- Та де скажете. Може, коло нашої групи? – осмілів хлопець.
- Коло групи, так коло групи, - згодився Постишев. – Веди.
Петро вибрав місце поряд із Марією, і робота закипіла не на жарт проворно. Таран був страшенно втішений тим, що Постишев працював у його групі. Як і решта вчителів, він слідкував, щоб ямки копалися в шаховому порядку, щоб молодші учні вчасно підносили саджанці, комусь із копачів допомагав, чиїсь посаджені деревця підправляв.
Сонце пекло все шпаркіше, і невдовзі всі розчервонілися, але темпу не здавали і працювали навіть заповзято. До обіду, як прийшли машини із сухим пайком із комуни, вже дві третини саду було посаджено.
Неймовірно смачною здалася Янчукові перепічка і варена “в мундирах” картопля. Як і інші діти, він радів, що можна брати ще й ще. Особливо втішило усіх свіже молоко, яке водії точили із двох кадубів, як воду, і поїли учнів і вчителів кухлями по черзі. А насамкінець лишили великий кадуб сироватки для пиття.
По обіді робота відновилася, і за якусь годину решта саджанців була вже прикопана, але учням довелося за наказом агронома поливати їх удруге і втретє. Нарешті пролунали накази вчителів шикуватися по групах і рушати за машиною Постишева до шкіл міста.
Дуже не хотілося Петрові йти до школи, бо чув себе досить змореним, але ослухатися наказу не смів, тож пішов разом з усіма, засмучений тим, що дорогою з Марією перемовлявся про щось пошепки не він, а його кращий товариш Дмитро.
У шкільний двір були винесені столи із купами нового вбрання. Дітей поставили колом, зі школи вийшли Постишев, Хорунжа, вчителі і директор, який подякував учням за сумлінну працю і урочисто оголосив, що кращих серед них за досягнуті успіхи в навчанні і поведінці буде нагороджено. Почали зачитувати прізвища та вручати шкільні костюми, починаючи з третьої групи. Нарешті дійшли й до сьомої, назвавши Дмитра, Вадика та його, Петра Янчука. І хоч вручений темно-синій бавовняний костюм був на нього явно завеликий, Петро був неймовірно щасливий тим преміюванням.
- А ви, Павле Петровичу, чую, на диво добре засвоїли нашу мову, - почув Янчук звернення Хорунжої до Постишева.
- Далеко ще мені до повного її засвоєння, але державні екзамени згідно настанов партії я склав на “дуже добре”.
- Видно, ви мали пільги від комісії? – посміхнулася Варвара Степанівна.
- Гадаю, що ні. Дід же й баба мої – Постиші, в Іваново-Вознесенськ перебралися із Слобідської України, а я трохи жив у Зеленому Клину на Амурі, то мова ваша мені не чужа, хоч роздвоєння в мисленні, звичайно, є, - відповів той із почуттям зверхньості.
Подальшої їх розмови Янчук не чув, пішовши на своє місце. По дорозі додому Петро лишився сам на сам з Марією і умовив її зайти до нього.
- Ти не ображайся, Петрику, що не ходжу до тебе, - після тривалої мовчанки вже в його помешканні обізвалася гостя. – Не можна мені, бо Прісин вампір за вуха й за коси скубе мене за тебе. А ти мені, - зарум’янилась вона, - подобаєшся більше від усіх інших.
- І ти мені, - вирвалося в Янчука. – Приходь, як його вдома немає.
- Буду, бо алгебра мені зовсім не дається.
- Вона й мені не дуже дається, а от Дмитрові вона – марниця! – вирвалося у хлопця, аж пошкодував.
- То я піду вже? – звелася дівчина.
- Іди, коли так, - відповів хлопець, насправді зовсім не бажаючи відпускати Марію.
Збігали дні, несучи більше прикрого й нужденного, ніж приємного Янчукові. Піджак від костюма ще сяк-так міг бути, а штани виявилися на цілу долоню задовгі. Складнішали помітно уроки, особливо алгебра, аж Петрові доводилося звертатися до Дмитра за допомогою. Набридали йому всілякі марширування в школі, фізкультурні вправи, біганина в ТСО-Авіахімі, до якого не лежала в нього душа. Проте Янчук уже не лише мінявся записками з Марією, а й писав їй вірші про любов.
Та якось він ніби випадково зустрівся з Голиком на мосту, і той так колко й пильно його оглянув, ніби обмацав, що в Петровій душі осіло острашливо-неприємне враження, яке вже не полишало його, постійно нагадуючи, що Голик недремно спостерігає за ним, готуючи йому якусь каверзу, наприклад, відправку в колонію чи дитячий будинок. Додавав страху й той факт, що по відвідинах Постишевим Чигирина у місті і в районі пройшли масові арешти, у їх школі не стало директора, у виконкомі, як розповів дядько Левко, арештували Горішнього і Перцов став замом Хорунжої. Арсен Кузьмович на драмгуртку у школі тихо сповістив Янчука, що Голик з Ленським із окружкому вручили Постишеву протест проти реабілітації і його, і Петрового батька. Правда, після цього його несподівано викликала Хорунжа, заспокоївши і сповістивши, що виконком планує виписати для читальні гітару й мандоліну, на яких і йому варто навчитися грати.
Ще тричі вчителі водили учнів поливати дерева в новому саду, і ті майже всі прийнялися. Ідучи з Петром додому з останнього поливу Арсен Кузьмович розповів хлопцеві, що у 1928 році при Кагановичі у Києві відбувся собор УАПЦ, на якому було зміщено митрополита Василя Липківського - “за його проханням” - та призначено Миколу Борецького і закрито журнал “Церква і життя”, а по від’їзді Кагановича по всій республіці і на Чигиринщині зокрема арештовано всіх церковних отців, дяків і старост автокефальної церкви і заборонено відправлення хіротоній. І в школі, і потім удома Янчук мізкував, чому учитель тим переймався, не вірячи в Бога, але саму його розповідь мимоволі зафіксував у пам’яті надовго.
Якось так повелося, що Петро не зустрічався ні з дядиною Оксаною, ні з її дівчатками, які відвідували іншу школу, і тільки на посадці й поливці саду здибав їх, почувши докір, що не навідується і став чужим. Мовчазна заклопотана дядина Оксана видалася Янчукові геть іншою, ніж була, бо що схудла й посивіла, а що приймала його ніби й по-родинному, але стримано, без розпитувань, як він там живе. На його питання не відповідала, нарікаючи й скаржачись, що не знає про долю свого вуйка Богдана і вуйну Каську, про рідного брата Гриню та братову Зосю, яких лишила в Західній Україні.
- Нема чим тебе, хлопче, й пригостити, бо животіємо впроголодь, як бачиш, у постійній скруті. Марися і школу мусила покинути, щоб допомагати мені, а Катруся й Мотя ходять до неї лише восени й навесні, бо зимового взуття не мають, - бідкалася дядина. – Перед голодом спродала я все, то так у нендзах і жиємо тепер… Заходи хоч зрідка до нас, не цурайся, - сказала вже на прощання через поріг. – Бережись Голика, щось він проти тебе замислив, до нас заходив розпитувати, - попередила вже навздогін.
У школі драмгуртківці під орудою Арсена Кузьмовича не лише готували вистави, а й училися грати на музичних інструментах: гітарі й мандоліні. Таран володів ними досконало, тож незабаром Петро і собі приохотився, та так, що не міг відірватися. Він мав змогу вправлятися у грі ще й в читальні, підіграючи молоді вечорами. Учитель навчав аматорів і танкам, де всіх перевершувала Марія, - Янчук сам заманив її, щоб частіше бачитися і разом іти додому, а тепер заздрив і ревнував до пойнятості.
Товсті ячмінні її коси, підстрижені по-дорослому, під час танцю віялися й стовбурчилися, ноги під короткою спідничкою кренделяли, всіх зачаровуючи, лице горіло рум’янцем, пашіло енергією й радістю, тіло в’юнилося й пружинило, очі палахкотіли лукавством. У закоханого Петра все більше появлялося суперників і у школі, і вечорами в хаті-читальні, найпаче, коли Голик на цілий місяць поїхав на якісь курси до Києва, а дівчина, приходячи до Петра переписувати домашні завдання, навідувалася і на вечорниці. Навіть старші учні школи, щоб її побачити, стали активно ходити в читальню і навіть на заняття аматорського драмгуртка.
- Ти, Петрусю, не гризися так, я люблю найбільше тебе: і за записки й вірші, і за домашні завдання, і за те, що ти не лукавий і не брудний у мові й поведінці, - виправдовувалася вона черговий раз перед Янчуком. – Поцілуй мене! – сказала несподівано на прощання, - І не проводь додому, - наблизила до нього лице.
Петро, згораючи від сорому, цмокнув її в підставлені уста.