З того дня спочивав Петро лише в школі, бо до читальні, як на допити, вдень і вночі виконавці водили людей, яких комісія уповноважених тримала часом і протягом цілої доби, поки вони не підписувалися на заздалегідь означену суму позики. Були сварки, плачі, арешти “саботажників” і “ворогів народу” – справжнє страхіття і для змучених людей, і для Янчука. Найбільше натерпілись люди з колишньої комуни, а тепер радгоспу “Перший крок”, яких уповноважені обзивали монахами й монашками, хоча чимало з них не мали жодного стосунку до монастиря. Побачене нагадало Петрові продоподаткування, за якого під крики “До зборні! До зборні!” у селян було виметено й забрано все до зернини для наступного голодомору, що розрідив більш ніж наполовину людність села.
Які б моторошні не були події останнього місяця, та кохання до Марії в Янчукові не заглушили. Отримавши чергову її записку, він напивався чадного й солодкого трунку від її підпису “Твоя!” і прощав Марії флірти й кокетування, за які вона була не раз бита Голиком, що став тепер старшим уповноваженим по чистці партії. Яким би убого-жебрацьким і злиденним не здавалось Петрове животіння, бо, крім шкільних обідів, з їстівного мав лише те, що приносили учні в обмін на переписані домашні завдання чи хлопці з дівчатами - в подяку за його гру на гітарі й мандоліні, та душевне його життя аж клекотіло в передчутті прощання з Чигирином.
Як було врешті покінчено з позиками, на відновлені вечорниці стало сходитися ще більше людей. І хоч пісні співалися в основному лірично-сумні й журливі та аж плачні, Янчукові подобався такий репертуар, бо він сприяв розграєві його власних почуттів, бо він живив безліч його особистих мрій, надій і сподівань, щедро збагачуючи й прикрашаючи жалюгідну дійсність перевагою мажору над мінором, слугуючи переходом від почуття першого нещасливого кохання до витонченого розуміння вселюдського огрому життя.
“Може, я у своєму нещасті куди щасливіший за інших? – думав Петро не раз, лишаючись насамоті. – Адже обожнити звичайне й дрібне, а не велике й непересічне – це вже неабияке уміння!” Такі висновки не зменшували хлопцевих мук, але тішили Янчукове самолюбство, вчили його шукати в собі здатність до злетів духу, рівнятися на героїв прочитаних книжок. Безсумнівно, злигодні на фоні закоханості і його здатність “без надії сподіватися” таки становили Петрову перевагу над іншими. “Усяке сполошення духу й душі, мабуть, корисне, бо веде до небайдужості, до пізнання і розгадки, до висновків і самоаналізу!..”
Тим часом у школі все йшло за розкладом, близився кінець останньої чверті. Діти визначалися, чи хочуть отримати посвідчення за сім класів, чи вчитимуться далі. Янчукові, як змовившись, і Арсен Кузьмович, і Петро Овдійович, і Марта Давидівна радили їхати в Черкаси. Після екзаменів, які він склав усі на “дуже добре”, його викликала до себе Хорунжа і теж порадила технікум або робфак у Черкасах. Варвара Степанівна підготувала йому друковану довідку, як комунарові, і три копії з неї, які він мав завірити в Черкасах у нотаріуса. “Копії показуй при нужді, а оригінал бережи, як зіницю ока, усе життя!” – наказала вона. У довідці вказувалося, що “комунар Петро Янчук направляється в Черкаські учбові заклади для продовження навчання” і що “виконком просить про сприяння та поміч йому, як непересічному учневі”.
- Куди саме поступати, мусиш вибрати собі сам, роздивившись і щось уподобавши, але заклинаю, не попади знову на вулицю, витерпи тяжкість навчання, щоб стати людиною, гідною зміною нам, одуреним і ошуканим по революції! – сказала на прощання Хорунжа. – У цьому конверті п’ятдесят карбованців, які я дарую тобі на перші нужди, а на ньому адреса, на яку прошу тебе писати мені додому хоч зрідка, - положила руку на Петрову голову. – Становище моє ненадійне, хлопче. Іди, і хай береже тебе доля! Буду чекати від тебе вісток, - випровадила його з кабінету так приязно, аж той розчулився.
Обдарували Янчука по двадцять п’ять карбованців і Марта Давидівна, Петро Овдійович і Арсен Кузьмович – також із проханням писати їм. Та куди важливішим було те, що останній покликав Петра із Дмитром заповнювати бланки посвідчень для всіх семигрупників, які випускалися зі школи. Обидвом довіряли, обидва мали хороший почерк. Почали з учителем, але згодом він відлучився у справах, показавши хлопцям бланки у шафі і порадивши пачками носити заповнені на підпис і за печаткою до директора.
Спочатку Петро виписав посвідчення для товариша і навзаєм, і Дмитро пішов до директора. Не було його довгенько, і Петро, заповнюючи бланки далі за алфавітом, почав уже турбуватися.
- Я сам і печатки ставив, директор мені дозволив. Вони нам вірять, навіть не перевіряють, - хвалився Дмитро, повернувшись. – Знаєш, що я надумав? – змовницьки притишив він голос.
- А що? – зацікавлено відірвався Петро від писання.
- Давай випишемо собі ще одні посвідчення!
- Думаєш, можна?
- А чого ж ні! Підписують же, не дивлячись, а нам можуть пригодитися, як будемо поступати та провалимося на іспитах.
- Я згодний, - не мав сил Янчук не підтримати товариша, якого вважав мудрішим від себе.
Як набралося чимало посвідчень, вже Петро пішов підписувати їх до директора. Ведучи чергову нараду з учителями, той ставив підпис механічно, дозволивши Янчукові прибивати печатку. Обраділий удачею, вернувся хлопець до товариша.
- Підписали? А що я говорив?! Тепер можна буде і у два місця поступати, а вчитися там, де краще. Може, ще й треті випишемо? – розохотився.
- Давай, але підписувати підеш ти, бо твоя черга, - знову згодився Янчук, вже уявляючи себе на іспитах у двох технікумах і на робфаці.
Хлопці, звичайно, нервували, аж поки по обіді не виконали всього завдання, підписавши заодно для себе по третьому примірнику документів.
- Я, Дмитре, за винахідливість пригощаю тебе обідом у їдальні! – об’явив Петро товаришеві.
- Маєш гроші? – не вірив Дмитро молодшому.
- Трохи маю, - не всю правду відкрив товаришеві Янчук.
Обід замовили, як дорослі, а по обіді, вдоволені й ситі, розійшлися по домах до завтра. О дев’ятій ранку всім учням школи мали видаватися посвідчення.
Вдома на Петра чекала радість в особі Марії, що сиділа на порозі. Зайти до хати вона відмовилася, тож присіли на лавку.
- То ти їдеш в Черкаси? – спішила вона пересвідчитися, що написане ним у записці правда. – А я мушу їхати до Голикового молодшого брата в Одесу. Написав, що влаштує мене на хорошу роботу, а мешкатиму або в нього, або в гуртожитку… Чого ти зблід? Петрусю, дурненький, я ж люблю тепер тільки тебе і нікого більше, ось хрест святий! – перехрестилася дівчина щиро. – Не заходжу до тебе, бо боюся Голика. Як застане нас разом та ще й у хаті, поб’є не лише мене, а й тебе!.. Спишемося через Зіну, я вже з нею домовилася. Тепер так виглядає, що вона тебе любить чи не більше від мене…
- А як Голик перехопить наші листи?
- Його ж ніколи вдень немає вдома. Зіна, одержавши їх, приховає, а при нагоді перешле: твого – мені, а мого – тобі. Якщо у тебе робота хороша з гуртожитком знайдеться, то Зіна обіцяє вислати мені грошей на переїзд… Поцілуй мене гарно, та я вже піду, любий!
- О, тепер ти вже геть умієш цілуватися, тільки чомусь не любиш!
- Люблю, Марусино, все чисте, щире, палке, а не люблю навіть з тобою цілуватися після когось, - ледь не плакав Янчук, пригадавши, як якогось вечора вислідив її із Сергієм Пшенишним біля мосту.
- Дурненький, я люблю тільки тебе! Та й Зіна мені радить не зраджувати тобі нізащо!
- Передай Зіні мою подяку за ту пораду… Обіцяти, що швидко знайду тобі роботу з гуртожитком, не буду, бо не відаю, де сам житиму.
- Дякую тобі за те, що ти такий чесний зі мною! Дай я тебе ще раз поцілую! – вп’ялася вона в хлопцеві вуста. – Завтра у школі побачимось, - гукнула вже з віддалі.
Янчук ще довго відчував солонець її поцілунку на губах і доторк її тугих грудей під сорочкою, її струнка й гарна постать стояла перед його очима, її коси йому п’янко пахли – без неї темнів для нього увесь світ… Не пішов до хати, а побрів до столяра замовити собі чемодан, як надумав ще дорогою з їдальні.
- Чемодан? Щоб добрий, гарний і з легкого дерева був, треба і часу, і хисту, й матеріалу докласти! Навіть для тебе трояка коштуватиме. В мене є ось, але він і завеликий для тебе, і дорожчий, - витяг дядько з-під верстата добротну валізу з квітами по боках.