сісти на місце.
Петро дуже болісно сприйняв мовчанку і сльози дівчини. Йому вперше запалив душу її русо-біла копиця підстрижених по шию густих кіс, рожево-молочна шкіра невеличкого лиця і такі яскраво-червоні губи, що здавалося, вколи їх голкою і вони бризнуть кров’ю. Сидячи за партою майже навпроти дівчини, Янчук невпоміт, як і решта хлопців групи, поглядав на Марію і все більше думав про неї, аж поки й скінчилися уроки. Перед останнім дзвінком зайшов Арсен Кузьмович і, як керівник групи, об’явив, що наступного дня дівчата мають прийти до школи із цебрами, а хлопці – із лопатами, бо вся школа піде організовано саджати для радгоспу сад, і там буде присутнім секретар ЦК товариш Павло Постишев.
Ідучи додому, Петро умовив Марію працювати на завтрашній посадці дерев удвох, але Дмитро, що досі мовчки йшов поряд, сказав, що теж пристає до їхнього гурту. Із чемності Янчук згодився, але в душі вже вдруге усвідомив, що Дмитро йому заважає – досі нічого подібного він не відчував…
Назавтра всі школи міста і деяких навколишніх сіл вийшли організовано на посадку дерев під великим косогором. Там уже давно не було снігу, а земля на осонні аж парувала.
Говорила щось, як на мітингу, Хорунжа, виступали учителі, і найдовше – Таран, закликаючи учнів побільше посадити фруктових і декоративних дерев на пам’ять собі і людям, щоб зацвів цвітом косогір на добро. Наостанку слово взяв Постишев, і серед присутніх запанувала мертва тиша.
- Товариші вчителі, вихователі та учні! – почав “цекіст-губернатор”, як називали його неприязно у школі. – Треба нам усі шляхи й дороги до міст обсадити тополями, яворами і фруктовими деревами, щоб подорожньому у спеку був і затінок при ході, й спочинок у холодку; треба спорудити фанерні грибки зі столиками й лавочками, щоб люди мали де присісти й перепочити чи й підобідати для підкріплення сил. Отож, до праці, товариство, в ім’я майбутнього! Попрацюємо дружно, активно, із усіх сил на добро радгоспові!
Учителі взялися розставляти учнів по косогорові, де ще зучора були забиті паколи рядів майбутнього саду, а вже зранку стояли водовозки, хури і машини з саджанцями. Учнів із сіл повели обсаджувати шлях, але Янчука, як кращого школяра, Таран покликав саджати дерева з Павлом Петровичем. Дуже нерадий був тому випадкові Петро, заболіла в нього душа від того, що біля Марії лишався Дмитро, але учителя не міг ослухатися, тож пішов слідом за ним до машини без верха, що стояла осторонь.
- Є досить у нас хороших учнів, але найкращий серед них – ось Петро Янчук, - доповів Постишеву Таран.
- Хочеш мені допомагати, Петре? – розглядав хлопця цекіст, розстібаючи вишитого коміра на сорочці. – Дай йому, Вустиме, на поки-що своє цеберко. Я буду його лопатою копати ямки, а він заливатиме їх водою, - розпорядився водієві Постишев. – Де ми з тобою станемо в ряд? – запитав у Янчука.