- Мені б меншого…
- Те ж і я говорю!
- Може, й пофарбуєте?
- Хіба сірою фарбою, бо іншої не маю.
- Гаразд, дядьку, хай буде сірою, а коли мені прийти?
- Та через три дні й приходи, але з грошима!
- Бувайте! Та зробіть його легким і гарним, будь ласка!
- Авжеж!
Вдома в його уяву знову закралася дівчина, заквапилося його серце, заплакала душа. Дочекавшись розважальників, він доручив їм доглядати хату, поки не вернеться, і пішов до Тясмину. “Нещира зі мною Марія, - думав, сидячи на вербі. – Ненадійна вона, бо дуже красива й зіпсована цілунками і запобіганнями хлопців. А я – жебрак, хоч і пишу їй хороші вірші, мабуть, оцінені Зіною.” З тим вернувся додому і ще довго сидів на лавці, слухаючи пісні молоді. З тим і спати ліг, як усі розійшлися, та не спалося – палив цигарку за цигаркою, дивлячись на темні вікна Голикової хати, аж до молочного світанкового туману…
- Тато мене наскубли за вуха і попалили посвідчення, як дізналися, - шепнув замість вітання Дмитро Янчукові. – За тебе я їм не сказав, то бережи, пригодяться!
Невиспаний слухав Петро напучення директора, виступи вчителів, подяку від учнів, виголошену Вадиком Підопригорою, а бачив лише Марію, хоч і не дивився на неї. Усім були роздані посвідчення, в тому числі і їм із Дмитром, що потерпали від скоєного і навіть боялися. Додому Марію повів Сергій Пшенишний, і Янчук навмисне відстав від них, вирішивши, що він не заговорить із дівчиною, поки вона сама того не захоче.
Отримавши посвідчення, Петро відчув, що в ньому ніби щось обірвалося, що він такий самотній, як ніколи. Сліз не було, але душа його волала плачно. Поспішив до горбиків матері й Гриця в село, нагорнув піску, плачучи вже вголос, за сльозами не бачачи світу. Вернувся додому аж увечері, з’їв куплених у буфеті пряників, запив водою, закрив на колодки двері, затягнув занавісками віконця і завалився спати, як після похмілля.
Наступного дня його розбудили Вадик Підопригора і Сергій Пшенишний. Перший приніс йому від Марти Давидівни переломлену надвоє перепічку, помазану всередині олією, а Сергій – торбинку тютюну-бакуну, звичайно, вкраденого в батька. Петро снідав, граючи з хлопцями в карти і розпитуючи, куди думають податися тепер. Вияснилось, що Вадик їде вчитися на робфаці при Харківському інституті народної освіти, а Сергій – в Одеську морську школу. “Змовилися з Марією! – з болем здогадався Янчук. – Сергій поїде наступного тижня, щоб заздалегідь знайти їй там роботу з гуртожитком. А вона, казала ж, – через місяць.” Пізніше надійшов Дмитро з вузликом чистої і випрасуваної своєї білизни – дядько Левко наказав йому віддати її Петрові, бо ж їде до Харкова у військову артилерійську школу, а там повне обмундирування і їжі достатньо, правда, дисципліна залізна і відпусток до року не дають.
За пропозицією Дмитра хлопці пішли на цвинтар, що на горі, де у всіх, крім Вадика, були гробки родичів. Янчук, вирвавши бур’ян на дідовій і бабиній могилках, навідав ще й тітчину Домашчину, дядькову Пилипову та Петрикову. Попрощалися і з Байдиною каланчею, що стояла із забитими навхрест дверима і вікном.
Пообідали хлопці вчотирьох у їдальні за Петрів рахунок. Додому він знову взяв пряників, але надалі вирішив купувати лише чорний хліб. Підвечір столяр сам приніс йому чемодан, та такий доладний, що Янчук і повірити не міг, та ще й відмовився взяти з нього плату, бо колись заборгував батькові.
- Хай тобі буде дарунок від мене, хлопче, грошей не візьму, не хочу брати гріх на душу!
Мала то була вигода, а радості хлюпнула в душу хлопцеві чимало, адже за трояка можна було і п’ять днів прожити неголодно, а ще як заощаджувати…
Чемодан був пофарбований і навіть полакований, мав замочка з ключиком, був легкий, мав ремінну ручку, що аж рипіла. Хлопець поклав до нього три книжки і загальний зшиток із віршами, а зверху прикрив Дмитриковою білизною та подарованим колись костюмом. По всьому вирішив попросити в тітки Уляни великого казана для прання і золення.
- Чого ж не дати?.. То кажеш, учитися будеш в Черкасах? А чим житимеш?
- Поступлю десь там на роботу. Може, вартовим…
- Так тебе там і ждуть щось вартувати!.. Штани он брудні й порвані, та й сорочка… А треба ж мати щось для підміни.
- В мене є новий костюм, та завеликий. Від Дмитрика маю дві пари полотняної білизни, теж великуваті…
- Неси казана додому і вертайся з отими підштанками, хай побачу.
Янчук миттю збігав, не відаючи, для чого вони жінці.
- Вони ще й задовгі. Оце удача! Я їх тобі розкльошу від колін, пофарбую в бузині, матимеш штани на заміну, а ці, що на тобі, – полатаю на машині, як переодягнешся й випереш їх разом із сорочкою.
Вже третього дня Петро все переправ, виварив, відбілив у хлорці і віддав свій рваний одяг Уляні, яка пообіцяла принести його, як доведе до ладу.
Якось підвечір до Янчука прийшла з кошиком шевцева Горпина.
- Слава Богу, що ще застала, - привіталась вона. – Ми з батьком даруємо тобі трохи їжі, - викладала вона з кошика на стіл усілякий харч. – Треба ж тобі із отакої великої родини хоч одному вирости і на ноги стати. Дарує тобі п’ятірку ось і Дарка, Тодосева наречена. Зичить тобі щастя, як рідному. Їдь, хлопче, навіть на колінах повзи, щоб вирватись із нашої нужди та горя, бо тут пропадеш: у Хорунжої із Голиком якісь чвари почалися, Перцев тепер, хоч і замісник їй, фактично головує там, - додала вона.
Янчук сховав принос, підвечеряв і довго в темноті чипів над віконцем, наглядаючи за Голиковою хатою. Ніч була й місячна, й зоряна, спати хлопцеві не хотілося, тож палив цигарки і нудьгував, поки випадково не угледів чиюсь постать, що зайшла до тартака, а упізнавши в ній Голика, мало не обімлів. Грюкіт у двері аж налякав його, та мусів відкрити і впустити нахабу, спершу засвітивши каганця.
- Ти ще досі не вибрався? – змірив Петра поглядом непроханий гість.
- А куди я мав вибиратися? – заїкнувся Янчук.
- Куди хочеш, але щоб тобою і не смерділо тут після неділі! – аж губи засмикалися в міліціонера.
- Я тут живу і обслуговую читальню за дорученням завкомунгоспом, отож, його розпорядження і буде мені законом. Треба ж комусь передати і читальню, і газети, й інвентар та ключі…
Голик помовчав, сопучи, плюнув на підлогу і пішов у сіни: “Я тобі все сказав! Ясно тобі?”
- Та куди вже ясніше!
- Твій батько реабілітований незаконно!
- А я яке маю до того відношення?
- Родини саботажників і ворогів народу відпроваджуються до Сибіру, а такі, як ти, - у виправні колонії!
- А хіба я чимось провинився? Та й батько мій – реабілітований!
- Поговори мені! – ще раз плюнув Голик і, гримнувши дверима, вийшов.
Янчук погасив каганця і провів нахабця очима аж до його хати. Страх у його душі не вщухав ще довго, але Петро втішався тим, що вів себе гідно, не показавши того страху негідникові. Все ще сидячи біля вікна, він раптом помітив, наче встрелений, постаті Сергія з Марією, що йшли від Тясмину, і прямо осатанів від побаченого: засвітив світло, нервово заходив по хаті, кинувся писати й рвати записки! “Я хворий Марією!” – усвідомив раптом, а зрозумівши, на одному диханні написав їй вірша:
“Я терпіти не маю більш змоги!
Хай повійність твій шал рознесе!
Над очима хай виростуть роги!
Будь ти проклята! Досить! Усе!”
Наступного дня, невиспаний, Петро пройшов мимо Голикової хати, постояв якийсь час за дворами, вернувся і невпоміт, як йому здавалося, вкинув листок із тою віршованою строфою до поштової скриньки. В ньому вже не було вчорашнього шаленства, йому навіть було шкода дівчини, яку Голик напевне побив, як прийшла пізно. Зі свого вікна він продовжував наглядати за сусідньою хатою, а коли побачив у хвіртці Марію – гарну, веселу і зовсім не биту, мимоволі насторожився. Марія взяла зі скриньки його записку, прочитала одразу і потім ще раз.
“Не подобається тобі правда?! Маєш її! Крутихвістка і повія!” – уже без злоби й помсти подумав Янчук, закрив хату і пішов берегом до їдальні. Снідав-обідав, не поспішаючи, довго сидів на лавочці коло мосту, поки врешті не вирішив піти до міськкомунгоспу і сповістити, що у вівторок від’їжджає, тож має комусь передати інвентар і ключі від читальні.